Халіфат Фатимідів (909—1171 рр.).
Засновником династії Фатимідів був ісламізований перський єврей-ізмаїліт, один із лідерів ізмаїлітської громади Убейдаллах, який на початку Х ст. очолив ізмаїлітську пропаганду серед берберів Північної Африки.
Свій родовід він вивів від дочки пророка Фатими та її чоловіка Алі (четвертого халіфа) через імама Джафара, однак бербери, скориставшись цим, виступили проти чорнопрапорних Аббасидів під білими фатимідськими прапорами. У 893 р. Убейдаллах відправив до кітама свого місіонера Абу Абдаллаха, якому вдалося створити розгалужену ізмаїлітську громаду. Вірні йому бербери були об’єднані у сім військових підрозділів, провідники яких стали членами ради старійшин. Рішучі військові дії проти Аглабідів розпочалися у 903 р. У 905 р. Убейдаллаха заарештувала халіфська служба безпеки. Однак невдовзі проповідника звільнили і він продовжив агітацію серед берберських племен.Коли в 909 р. останній Аглабід, Зійадат-Аллах ІІІ, дізнавшись про просування племен кітама, залишив свою резиденцію у Раккаду і втік до Єгипту, Убейдаллах вирушив в Іфрикійю. У дорозі в Сиджилмасі його затримав місцевий емір з роду Рустемідів. Абу Абдаллах, довідавшись про це, вирушив на допомогу із загоном кітама і, захопивши місто, звільнив провідника. Вивівши його до берберів, він проголосив його Махді1. Після захоплення у 910 р. Тунісу і прибуттю до Раккади він 15 січня 910 р. проголосив себе Махді (месією), імамом і халіфом (повелителем усіх правовірних амір аль- мумінін)2. Аббасиди остаточно втратили Північну Африку, де запанував ізмаїлітський антихаліфат Фатимідів (910—1171 рр.) з центром у Кайруані. Його основну ударну силу спочатку становили берберські племена кітама й санхаджа. Невдовзі були створені спеціальні відомства, запроваджено податки, у підкорені області відправили намісників. Це відштовхнуло багатьох прихильників Фатимідів. Проте вони продовжували розбудовувати свою державу, використовуючи репресії, військові, політичні та ідеологічні інструменти.
Лише при зайнятті Кайруану вони стратили бл. 4 тис. осіб. У 911 р. халіф наказав стратити Абу Абдаллаха за причетність до змови.1 Рубель В. А. Історія Середньовічного Сходу. — С. 284.
2 Жюльен Ш.-А. История Северной Африки. — С. 68.
Це викликало повстання кітама, придушення яких очолив особисто Махді. Війни з непокірними берберами продовжили син і онук Махді. Однак, попри ці репресії, у 922 р. спалахнуло нове берберське повстання, зената та хаввара, які мешкали південніше кітама, в горах Аураса та Заба. Сприятлива геополітична ситуація дозволила Фатимідам продовжувати активну завойовницьку політику. У 914 р. вони пограбували Олександрію, у 916 р. — окупували Сицилію. Сили Аббасидів скували кармати, тому після смерті Кафура іхшидідський режим впав майже без опору1. Водночас ситуація у завойованих володіннях продовжувала залишатися нестабільною. Навесні 947 р. знову спалахнуло повстання християнського населення Сицилії. Придушивши його, фатимідський намісник спорудив у Реджо ді Калабрії велику мечеть. Відбиття лише одного каменя з нього могло стати сигналом для руйнування усіх християнських церков острова та Іфрикійї[767] [768]. Фатиміди підкорили Берберію та Нумідію, встановивши нові податкиіповинності. У958р.аль-Муїзз відправивДжаухара (за даними Хасана ібн Мухаммеда ал-Ваззана, слов’янина за походженням) на захід. Джаухар, зміцнивши владу Фатимідів у Тахерті та Сиджилмасі, взяв столицю Ідрисидів у Фесі та досягнув Атлантичного океану. У 969 р. фатимідська армія на чолі з Джаухаром захопила Єгипет, а згодом і Сирію. Фатимідський халіф Муїзз (953—975 рр.) став повноправним володарем всієї Північної Африки. Адміністративні органи перевели до Каїра, куди 11 червня 973 р. прибув ал-Муїзз. Щоб замирити антифатимідські виступи у Північній Африці, Абу Темім ал-Муїзз ал-Мустансір дозволив вільно направлятися арабським племенам у Магриб (до цього їхні