Головні божества давніх цивілізацій — це, зазвичай, божества тих або інших небесних тіл, насамперед — Сонячної системи.
Тому, щоб краще зрозуміти легенди про зниклі материки (про Лемурію й Атлантиду див. І том цього видання) і подальший розвиток пов’язаних з ними культів, необхідно коротенько нагадати про деякі особливості будови нашої Сонячної системи (див.
також відповідні глави І і ІІ томів).Сонячна система, яка належить до нашої Галактики, — це спаяна силами взаємного притягання система небесних тіл, що охоплює центральне тіло — Сонце, 9 великих планет з їх супутниками (понад 60), кілька тисяч малих планет, або астероїдів (відкрито вже понад 5 тис.), кількасот спостережених комет і безліч метеорних тіл. Згідно із сучасними науковими уявленнями у Всесвіті 6-7 млрд років тому як наслідок взаємодії надзвичайно могутніх першостихій виникло вогняне Протосонце, навколо якого сформувалася газова плазмова хмара. Вона і стала матеріалом, з якого згодом утворилися планети, астероїди і комети Сонячної системи. При цьому з внутрішніх частин цього гігантського диска-хмари народилися планети земної групи (Меркурій, Венера, Земля і Марс), а з його зовнішніх оболонок — так звані великі планети (Юпітер, Сатурн, Уран і Нептун). У цій класифікації немає місця дев’ятій планеті Плутону. І за розмірами, і за властивостями він ближче до крижаних супутників планет-гігантів. Згідно з однією з гіпотез Плутон у минулому був супутником Нептуна [242, VIII, 570], а сам Нептун народився значно ближче до Сонця, ніж перебуває зараз. Нинішнє положення Нептуна — це результат його поступової міграції на периферію Сонячної системи. При цьому «мігрував» Нептун не сам, а ще й штовхав поперед себе величезну масу твердих глиб, що встигли утворитися поряд з ним. Ці глиби, які були виштовхнуті Нептуном за межі орбіти нинішнього Плутона, утворили так званий пояс Койпера (одним з найближчих представників якого є
сам Плутон та його супутник Харон, а також кілька мільйонів «койперівських» льодових уламків) [239, 60].
Цікаво зазначити, що Нептун-Посейдон, як бог хаотичного водяного світу, у жодній відомій теогонії не визнається главою пантеону, тобто Богом-Творцем. Такі теогонії, як правило, починали або божеством Сонця (центр Сонячної системи), або божеством Урану (її периферія), що опосередковано вказує на більш пізнє прибуття планети Нептун на нинішнє місце перебування Урану, який, імовірно, у дуже прадавні часи був однією з останніх планет Сонячної системи. Головним богом Нептун-Посейдон вважався тільки на платонівському острові Атлантида, яку «бог богів» Зевс-Юпітер знищив за розбещеність її жителів. Можливо, що в цьому стародавньому міфі збереглися сліди ще більш давніх знань про колишнє «вигнання» Нептуна з центру Сонячної системи на її периферію. Цікавим також є те, що в давніх теогоніях передача влади від одного головного бога до іншого іде або від Урана до Юпітера (від периферії Сонячної системи), або від Сонця до Марса. Місцем, де перериваються давні теогонії, є місце між Марсом і Юпітером, відоме нині як пояс астероїдів.
«Пояс Койпера», таким чином, є зовнішнім поясом астероїдів нашої Сонячної системи, а пояс астероїдів між Марсом і Юпітером — внутрішнім. При цьому, згідно
3 відомим в астрономії правилом Тіціуса—Боде, відстані планет від Сонця зростають у чіткій геометричній прогресії: розташування Венери дорівнює 0, Землі — 1, Марса — 2, поясу астероїдів — 3, Юпітера — 4 тощо. Тільки Меркурій, Нептун і Плутон не вписуються в цю послідовність. Про Нептуна і Плутона, які прибули на периферію Сонячної системи пізніше за інших, ми вже знаємо, а що стосується Меркурія, то тут теж варто звернутися до давніх теогоній (зокрема, давньоєгипетської і шумерської), де Меркурій вважався не планетою, а лише супутником Сонця. Саме тому, ймовірно, Меркурій, Нептун і Плутон не відповідають правилу Тіціуса—Боде, оскільки перший є супутником, який діє за іншими, ніж планети, законами, а дві останні є спорідненими планетами-«мігрантами».
