Балу і Астар
Одним із супротивників Балу, крім Муту і Ямму, є також Астар — давньосемітське астральне божество, що уособлювало, очевидно, планету Марс, позаяк ототожнювався пізніше з єгипетським Гором і давньогрецьким Аресом.
У західносемітській міфології Астар — це ханааней- сько-аморейський бог, вшановуваний поряд з Астартою-Венерою, мабуть, як її чоловік. Астар був одним з претендентів на владу над світом: Ілу передає йому владу після смерті Балу. Будучи протиставленим Балу, Астар є (наприклад, в Угариті) втіленням злого начала (тут його епітет — «жахливий»). Культ Астара, ймовірно, поступово втрачає своє значення, і його заміщають інші боги [90, І, 115].Як твердить релігієзнавець А. Лундін, Астар є єдиним давньосемітським богом, який зберіг своє ім’я і функції і став верховним божеством в усіх державах Стародавнього Ємену. Тут він був богом війни, грізним і сильним, і водночас богом-захис- ником, хранителем будинків, гробниць, написів. Він був також богом родючості і зрошення. Священними тваринами Астара в єменській міфології були антилопа і, ймовірно, бик. Одним із символів Астара був спис. Очевидно, він символізувався також значно поширеним у Стародавньому Ємені зображенням диска над лежачим серпом Місяця. Астар мав сильно розвинений культ, що становив основу влади єменських правителів. Існували численні храми Астара і багато посадових осіб були його жерцями [90, І, 115].
Найімовірніше, міфологія Стародавнього Ємену зафіксувала (і згодом прийняла як єдину, що відбулася) ситуацію передачі верховної влади Ілу (після смерті Балу) богу Астару. До того ж образ давньосемітського Ілу зберігся у Стародавньому Ємені під кількома іменами (Алмаках, Амм, Вадд, Сін), які, ймовірно, спочатку заміняли його ім’я, що стало, очевидно, забороненим (як пізніше в іудаїзмі ім’я Яхве, що злилося з образом Ілу) і по якомусь часі забуте. Алма- ках, Вадд, Амм, Сін, імовірно, вважалися в Ємені іпостасями стародавнього Ілу і вшановувалися в давньоєменських державах (Хадрамаут, Саба, Катабан та ін.) як боги — предки, заступники і володарі країни, боги Місяця.
Цікаво, що в усіх давньоєменських державах, за повідомленням А. Лундіна, боги-іпостасі колишнього верховного божества Ілу завжди посідали в пантеонах другі місця, слідом за Астаром. Вони вважалися також божествами дощу і зрошення, землеробства і виноградарства, можливо, богами війни, а серед їхніх священних тварин і символів значилися баран і бик, блискавка і серп місяця. Дружиною бога Амм у державі Катабан, наприклад, була Асірат (вона ж, як ми пам’ятаємо, є і дружиною за- хідносемітського Ілу), а їхнім сином названий тут бог Анбай, що посідав трете місце в пантеоні (після Астара і свого батька Амм). Анбай вшановувався як бог мудрості і закону й уособлював, імовірно, планету Меркурій (його ім’я, очевидно, було запозичене з Месопотамії, тому його вважають близьким вавилонському Набу) [90, І, 61, 70, 76, 207]. Тут ми, очевидно, спостерігаємо подальший процес «трансформації» образу колишнього верховного бога Ілу, який перетворюється тільки на місячне божество і вважається (як і східно-семітський Мардук-Асаллу- хі) батьком Набу-Меркурія.Жіночою паралеллю Астара в західносемітській міфології була, як зазначалося, Астарта — богиня Венери, любові і родючості, богиня-поборниця, що вважалася, очевидно, дружиною Астара. В ассиро-вавилонській міфології Астарті відповідає Іштар, а в шумерській — Інанна. Астарта сприймалася як володарка коней і колісниць, богиня битв і, ймовірно, пов’язувалася з морем і водною стихією (на що вказує її зв’язок з Ямму). Вона вважалася також богинею-зцілителькою. Астарті поклонялися також у Карфагені (де її образ вплинув на уявлення про Тінніт) і на Кіпрі. В елліністичний період Астарта ототожнювалася з грецькою Афродітою і римською Юноною. Відомі, як твердить І. Шифман, зображення Астарти оголеною вершницею, яка стріляє з лука. У період становлення іудейського монотеїзму, за свідченням Тори і Старого Заповіту, пророки вели з культом Астарти постійну і запеклу боротьбу [90, І, 115-116], як і з культами різних Ваалів.
Прикметно, що давньоєменський культ, найімовірніше, розвивався, як і давньоєгипетський, переважно в ряді планетарних божеств «земноїгрупи», де присутні божества Меркурія, Венери, Місяця і верховного Марса, на якому цей ряд ніби «переривається» «поясом астероїдів», що міститься за ним, і планетарними божествами вже іншої, «юпітеріанської групи».
Головним богом астральної «земної групи» є, як правило, Сонце, яке передає своє верховенство з часом іншим планетарним божествам (як ми це бачили в давньоєгипетській релігії, де влада послідовно переходила від Ра до Шу, а потім до Геба, Осіріса й Гора, незважаючи на спроби Сета — представника, очевидно, «юпітеріанської групи» — узурпувати її). На первісне панівне положення сонячного бога в давньоєменському пантеоні вказує, очевидно, і значно поширений там символ диска (ймовірно, сонячного) над лежачим серпом Місяця. Проте згодом «лунарна» компонента теогонії, як і в багатьох інших семітських пантеонах, переважила, про що свідчить дуже високе (друге за значенням після Астара) положення місячного божества, що бере свій початок від верховного західносемітського бога Ілу.* * *
^Іаведені образи західносемітської міфології вказують на невпинну боротьбу між богами цього пантеону (багато з яких ввійшли до іудейської Тори і Старого Заповіту християн), що, ймовірно, свідчить про відбитки досить поширеної в багатьох релігіях світу теми зміни «поколінь богів». Цей релігієзнавчий екскурс у глибини західносемітської міфології, з якої пізніше виник іудаїзм і мотиви якої простежуються в багатьох біблійних текстах, дає змогу нам (незважаючи на неймовірну складність відтворених у ній образів) означити деякі шляхи «впорядкування» і класифікації розглянутої нами релігійно-міфологічної системи.
