Греко-римські паралелі
Давньогрецький володар царства мертвих Плутон (або Муту-Аїд — «невидний», «жахливий») — син Кроноса-Сатурна (Ілу) і брат Посейдона-Нептуна (Ямму), а також Зевса-Юпітера (Адада), ніде не вшановувався, крім Еліди, де раз на рік відкривався храм цього бога, куди дозволялося входити тільки священнослужителям [90, І, 51].
Це нагадує давньоєврейські перекази, згідно з якими, як спостережено нами раніше, слово «Єгова» вважалося страшним і тому вимовлялося тільки одним первосвящеником, і лише раз на рік, і тільки в святая святих єдиного храму. Посейдон у давніх греків вважався, як ми знаємо, володарем моря, що поділив владу над світом після скинення батька Кроноса-Сатурна зі своїми братами (Зевсу-Юпітеру, як відзначалося, дісталося небо, а Аїду-Плутону — підземне царство). Водночас, за повідомленням О. Ло- сєва, найдавніше уявлення про Посейдона пов’язане з родючістю землі, просоченої вологою, тому ім’я Посейдон можна розуміти як «чоловік землі», звідси його епітети — «коливальник землі», «земледержець» [90, ІІ, 323]. Попри те, найдавніший Посейдон пов’язаний з індоєвропейським зооморфним демоном родючості, що виступає як кінь або бик і в такий спосіб зближається з породжувальною силою земних надр, а значить, і з водною стихією (звідси Посейдон — «володар вод»).Архаїчні риси Посейдона проявляються в його буйній вдачі, спробах зберегти свою незалежність. Тризубець Посейдона (як і Адода) являє собою певний давній фетиш, наділений магічною силою (ним, наприклад, Посейдон вибиває джерело, що нагадує аналогічний біблійний сюжет під час блукання давніх євреїв пустелею, що є, по суті, піщаним дном колишніх морів). Посейдон страшний, могутній і стихійний, а його породження (зокрема й велетні) — жахливі. Єдиною країною, де панували Посейдон і його нащадки, яких Бог покарав за нечестя, вважається Атлантида. Загалом культ Посейдона скрізь був пов’язаний з нещастями, що супроводжували його гнів, який змінювався потім на милість.
Отже, Посейдон є давнім чоловічим хтонічним божеством, яке було колись наділене універсальною владою, але з часом витіснене на периферію пантеону верховним уранічним божеством, від чого Посейдон перебуває в незмінній до нього опозиції [90, ІІ, 324]. У римлян Посейдон ототожнювався, як ми знаємо, з Нептуном — одним з найдавніших богів, первісна природа і культ якого також мало відомі. Свята на його честь — непту наліг — справлялися з метою запобігання посухи. Під час цього свята будувалися хатини-курені з листя, що нагадує давньоєврейське свято Сукот (букв. «хатини», «курені», центральною подією якого і є будівництво таких хатин, що символізують тимчасові житла давніх євреїв у період блукання пустелею [113, 303]. Морський Нептун римлян подеколи ототожнювався з божествами-персоніфікаціями бурі, вітрів і взагалі погоди [90, ІІ, 211-212], що наближує його до богів-громовиків давніх релігій, серед іншого й до різних іпостасей Єгови, пов’язаних часто з божествами Венери (як, наприклад, Адоніс, етимологічно близький Адонаю — одному з імен старозавітного бога, що заміняє «невимовлюване» ім’я Єгови). Водночас усі названі божества, із шумерським Енкі включно, уособлюють водно-хтонічну стихію, пов’язану, як правило, з образом змія і різних чудовиськ, нещастями (у тому числі і потопом), постійним розбратом і жорстокими війнами.