Формування моделей взаємодії церкви і держави на Кавказі.
Помітні позиції займала релігія та церква у державах Кавказу. З прийняттям тут християнства церква отримала багатства старих язичницьких храмів та перетворилася на багатого землевласника регіону1.
За царя Тірідата III (287 — 330 рр.) християнство активно утверджувалося як ідеологія владного режиму і на початку IV ст. (найімовірніша дата 314 р.) було визнано державною релігією Аршакідської Вірменії. В умовах політичної і збройної боротьби за існування як держави, християнство перетворилося на чинник розвитку власної політико-правової та етнічної ідентичності, збереження незалежності від Ірану. Після смерті Тірідата ІІІ його родич, Санатрук, захопив владу в Пайтакарані, санкціонував відновлення язичництва у північно-східних областях Вірменії і вбив єпископа Григоріса, у якому вбачав агента центральної влади. Спираючись на підтримку Ірану, коаліцію місцевих племен і запрошених з півночі „варварів” Санатрук (Санесан) зробив спробу захопити престол Вірменії, однак був розбитий на підході до столиці, Валашарпати[555] [556]. У 387 р. Велику Вірменію поділили дві сусідні імперії і у захопленій ними частині візантійці царську владу скасували. На сході правління Аршакідів продовжувалося. За таких умов християнство виступало етнозахисним механізмом[557].Вірменський цар Пап у 60-70-х рр. IV ст. намагався обмежити права церкви, однак зазнав поразки і загинув. Набуваючи усе більшої сили, церковні ієрархи Вірменії та Грузії отримали автокефалію від візантійських ієрархів, а їхні глави, відповідно, титули католикосів. У Вірменії це відбулося у другій половині IV ст., у Картлі — у другій половині V ст. Політика переслідування християн Закавказзя та запровадження зороастризму з боку держави Сасанідів при Бахрамі V Гурі (421—438 рр.) призвела вже при Єздігерді II до великого повстання у 451 р. у Вірменії, в якому взяли участь ібери та албани.
Скориставшись поразкою наступного шаханшаха Пероза, який потрапив у полон у 482 р., у війні з ефталітами, грузинський цар Вахтанг і албанці підтримали повстання, яке спалахнуло у Вірменії у 483—484 рр. Сасаніди змушені були піти на поступки і відновити привілеї вірменської церкви, припинити переслідування християн та язичників, скоротити розміри податків та повинностей1. У марзбанській Вірменії V— VI ст. духовенство взагалі було звільнено від подушної податі[558] [559].Прийняття християнства у Картлі викликали зовнішньополітичні і внутрішні чинниками. П його запровадженням у руки держави перейшов величезний земельний фонд та кошти, які дали можливість посилити ресурси царської влади, збільшити надання на військову та державну службу. Візантія направила сюди священиків і єпископа. Масові хрещення пройшли у Мцхеті та інших містах. Спочатку його прийняли цар і цариця зі знаттю. Для християнізації гірських племен (чарталів, пховців, цилканців, ерцо-тіанетців, гудамакарців, кварельців) цар разом зі священиком вирядили ерістава з військом. Держава надавала церкві допомогу, використовуючи християнізацію як засіб долання сепаратистських прагнень окремих племен. Релігія стала інструментом поширення державної мови, так як служби у церквах проводилися грузинською мовою. Поширення християнства у Західній Грузії розпочалося ще раніше і в IV ст. у Пітіунті перебував єпископ. Однак набуття християнством у Лазькій державі офіційного статусу відбулося лише в VI ст. Цей процес пришвидшили провізантійські настрої верхівки. Влада мцхетського католикоса поширювалася на єпископства Західної і Східної Грузії. Католикосат створили за ініціативи царя Вахтанга, який особисто призначав католикоса1.
У 487 р. було відновлено царську владу в Албанії. Однак загрозу розвиткові державності країни становили напади хазарів та басилів з півночі. Патріарший престол через напади, які супроводжувалися зруйнуванням церков, перенесли з міста Чола в столицю Албанії Партав2.