переміщення були обмежені Нілом), сплативши за це та принісши військову присягу проти його ворогів. Фатимідську добу характеризують як період найвищого піднесення ізмаїлізму, коли фатимідська держава, створена за ізмаїлістським закликом (да’ва), стала ізмаїлітською (давла). У цей період було створено багатющу літературно-ідеологічну спадщину, яка дала підстави французькому досліднику Л. Массиньйону (1883—1962 рр.) назвати цю добу століттям ізмаїлізму в ісламі[770] [771] [772]. Фатимідський місіонер Алі ібн Мухаммад ас-Сулайхі навіть заснував власну династію у Ємені, яка правила тут до 1173 р. З 1063 р. Сулайхіди правили і у Мецці, яка, як і Медина, визнавала верховну владу Фатимідів. З часів ал-Азіза фатимідські халіфи відправляли до Мекки традиційне покриттянаКаабубілогокольору(якофіційногодинастичного), подарунки емірам і сановникам священних міст (двічі на рік гроші, коні, халати). Визнаючи зверхність Фатимідів, правителі Мекки і Медини у внутрішніх справах, зазвичай, були цілком самостійні[773]. Держава опікувалася землями мусульманських релігійних установ — вакфами. У 1014 р. Хакім надав низку державних угідь як вакфи для утримання соборних мечетей. Знаменитий візир Бадр ал-Джамалі заснував вакфи — земельні ділянки на користь свого сина. Кадій ал-Фаділ придбані ним землі, розташовані у передмісті Каїру та інших містах, передав у вакф на користь Мекки. Для управління вакуфним майном заснували спеціальне відомство[774]. Якщо у дофатимідському Єгипті духовенство не мало чіткої ієрархії, самостійно призначало осіб на релігійні посади, існувало на свої доходи і фактично було відокремлено від державного апарату, то новий режим релігійну політику істотно змінює. Прийшовши до влади за допомогою таємної організації, фатиміди зберегли її структуру. Колишні мандрівні ізмаїлітські проповідники (даї), яких очолювали даї ад-дуат, стали верхівкою і проіснували до кінця існування держави. З часів Хакіма посада головного даї стала спадковою у родині Ібн Абд ал-Каві (ал-Такаві). У палаці халіфа проходили регулярні збори ізмаїлітів. Почесне місце у державі займали особи, які вважалися нащадками Алі і мали близькі стосунки до правлячої династії. Шаріф (машруф) мали свого главу (накіба). За шаріф йшло місцеве єгипетське духовенство, яке зберегло вірність сунізму. Призначення на вищі релігійні посади здійснювали безпосередньо Фатиміди, а з другої половини їхнього правління — візири. Розподіл доходів з вакфів перейшов до повноважень держави, для чого створили спеціальне відомство диван ахбас. Релігійна політика Фатимідів характеризувалася толерантністю щодо чужовірців, передусім християн і євреїв. Мусульмани брали участь у християнських святкуваннях (Святого Хрещення у 1024 р.). За халіфа ал-Азіза християни могли бути родичами володаря. Своїм візиром Ал-Азіз призначив християнина Ісу, який, своєю чергою, призначив заступником у Сирії юдея Манассе. У ході придушення антихристиянських заворушень, під час яких загинуло бл. ста шестидесяти християн, візир наказав стратити двадцятьох мусульман — організаторів. З 1044 до 1047 р. посаду візира посідав юдей, який прийняв іслам[775] [776]. Фатиміди сприяли захисту економічних позицій християнської церкви. На завершення їх правління площа земель, що належала християнським церквам і монастирям, складала 915 федданів. Так, халіф Хакім пожертував монастирю Нахіа у провінції Гіза і сусідніх з нею областях 30 федданів землі і рибний ставок. Іншим християнським релігійним установам халіф надав сім єгипетських селищ, а синайському монастиреві повернув раніше конфісковані маєтності. 20 федданів чорної землі, які належали монастирю в Самалуті (провінція Ашмунайн), також були дарунком халіфів. Як і вакфи, вони звільнялися від оподаткування[777]. Загалом Фатиміди декларували свободу релігійних переконань, хоча на практиці свою діяльність спрямовували на вкорінення ізмаїлізму[778].