Держава Айюбідів.
Ще в 1168 р. висланий сирійським султаном атабеком Нур ад-діном Зенгі до Єгипту із загонами туркменів та курдів Ширкук був призначений візиром останнім фатимідом ал-Адідом. Наступного року, після раптової смерті Ширкука, візират перейшов до його племінника Салах ад- діна ібн Айюба (Саладина).
У 1171 р., скинувши останнього фатиміда ал-Адіда, Салах ад-дін ібн Айюб захопив владу у Єгипті, проголосивши себе султаном і заснувавши династію Айюбідів. Опір суданських прихильників Фатимідів зламали, а рештки армії розпустили. Ядром нових збройних сил стали загони курдів і туркменів, яких наділили ікта.Після смерті від серцевого нападу Нур ад-діна Зенгі, султан Салах ад-дін ібн Айюб під приводом захисту прав неповнолітнього Махмуда Саліха приєднав майже усю Сирію (за винятком Халеба, зайнятого в 1182 р.) на чолі з Дамаском. У
1186 р. було завершено підкорення Джазіри (північної частини Межиріччя Тигру та Євфрату), до до цього трималися Зенгіди та Артукіди. Ще в 1172 р. єгипетське військо почало просування уздовж узбережжя Середземного моря, яке завершилося у
1187 р. захопленням Кайруана. Це убезпечило нову державу із заходу, дало можливість налагодити постачання лісу для потреб флоту. У 1174 р. було підкорено Ємен, де з 1037 р. правила династія Сулайхідів. Цей регіон вважався важливою базою військово-морських сил та форпостом на морському торговельному шляху до Індії. Після цього починається наступ на володіння хрестоносців. У ході серії війн йому вдалося відібрати майже усі їхні володіння у Сирії та Палестині, що зафіксували умови договору, укладені з лицарями в 1192 р.
ПіслясмертіСалахад-дінаібнАйюбадержаваперетворилася на своєрідну федерацію князівств, які очолювалися членами правлячої династії Айюбідів, під суверенітетом айюбідського султана Каїру. Різні гілки Айюбідів правили у Єгипті до 1252 р., Дамаску та Халебі — до 1260 р., Джазірі— 1245 р., Хімсі — з 1178 до 1245 р.
(нащадки Ширкука), Хамі — 1341 р., Ємені — 1228 р.Ревний суніт та курд за походженням Салах ад-дін відновив у Єгипті панування правовірного сунізму. В 1170 р. тут з’явилися перші релігійні училища нового типу — медресе, основою викладання у яких стала сунітська доктрина. Серед засновників були Салах ад-дін і його еміри. З новим посиленням позицій сунізму у державі пов’язане поширення суфізму, містично- пантеїстичної форми ісламу у його ортодоксальній формі, виробленій ал-Газалі (1058—1111 рр.). За Айюбідів у Єгипті з’явилися чисельні суфійські помешкання (ханака). Глави великих релігійних установ, зазвичай, призначалися особисто султаном. Від уряду вони отримували натуральні надання та значні кошти. Як вакфи вони набували рухоме й нерухоме міське майно, земельні володіння у сільській місцевості.
Єгипет повернувся під духовну владу багдадських халіфів і в 1174 р. аббасидський халіф ал-Мустаді подарував Салах ад-діну ібн Айюбу титул султана, санкціонував усі його завоювання, надіславши при цьому грамоту інвеститури та почесні шати. Відмова від шиїзму на державному рівні викликала опір ізмаїлітів у Сирії, особливо з боку їхнього сирійського шейха Рашида ад-діна Сінана (1169—1172 рр.). Є підстави говорити про досягнення з ізмаїлітами у 1176 р. угоди, яка припинила ворожечу між ними. Натомість у 1192 р. ізмаїліти вбили ватажка хрестоносців маркіза Конрада Монферратського. Наступники Салах ад-діна також не гребували використовувати цю організацію у своїх цілях. Для зміцнення влади Салах ад-дін апелював до релігійних почуттів мусульманського населення. У травні 1187 р. він оголосив збір всіх мусульман у Дамаску і розпочав Джихад (Священну війну) проти хрестоносців. На вересень 1187 р. Салах ад-дін захопив Акку, Яффу, Бейрут, Рамлу, Кейсарію, Єрихон, Сайду і Аскалон. Наприкінці вересня володар підійшов до Єрусалима і, отримавши капітуляцію, дозволив християнському населенню міста викупити себе[779] [780].