Вже пізніше, в 628 р., під час хазарського вторгнення в Албанію, було віддано наказ: у разі відсічі місцевого населення залишати у живих лише жінок та дітей, забравши їх у рабство3. Шад, син тюркського кагана, отримав наказ навернути Албанію у васальну залежність. Фактичним правителем країни став католикос Віро, якого нещодавно повернув з полону іранський правитель Кавад. Віро визнав залежність від джебукагана (західного намісника Тюркської держави) і розірвав зносини із Сасанідами. Католикос допоміг шаду навести порядок у країні, а його служителі разом із тндиунами (тундумами, представниками шада) переконанням або примусом повернули населення до звичної роботи4.У 532—539 рр. візантійська дипломатія зміцнили свої позиції на Кавказі. Загальне піднесення політичної могутності імперії за Юстиніана супроводжувалося посиленням позицій християнства і Візантійської церкви на Кавказі. Підкорення цанів, відрядження намісника до правителя лазів, налагодження відносин з дрібними князями регіону викликали активний опір Сасанідів. Вони розірвали укладений у 532 р. мирний договір, а навесні 540 р. розпочали військові дії. Зазнавши поразки, візантійці поступилися своїми позиціями на Кавказі. Невдовзі Сасаніди розпочали військові дії за
1 История Грузии [Под ред. Н. Бердзенишвили]: Учебник. — Тбилиси: Цодна, 1960. - С. 53 - 59.
2 История Дагестана с древнейших времен до наших дней. — Т 1. — С. 165.
3Хазанов А. М. Роль рабства в процесах классообразования у кочевников евразийских степей / А. М. Хазанов // Становление классов и государства: Сб. ст. [Отв. ред. А. И. Першиц]. — М.: Наука, 1976. — С. 261.
4 Гадло А. В. Этническая история Северного Кавказа Щ—Х вв. — С. 134.
Лазіку, спадковий правитель якої Гобаз залежав від Візантії, носив імперські почесні звання і представляв у регіоні інтереси Константинополя1. За договором 591 р. Хосров ІІ змушений був передати Візантії більшу частину вірменських земель. Вже за імператора Маврикія імператорська влада вживала заходів щодо навернення вірменської церкви на діофізитські норми офіційної церкви[560] [561]. Проникнення ісламу на Кавказ та його укорінення у моделі державного управління пов’язано з арабським завоюванням та входженням регіону до складу халіфату. Нашестя арабів, які в 639 р. завоювали Азербайджан, 642— 643 рр. — Дагестан[562], завдало істотних збитків духовній культурі Кавказу. Він став об’єктом ісламізації, причому військові походи супроводжувалися пограбуванням і руйнуванням християнських церков, знищенням держав регіону. Наслідки вторгнення видалися настільки відчутними, що відродитися Вірменське царство Багратидів змогло лише в 875 р., за загального ослаблення Аббасидів[563]. Захоплення Вірменії арабами полегшили конфесійні суперечності між вірменами та ромеями, які тут мешкали (насамперед з розташованих тут військових підрозділів Візантії). До імператора та константинопольського патріарха направили донесення, що вірмени зневажають рішення Халкідонського собору і послання Лева. Тоді імператор Констант ІІ відправив до вірмен грамоту, погодивши її з патріархом, примушуючи відновити церковну єдність з Константинополем. Для здійснення цієї місії зі столиці направили вірменина Давіта з Багавана. У Двіні бл. 649 р. зібралися єпископи і нахарари на чолі з католикосом Нерсесом та ішханом Теодоросом Рштуні. На соборі Давіт намагався переконати вірмен прийняти діофізитство, однак отримав відмову. Єпископи Вірменії наголосили, що сподівалися зустріти в християнської Візантії більш дружнє ставлення, ніж відзороастрійського Ірану. Влітку652р. Теодорос Рштуні, уклавши угоду з Муавією, підкорився халіфату. Угода передбачала позбавлення данини на три роки, після чого її розмір встановлювали самі вірмени. Вони мали утримувати 15 тис. кінноти, а кошти на це вираховувалися з данини. Араби могли скористатися цим військом проти усіх ворогів халіфату, крім Візантії. Натомість вони гарантували надання допомоги на випадок війни з Візантією, свободу від розташування будь- яких арабських залог. Такі умови, попри підтримку світськими феодалами, церква засудила. Перші походи арабів у Дагестан у 642—643 рр. носили розвідувальний характер. За дорученням арабського полководця Суракі Абдаррахман ібн Рабіа пішов на маліка (правителя) ал-Баба Шахрбараза. У тексті охоронної грамоти, виданої правителю ал-Баба та мешканцям Армінії йшлося: „В ім’я Аллаха милостивого, милосердного. Це те, що пожалував Сурака ібн Амр, аміл повелителя правовірних Умара ібн-ал Хаттаба, Шахрбаразу та мешканцям Армченійа та ал-Армана. Він надає їм аман [безпеку], їхнього життя та майна, мілла [релігійної громади], якщо вони не будуть робити шкідливі вчинки і виступати [проти]. Що стосується мешканців Армінії та ал-Бабва, то він