Франкська держава.
Церква перетворилася в інструмент феодалізації середньовічного франкського суспільства. Християнство на час падіння Римської імперії мало міцні позиції у Галлії, особливо південних районах.
Вже наприкінці IV ст. на території Римської Галлії налічувалося 116 єпископств. Повільніше християнство проникало у північні райони (Бретань, прикордоння). На середину III ст. на кордоні з Римською Галлією склався племінний союз франків. Під їхнім тиском імператори Юліан та Феодосій дозволили їм оселитися у межиріччі Шельди і Мааса та на лівобережжі Середнього Рейну з умовою захисту території від інших германських племен.[1] Корсунский А. Р. Упадок и гибель Западной Римской империи и возникновение германских королевств. — С. 58—60.
Франкський король Хлодвіг (481—511 рр.) з роду Меровінгів спільно з іншими франкськими вождями у 486 р. захопив північну частину Галлії до Луари. Для зміцнення своїх позицій він у 496 р. разом із трьома тисячами своїх дружинників прийняв християнство за римським обрядом1 на відміну від вождів та королів інших германських племен, які сповідували аріанство. Це давало йому можливість у розбудові державного апарату опиратися на галло-римську аристократію та клір. Обурені вестготи виганяли зі своїх володінь католицьких священиків. Родезький єпископ Квінціан, дізнавшись про наміри його вбити, втік до єпископа Єфразія у Клермона. Допомогу втікачу надав єпископ Ліону[889] [890]. Антикатолицькі гоніння Хлодвіг використав як привід для війни проти вестготів (507—510 рр.). Франків підтримало аквітанське духовенство. Столицю франкського королівства Хлодвіг переніс з Тура до Парижа. Наступники Хлодвіга завоювали Бургундію і Тюрінгію, підкорили алеманів, остготи поступилися Провансом. Самостійність визнали за приєднаними баварами[891]. За Салічною правдою єпископ, священик, диякон вирізнялися за соціальним статусом у франкському суспільстві[892]. У Франкській державі зберігався поділ на округи (графства) та сотні, які існували до завоювання Галлії. З військових підрозділів вони перетворювалися на адміністративно- територіальні одиниці. Управління графством знаходилося у руках призначеного королем чиновника, який збирав на користь короля третину усіх судових штрафів за справами, що розбиралися у графстві. У сотнях збереглися елементи самоуправління громади (mallus, народні збори). У процесі соціальної диференціації франкського суспільства у виокремлюються групи rachinburgii та boni homines. У VI ст. починається поступове виділення трьох основних регіонів Франкської держави — Нейстрії, Австразії та Бургундії, які пізніше перетворилися на окремі королівства, які різнилися між собою рівнем державного і соціогуманітарного розвитку. У романізованій Нейстрії рано склалося велике землеволодіння, як світське, так і церковне. Усього у володінні церкви знаходилося до третини земельних площ. У Австразії значну роль відігравали середні й дрібні землевласники, які були військовим опертям королівської влади у боротьбі з великими феодалами. Розвиток церковного землеволодіння помітно поступався Нейстрії. За своїм соціальним устроєм Бургундія нагадувала Австразію. Тут так само довго зберігалося дрібне і середнє землеволодіння, однак церковні маєтності займали вже достатньо міцні позиції. Наприкінці VI ст. король Австразії Хільдеберт підпорядкував Бургундію. Однак у 613 р. королю Нейстрії Хлотарю II (613—629 рр.) вдалося захопити Австразію і Бургундію, створивши об’єднане Франкське королівство. Щоб задовільнити інтереси великої аристократії, як церковної, так і світської, Хлотарь II видав едикт, яким затвердив земельні надання своїх попередників1. Король визнав свободу обрання єпископів, широкі повноваження духовних трибуналів, заповіти на користь церкви, фактично відмовившись від права призначати священиків. Аквітанський монах Аманд, висвячений Хлотарем II у єпископи, у 629 р. осів на місці злиття річок Шельди та Ліс, заснувавши абатство, першу католицьку установу в землях салічних франків. Коли місцеве населення, обурене розпорядженням про навернення у християнство, піднялося на боротьбу, він залишив абатство і вирушив з місією на береги Дунаю. Пізніше Аманд повернувся до франків і на 664 р. обіймав посаду єпископа