Водночас правило Тіціуса—Боде чітко вказує, що на місці сьогоднішнього поясу астероїдів між Марсом і Юпітером повинна існувати ще одна планета Сонячної системи. Дивовижно, але в клинописних шумерських текстах, як стверджують деякі автори, є свідчення і про це.
Згідно з цими текстами близько4 млрд років тому в Сонячну систему вторгнувся прибулець з глибин Космосу під назвою Нібіру — блукаюче небесне тіло завбільшки із Землю. У той час навколо Сонця оберталося 10 планет (нашої Землі ще не існувало), а на місці сьогоднішнього поясу астероїдів містилася планета Тіамат. Внаслідок вторгнення в Сонячну систему небесного тіла Нібіру найбільше постраждала якраз Тіамат, яку буквально «розірвало» навпіл: одна частина (разом із супутником Тіамат — Місяцем) була викинута на іншу орбіту і стала Землею, а друга — розпалася на шматки й утворила пояс астероїдів між Марсом і Юпітером: Нібіру під дією сил, викликаних катастрофою з Тіамат, потрапив на саму периферію Сонячної системи і став її додатковою планетою, яку нині іноді називають Трансплутоном.
Подібний до наведеного міф існує і в давньогрецьких текстах, де згадується сонячний син Фаетон, якого одного разу знищив Зевс-Юпітер. Про невідомі нам планети йдеться також у давніх астрологічних текстах, де вони мають назви Прозерпіна і Хірон (або Вулкан). Також по дві невідомі планети виявлено в міфологіях Стародавньої Індії (Раху і Кету) та Стародавнього Китаю (Ізиці і Юебо) [139, II, 393]. Ці давні перекази підтверджуються нині астрономічними дослідженнями. Так, на початку 2004 р. американський космічний телескоп «Спіцер» зафіксував десяту планету сонячної системи, яка перебуває зараз в 13 млрд км від Сонця і обертається навколо нього за 10500 років. Максимальне віддалення від Сонця десятої планети, яка рухається по дуже витягнутій еліптичній орбіті, становить 130 млрд км. Нова планета — її назвали Седна на честь ескімоської богині океану — міститься в «поясі Койпера». Седна — найменше і найхолодніше космічне тіло Сонячної системи з діаметром приблизно в 2 тис. км. Ця планета має червонуватий відтінок, поступаючись цим тільки Марсу.
Але на цьому відкриття в Сонячній системі не закінчились. На далеких її кордонах, на відстані від 20 до 50 астрономічних одиниць (тобто в 20-50 тис.
разів далі Землі), нашу систему огортає сферична хмара протопланетних тіл — залишків епохи утворення Сонця та внутрішніх планет. Це скупчення називають « хмарол Оорта» на ім’я її першовідкривача. Невеличкі тіла, що утворюють цю «хмару» (вважається, що їх там понад трильйон загальною масою, яка набагато перебільшує масу Юпітера), повільно, із періодом у мільйони років обертаються навколо Сонця. У середині цієї «хмари Оорта», на думку сучасних астрономів, міститься величезне небесне тіло, яке є одинадцятою планетою Сонячної системи. Відповідно до проведених розрахунків ця одинадцята планета щонайменше в 1,5 раза масивніша за Юпітер й обертається навколо Сонця на відстані 0,4 світового року (приблизно 25 астрономічних одиниць, що відповідає серцевині «хмари Оорта»), здійснюючи один оберт за 4-5 млн років. Орбіта цієї найбільшої планети Сонячної системи дуже сильно нахилена відносно орбіт всіх інших «внутрішніх» планет, а сама вона обертається по своїй орбіті в бік, протилежний рухові інших планет. Вважається, що ця одинадцята планета з’явилася в нашій системі набагато пізніше, оскільки спочатку вона була блукаючою «бездомною» планетою, яка випадково опинилася на краю нашого Сонця й у результаті була ним захоплена.Але і це ще не все. Сьогодні висунута математично підкріплена гіпотеза про існування неподалік Сонця невидимої (тому що схолола) зірки, яку названо Немезидою і з якою Сонце утворює подвійну систему. Про невидиме Сонце збереглися перекази в багатьох архаїчних віруваннях різних народів світу. Це, як припускають наразі астрономи, — чорний карлик, який має масу лише 3 % від сонячної, але неабияк впливає на всі процеси, що відбуваються в нашій системі [239, 61-63].