домовився з ними, що вони братимуть участь у всіх походах і виконувати усіляку справу, яку валі [правитель] визнає гідною. Хто згідний на це, той звільняється від джиза [повинностей], крім харш [набору до війська], а набір до війська це заміна їхніх повинностей. [Якщо] у комусь з них не буде потреби і він залишиться на місці, то на ньому теж, що і на мешканцях Азербайджану у частині повинностей, ділал [вказування шляху] і постій вояків упродовж доби. Але якщо вони зібрані [у військах], то все це знімається з них, якщо залишені [на своїх місцях], то береться з них”1. У 652/653 р. Абдаррахман ібн Рабіа загинув під час невдалого для арабів походу на хазарський Баланжар. Після вбивств третього (Османа, у 656 р.), а особливо четвертого (Алі, у 661 р.) праведних халіфів у Арабському халіфаті починається внутрішньополітична криза. Скориставшись цим, іхшан (князь) Кавказької Албанії Джуаншер перетворився у незалежного правителя. Після входження Вірменії до складу Арабського халіфату християнська церква намагається убезпечити свій попередній статус. Католикос Сахак і єпископи, уповноважені і феодальною верхівкою країни, прибули до Харрану, де очікували арабського намісника Мухаммада ібн Марвана. Напередодні своєї смерті католикос звернувся до нього з проханням — заповітом: зберегти свободу віровизнання у Вірменії і визнати права Вірменської церкви. Намісник дав єпископам писемну клятву у цьому, після чого посланці з тілом католикоса повернулися на Батьківщину1. Придушивши повстання на Кавказі, халіф Валід І (705—715 рр.) змушений був пом’якшити державну політику в релігійній сфері. Він відкликав Мухаммада ібн Марвана, а на його місце (остікана) призначив Абд ал-Азіза Ібн Хатіма ал-Бахілі (705—709 рр.). Католикос Еліа Арчишеці (703—717 рр.) у своїй боротьбі з поширення діофізитства, яке підтримувала Візантія, апелював до влади халіфату. Халіф, до якого він звернувся особисто, наказав військам надати католикосу у разі потреби допомогу. Католикоса агванського Нерсеса у Партаві схопили і замінили на лояльного халіфату Елію Симеона[568] [569]. Перебування у складі Арабського халіфату призвело до зростання впливу мусульман на Кавказі. Цьому сприяли як пільги новонаверненим з боку влади, так і переселення сюди мусульман з інших регіонів халіфату. На початку ХІ ст. на території Кавказу існував конгломерат грузинських і вірменських царств, курдських і арабських еміратів. Вірменські держави у першій чверті XI ст. вступили у період найвищого економічного піднесення і тимчасової політичної консолідації, що пришвидшило подальше феодальне подрібнення. У X ст. стали самостійними, відділившись від Вірменського царства, Багратуні, Васпураканське царство Арцрунідів зі столицею у м. Ван (908 р.), Ванадське царство побічної гілки Багратуні зі столицею у м. Карі (963—964 рр.), Сюнікське царство династії Сюні зі столицею у м. Капан (970 р.) і Ташир-Дзорагетське царство побічної гілки Багратуні зі столицею у м. Лорі (988 р.)[570]. Активну участь у внутрішній боротьбі регіону взяла знать Кларджеті на чолі з єпископом Бані, підтримавши візантійського висуванця Деметре, сина Сумбата, одного з Багратидів Тао1. Внесок у розвиток теорій управління державно- конфесійними взаємовідносинами на Середньовічному Кавказі зробив католикос Іоанна (Іованнеса) Драсханакертці (897—925 рр.), вихідець з Великої Вірменії, наступник католикоса Георга Гарнеці (876—897 рр.), автор історії Вірменії, написаної на основі широкого кола тогочасних вірменських та грецьких джерел, документів католикосату, власних щоденникових записів. Він ставить свою владу, владу духовну, вище світської, царської, водночас наголошуючи на необхідності тісного зв’язку між ними. Це відповідало інтересам правлячих у Вірменії Багратидів. Іоанн звертається за допомогою до візантійського імператора Константина VII (913—959 рр.), вказуючи, що Вірменія „спадкове Ваше володіння”, однак вступити у володіння ним можна лише вигнавши „язичників непокірних та варварів диких”[571] [572] [573]. У візантійських джерелах як народ, держава, єпархія константинопольського чи антіохійського патріархата на Кавказі згадуються авасги'. Серед православних народів Кавказу, в одному зі списків неопублікованого послання константинопольського патріарха Германа ІІ від 1232 р., серед православних народів згадуються іверійці і алани[574]. У церковних документах VI-Х ст. фіксується діяльність Нікопсійської, Зікхійської, Фанагорійської, Таматархської єпархій. Підпис єпископа Зіхії Даміана стоїть під протоколами Константинопольського собору 526 р. У Статуті імператора Лева Мудрого (894—911 рр.) Тьмутараканська (Таматархська) та Нікопсійська єпархії представлені вже архієпископами, що були визнанням їхньої давності та ваги1.