Греко-Бактрійське царство
Як спостережено, Діодот, який правив Бактрією від імені Антіоха II, бл. 239 р. до н. е. відокремився від Селевкідів і проголосив себе царем. Спадкоємцем Діодота I став його син Діодот II, який невдовзі був убитий наближеним до нього греком Єв- тидемом, який посів престол бактрійського правителя.
У державу Євтидема повністю входила Бактрія, Согд, Арея і Маргіана — області з добре організованим іригаційним землеробством, з розвинутими ремеслами та міським життям. Хореям- у той час був досить сильною державою, що проводила власну політику [46, I, 302].За правління сина Євтидема — Деметрія I — кордони Греко-Бактрійського царства були значно розширені. Він підкорив собі Арахосію і Дрангіану, а потім — великі області Північної Індії (бл. 175 р. до н. е.). Із завоюванням частини Індії центр держави Деметрія перемістився на південь — у Таксилу. Близько 174 р. у самій Греко-Бактрії відбувається переворот під началом грецького керівника гарнізону Євкратида, спрямований проти Деметрія. У результаті близько 167 р. до н. е. Деметрій був убитий. Величезна імперія Деметрія — Греко-Бактрійське царство — розпалася на кілька самостійних невеликих царств. У Північно-Східній Індії влада перейшла в руки Менандра, який опирався на залишене під його командуванням в Індії грецьке військо Деметрія [46, I, 303-306].
Проте близько 130 р. до н. е. почалося завоювання Бактрії кочівниками, яких античні автори називали асіями (асіанами), пасіанами, тохарами, сакараука- ми (сарауками), а китайські джерела — юечжі (давня форма «гвет-ті»), яких зіставляють зазвичай з тохарами. На думку сучасних дослідників, сакарауки, тохари, пасії (асії) — це не відмінні від юечжі народи, а складові масагетського (або юечжій- ського) союзу племен. Грецькі правителі Бактрії були відкинуті кочівниками за Гіндукуш, де зберігали панування над деякими районами Північної Індії ще впродовж 100 років.
До початку нашої ери на величезному просторі — від Хорезму на півночі й до гирла Інду на півдні — складається могутня юечжійська держава, відома в історії як Кушанське царство [38, 186-189].Населення Греко-Бактрійського царства займалося землеробством (пшениця, рис, просо, виноград), тваринництвом (корови, вівці, кози, верблюди, коні, свині) і ремеслами. Давні джерела вказують на видобуток у Бактрії золота (інші вважають її лише пунктом передачі золота з Алтаю). З інших корисних копалин, поза сумнівом, добувалася мідь, олово, залізо, свинець тощо. Головним містом Бактрії була її столиця Бактри. За відомостями китайських авторів, за могутніми стінами цього міста знаходилися храми вогню і храм Анахіти із шанованою золотою статуєю цієї богині. Бактри була досить великим центром торгівлі, ремесла і культурного життя греко-бактрійської держави ІІІ-ІІ ст. до н. е. А взагалі Бак- трію за часів ще Діодота І називали «країною тисячі міст». Міська забудова при цьому проводилася за єдиним планом. Винятково високий щабель у Греко-Бактрії посідало мистецтво виготовлення художніх виробів з металу, яке зберігало давньогрецькі традиції. Такі ж глибокі традиції зберігалися й у місцевих релігійних культах, у які впліталися образи грецької міфології [46, І, 309-332].
У греко-бактрійську добу давній образ богині родючості, землі й води Анахіти зливається з грецькими і малоазійськими образами Артеміди і Кібели. Друге з найдавніших і шанованих бактрійських божеств — бог сонця Мітра — зливається з античним Гераклом. Значно був поширений і культ Діоніса. Водночас культурне та політичне панування невеликої грецької верхівки у глибинних районах Азії не могло, звичайно, бути досить міцним і тривалим. Запекла боротьба согдійців й інших автохтонних народів проти засилля іноземних правителів призвела, зрештою, до занепаду Греко-Бактрійського царства і його завоювання масагетсько-то- харськими (юечжійськими) кочівниками. Поштовх до масових переміщень кочівників просторами Центральної та Середньої Азії спричинила, як спостережено, боротьба між племенами хуннів і юечжі. Під натиском хуннів юечжі близько 165 р.
* Не виключено, що саме від найменування асіїв (тохаро-масагетських племен) ведуть свої назви й Азія (Асія), і Азовське (Асовське), і Каспійське (Аспійське) моря.
до н. е. залишили свої землі: невелика частина юечжі (так звані «малі юечжі») пішла на південь і осіла в південних районах Східного Туркестану; основна ж маса кочівників («великі юечжі») рушила на захід, де зіштовхнулася з іншими кочівниками — усунями. Усуні були переможені, як і саки, які під натиском юечжі пішли на південь, у Північну Індію. Однак і юечжі не вдалося закріпитися в Північному Притяньшанні, й вони були відтиснуті хуннами ще далі на захід, після чого, пройшовши через Фергану, вони, нарешті, завоювали Бактрію [46, I, 333-342].