Формування системи управління релігійною сферою у Стародавній Індії.
Відомо про існування розвинених цивілізацій на території Індії (Рис.27), передусім у долині Інду, вже у 3 тис. до н. е. В середині 2 тис. до н. е. на цю територію вступають напівкочові племена аріїв, які, разом зі своєю культурою, принесли сформовану систему релігійних уявлень.
У ході їхнього синтезу з автохтонним населенням і було закладено основи давньої індійської цивілізації. Цей процес розтягнувся на століття і мав свої особливості в конкретних регіонах Індії, виняткової глибини набравши у сільській місцевості. Ці племена (Бхарат) ретельно зібради свої священні гімни у збірку, яка отримала назву Рігведа1. У давньоіндійському епосі питання божественної участі у долі народів та правителів виступає наскрізним сюжетом багатьох класичних творів. Уже в ранньоведичний період група племен Бхарата і Срінджайя „здійснювали свої жертвопринесення” у районі приток Інду[262] [263]. „Бог Агнірозчищує для завойовників лісові масиви”. Ще до цього плем’я Турваса у північно-східну Індію привів Бог Індра, однак після цього він позбавив його свого покровительства, після чого його перемогло військо Партхава[264].
Рис.27. Залишки Мохенджо-Даро
Основи кастового поділу Стародавньої Індії були освячені божественним походженням диференціації соціально- політичної моделі. Згідно з пізньою Х Мандалою Рігведи рот Пуруші став брахманом, а вояками стали руки1. Брахмани, які писали шастри, фактично визначили засади соціального управління давньоіндійського суспільства. Племінні вожді та деякі іноземні правителі були інтегровані в брахманську спільноту як другорозрядні кшатрії, а у післягуптську добу вони склали касту раджпутів, причому місце раджпута у цій системі визначалося тим, з якого племені він походив[265] [266]. Боротьба між жрецтвом та кшатріями за владу в державних утвореннях Стародавньої Індії знайшли відображення у гімнах Рігведи, де мова йдеться про боротьбу Васіштхи (жерця) та Вішвамітри (одного з царів Пенджабу). На початковому етапі боротьби перемагають жерці (брахмани). Однак їхня неспроможність організувати ефективну систему управління, внутрішні неузгодженості між ними самими зумовили, за Пураною, появу Рами, який перетворив колишні класи в касти, створивши першу модель узгодженої системи співіснування різних соціальних груп, своєрідну суспільну угоду. У новій системі управління кшатрії із суто військового стану перетворюються на правляче разом з жерцями угруповання, поступово просуваючись на чільні позиції. У пізньоведичній літературі основні суспільні градації виражено в термінах шреяс і папіяс. Перший походить від шрі (благо), другий від папа (гріх). Шреяс зазвичай стосується царів і брахманів, які є багатими, оскільки перебувають під покровительством богів. Їхній матеріальний добробут залежить від соціального статусу і виявляється у владі над іншими людьми. Представники знаті і ведичні царі мають право на отримання балі (підношень, дарунків). Окремі ведичні ритуали прямо спрямовані на забезпечення дотримання відносин покори між шреяс (кращими, вищими) і папіяс (гіршими, тими, яких можна утискати). Ведичний культ був доступний для тих, хто був арієм і пройшов у дитинстві упанаяну (посвяту), з пов’язуванням через плече священного шнура1. Особливе місце серед брахманів посідав пурохіта. Він уважався домашнім жерцем правителя, хоча фактично його функції були значно ширші. Він стежив за особистою безпекою раджі, був його радником і довіреною особою. В Атхарваведі укладення союзу між раджею і пурохітом описується як весільний ритуал. Часто і після загибелі правителя цей брахман продовжував виконувати функції пурохіти і при його сині. Посилення ролі радж призвело до поступового ослаблення значення брахманів як племінних жерців і охоронців традицій та їхнього перетворення у велику родову землевласницьку знать. „Насамперед, слід мати царя, потім — дружину, потім майно; якщо не має у людини царя, звідки візьметься дружина, звідки — майно”. 1 История древнего Востока. От ранних государственных образований до древнейших империй. — С. 123—125. 2 Там само. — С. 128—131. 3 Сидорова В. С. Художественная культура Древней Индии. — С. 61. Хоча в Рамаяні не має прямого відповідника, але є місце, подібне за значенням: „Якщо не має царя, не має майна; не має дружини, якщо не має царя, без царя й інші біди, звідки правда, якщо не має царя”1. Араньякапарва, третя лісова книжка Махабхарати, зауважує, що мудрий цар правитель-герой, здійснює обряди ашвамедха, раджасуя та інші, супроводжуючи їх щедрими дарунками. Удьйогапарва наголошує, що мудрий і благочестивий цар постійно вивчає веди, прагнучи до виконання обрядів ашвамедха і раджасуя. У Стародавній Індії лише наймогутніші правителі виконували ашвамедху. Засновник династії Шунгів Пушьямітра (ІІ ст. до н. е.) і знаменитий цар династії Сатаваханів Шатакарні (кінець ІІ — початок І ст. до н. е.) двічі провели ашвамедху на честь своїх перемог[267] [268]. Достатньо чітко ілюструє важливість релігійної сфери та жрецтва у державному управлінні Артхашастра. Зокрема, цар має призначати міністрів разом із головним радником та домашнім жерцем. При цьому жрець є найбільш довіреною особою правителя і виступає разом з ним як центр прийняття управлінських рішень, допомагає виявляти та локалізовувати опір незадоволених царем[269].