Тонгра. Християнізацію в долині Шельди проводив Елігій, якому в 641 р. Дагоберт передав діоцез Нуайон-Турне, в долині Мааса — Ремакль, покликаний у 650 р. Сигібертом III на єпископську кафедру в Тонгрі. Вже на початку меровінгської доби католицькі центри з’являються у Маастрихті, Теруані, Турне, Аррасі. В VI ст. арраські єпископи розмістилися у Камбре, єпископи з Турне — в Нуайоні, а на початку VIII ст. Губерт переніс єпископську резиденцію з Маастрихта в Льєж1. З 715 по 741 р. у Франкському королівстві правив син Піпіна Геристальського Карл Мартелл (Молот). Прийшовши до влади в умовах гострої внутрішньої кризи, він зумів заручитися підтримкою значної частини дрібних та середніх землевласників. На цей час фактично незалежними стали Нейстрія, Бургундія та Аквітанія. Сакси, фризи, алеманни загрожували на кордонах. У 720 р. араби, які до цього завоювали Іспанію, вступили в Південну Галлію, підтримані аквітанським герцогом та бургундською знаттю. Опираючись на австразійську дружину, Карл Мартелл у 732 р. завдав нищівної поразки арабам при Пуатьє, відтіснивши їх до Септиманії, покарав герцогів Аквітанії та Провансу, розбив нейстрійців та підкорив фризів (737 р.). Карл Мартелл сприяв поширенню християнства у здобутих землях. Після смерті Мартелла у 741 р. частина земель вийшла з а Francorum societate (союзу франків) і його синам Карломану і Піпіну довелося знову відновлювати єдність держави. Захопивши Аквітанію, вони 742 р. поділили між собою королівство, яким до того правили спільно1. Християнізація країни поступово поширилася на інститути державного управління, які адаптовувалися у нові політичні реалії. У 749 р. Піпін вислав делегацію до папи Захарія, з’ясовуючи можливості коронації та помазання на королівство. Офіційна римська церква, зацікавлена у союзі з франками для боротьби із зазіханнями лангобардів на церковні володіння Італії, підтримала Піпіна. Папа Стефан ІІ особисто прибув до Галлії для участі в помазанні франкського короля та нової династії[898] [899]. Коронація пройшла у 751 р. у Свессоні (Суассоні) на зібранні франкської знаті, васалів та єпископів. Голову новокоронованого короля франків Піпіна Короткого мазав архієпископ Боніфацій. Акт був освяченням самого короля і усієї королівської влади. Починає оформлятися ідея виконання влади і здійснення державної політики як служіння богу. Церква, перетворюючись на інструмент держави, починає наділятися землями. На заклик папи Стефана ІІ Піпін Короткий двічі здійснював походи в Італію (754—757 рр.) проти лангобардського короля Айстульфа, якого примусив віддати захоплені міста Римської області та Равеннський екзархат. Завдяки підтримці франків у Італії виникла папська держава. Піпін Короткий очистив середземноморське узбережжя Галлії (Септиманію) від арабів (752—759 рр.). Священики брали участь у походах нового короля. Під час одного з таких походів у Саксонію у 753 р., загинув архієпископ Кельнський Гільдіарій[900]. Рис.64. Монограма Карла Великого У У—УІ ст., невдовзі після виникненні на території Арморіки ранніх поселень бриттських іммігрантів, сюди почали прибувати ірландські та британські монахи, які засновували монастирі на усьому арморіканському узбережжі. Такий місіонер, заволодівши певною територією, називав себе, із санкції церкви, сеньойором цієї округи, мешканці якої включалися у приход нового монастиря. Ронан став абатом і одночасно сеньйором Локронана, Меланій — Ренна, Гонерій — Понтіві, Хуардон — Ландерно, Ідунет — Шатолена, Армель — Плоермеля, Бресиліан — Меана, Туген — Даула, Гільдас — Жильда. Між бриттами, які переселялися у Бретань, та Франкським королівством, яке претендувало на ці терени, йшла напружена політична боротьба. Бретонська церква втрутилася у неї, використавши у своїх інтересах. Встановивши союз з арморіканськими графами, вона і сама досягла значної незалежності від галльської церкви. Виникнення перших самостійних єпископств, а також монастирів у Бретані припадає на ІУ—УІ ст. Реннське єпископство з’явилося у IV ст., Реннський монастир св. Меланія — УІ ст., Нантське єпископство — 559 р., єпископство Сен-Мало — 543 р., Дольський монастир — 548 р., Трекорський монастир — VI ст., Леонський монастир — близько 530 р., Ваннське єпископство — 465 р.1.