Насамперед звертає на себе увагу група богів-ваалів, які виконують різні і подеколи взаємовиключні функції. Таке враження складається від того, що саме слово «Баал» (Ваал) у західносемітській традиції означає взагалі прізвисько богів («господарів», «володарів»), похідне від відомого нам Балу. Водночас усіх розглянутих вище Баалів можна поділити (судячи з аналізу їхніх головних властивостей і функцій) на дві основні групи: солярно-уранічну та водно-хтонічну.
Обидві ці групи діють у міфології здебільшого водночас, але мають, імовірно, різне походження: одні породжені водою і пов’язаним з ними Місяцем, а інші — вогнем і Сонцем.
Можливо, це відтворює збережені у західносемітській міфології свідчення архаїчної боротьби між солярними і лунарним культами, перші з який представляє Ель-Еліон, Баалшамем, Ел, ранній Балу, а другі — Муту, Ямму, Ілу, пізніше Баал. За такого розгляду західносемітської теогонії Ел і Ілу постають не одним, а двома різними, що мають протилежну природу, божествами. Протиставлення Сонця і Місяця, як спостережено, належить до числа основних у давній релігії і міфології.Ці різні групи ваалів (солярні і грозові) суперничають доти, доки не перемагає «грозове» начало, пов’язане переважно з водною стихією (звідси поширені міфи про Всесвітній потоп) і відтворені в західносемітській міфології в образах Муту (як утілення пекла) та Ямму (ототожнюється з Єговою), а також Баал-Хаддада (вшановуваним у халдейському Урі — прабатьківщині Аврама). При цьому «переможці» — водно-хтонічні божества — витісняють колишніх персонажів солярної природи, а всі «подвиги» їх попередників приписуються цьому класу божеств, які починають набувати монотеїстичних рис.
Загалом чотири найпоширеніших біблійних імені Бога є глибоко архаїчними і можуть вказувати на найменування «першоелементів» (вогонь, вода, повітря, земля), з яких був створений Всесвіт (п’ятий елемент — ефір — можливо, змальований в образі Бога Вишнього — Ел-Еліона).
Послідовне виникнення Космосу з Хаосу, очевидно, відтворено в міфах про Саваофа й Адоніса, де головним, первинним божеством є жіноче (Пістіс Софіа й Афродіта як втілення хаотичного, водного начала, яке все породжує). Адоніс, як водно-хтонічне божество, пов’язаний і з підземним світом (теж уособлює хаотичну «складову» світобудови), що наближує його до образів Муту і Ямму (останній з яких ототожнюється з Єговою). Елохим, очевидно, уособлює вище уранічне і солярне (тобто вогненне по своїй природі) начало і саме його ім’я співзвучне найменуванню Бога Всевишнього — Ел-Еліону («якщо Господь (Єго- ва) є Бог (Елохим), то йому слідуй, а якщо Ваал, то слідуй йому», — говориться в Біблії).
Єговічна традиція, обрана іудаїзмом за основну, є, очевидно, переважно лунарною, пов’язаною з водно-хтонічним світом, а продовженням елогівістичної виступає радше християнство, у якому багато дослідників убачали вище ураніч- не і солярно-вогненне начало. В Ісусі Христі представники цієї концепції бачили насамперед променистого Бога небесного, світлого начала світобудови.Загалом розглянуті нами біблійні імена Бога, представленого як Єдиного Сущого, вказують на те, що іудаїзм у період формування біблійних текстів ще не переборов повністю стадію монолатріїі лише впритул підійшов до монотеїзму, зосередившись переважно на одному з аспектів Єдиного Бога (єговічному). Повний монотеїзм, імовірно, прийшов дещо пізніше, з появою християнства і потім ісламу, але це вже інша тема, яка вимагає окремого дослідження, що і буде спостережено у відповідному томі.
Розглянута нами «генеалогія» західносемітських божеств, яка дала згодом сакральну «іменологію» іудаїзму, чітко вказує на наявну подвійність, «двопочат- ковість» цієї релігійно-міфологічної системи, що ввібрала в себе, очевидно, як водно-хтонічне (пов’язане, як правило, з мороком і демонізмом), так і солярно- уранічне начало світобудови. Це підтверджує безліч місць у Біблії (Старому Заповіті), а також багато її тлумачів, у тому числі й іудеї. До того ж чимало біблійних текстів, складених давніми євреями, виповнені сцен безмежної жорстокості і вандалізму, вчинених, за їх свідченнями, за вказівкою Єгови, ім’я якого, як зазначалося, згадане в єврейській Біблії понад 7 тис. разів, що вказує на його виняткове домінування серед всіх інших найменувань старозавітного бога.
Образ Єгови, у міру наростання монотеїстичних тенденцій (властивих, як ми бачили, і багатьом іншим давнім віруванням), увібрав у себе риси багатьох божеств західносемітського пантеону, серед яких, очевидно, опинилися бог смерті і підземного царства Муту (відповідає давньогрецькому Плутону), бог-чудовись- ко морської стихії Ямму (давньогрецький Посейдон або шумерський Енкі, боги, які вмирають і воскресають) водно-хтонічного світу, пов’язаного з Хаосом і породжуваними ним змієподібними чудовиськами, а також Місяцем.