Фінікійська теогонія
^Фінікійці, свідчення яких виявлені в Палестині з ГУ-ІІІ тис. до н. е., жили, як зазначалося, у містах-державах на східному узбережжі Середземного моря (Бібл, Тір, Сідон та ін.) і сприймали розвиток світу як зміну кількох поколінь богів.
Так,[*] Саме Мелхіседеку, за Старим Заповітом, Аврам — родоначальник єврейського народу і біблійний зачинатель іудаїзму — віддає на знак своєї поваги і підкорення «десяту частину з усього» майна (Бут., 14, 18-20), підкреслюючи тим самим незаперечно високе в ті далекі часи становище Ел-Еліона і його священнослужителів.
[*] Наприклад, у релігії давніх римлян з посиленням монотеїстичних тенденцій «цар Богів» Юпітер (ототожнений, як ми пам’ятаємо, з грецьким Зевсом) розглядався не тільки як верховний, а й як єдиний бог, всепороджуючий і всеприймаючий в себе ефір [90, II, 679-680].
започатковують біблську генеалогію богів Еліун («Найвищий») і його дружина (чи іпостась) Берут, яка могла означати або птаха, і тим самим символізувати жертвопринесення, або договір — і уособлювати особливу угоду, укладену між богом і людьми [152, 29]. Дітьми Еліуна і Берут були Небо (Баалшамем) і Земля (Арц), що стали батьками Ела, Дагона і ще двох богів. Ел, змужнівши, виступив проти батька Неба, переміг його і позбавив влади. Ел, ставши верховним богом фінікійців у ІІ тис. до н. е., здійснив, за твердженням релігієзнавця Ю. Циркіна, «багато славних діянь»: заснував жертвопринесення у разі великого нестатку (спалювати у вогні первородних синів) і обрізання як знак союзу з божеством (до речі, обряд обрізання з незапам’ятних часів здійснюють австралійські аборигени й африканські негроїди, що, ймовірно, вказує на його глибоку архаїчність і значну поширеність у доісторичну епоху); побудував перше місто Бібл; став батьком багатьох божеств, зокрема Анат, Решефа і Баала (або Адода, батьківство якого приписують також Дагону).
Фігура Адода дуже примітна. Адод (або Адад) — це бог бурі, грому й вітру, що уособлює як плодоносні, так і згубні сили природи, здатний навіть викликати Всесвітній потоп (у шумерів він описується, як зазначалося, в образі «дикого бика люті» і не є родючим божеством). Основні місця вшановування Адада пов’язують з Месопотамією — Енегі, поблизу міста Ура (звідки, як відомо з Біблії, вийшов за вказівкою бога родоначальник євреїв та іудаїзму Аврам), а також Вавилон і Ашшур. Емблемою Адада зазвичай був дво- або тризубець блискавки [90, І, 39]. З ім’ям Адада співзвучне й одне з імен Єгови, яким він сам називає себе, показавшись Авраму: «ЯБог Всемогутній» (Бут., 17, 1). Єврейською це звучить як Ел-Шаддай (Е1-8сйаййаі від 8сйайай — бути сильним, міцним) [145, І, 109-110, 163]. Подібний до нього й інший син Ела (названий у західних семітів також Ілу, як, втім, і його брат Дагон). Ім’я брата Балу (Адода) — Решеф (або Рашап, що означає «полум’я»). У західносемітській міфології був богом вогню і блискавок, згубником, який насилає мор. Подеколи постає як бог війни, покровитель зброї. Виступає в парі з Анат (як і Балу), ймовірно, його дружиною. Рашап ототожнювався із шумеро-аккадським богом смерті, володарем підземного царства Нергалом, а також з Хороном — західносемітським божеством пекла [90, ІІ, 373].
Нергал (і, очевидно, Хорон) був уособленням спопеляючого сонця, але ніколи як сонячний бог загалом [90, ІІ, 212]. Рашапу, мабуть, відповідають, на думку І. Шифмана, божества пізньофінікійської традиції (так звана теогонія Санхуня- тона-Філона) — «світло», «вогонь» і «полум’я», — які відкрили людям спосіб видобування вогню і породили гігантів. Символами Рашапа були щит, спис і бойова сокира [90, ІІ, 373]. Можливо, по якомусь часі образи синів Ела (Ілу), братів Балу (Адода) і Рашапа злилися в один образ.
Ел, будучи главою фінікійського пантеону, сам не правив. За одним варіантом міфу, він передав землю Баалу, підземний світ Моту (Муту), а море — Ямму, що нагадує шумерський міф про те, як верховний бог Ан «забрав» собі небеса, віддав Енлілю землю, Енкі — підземні води, Ерешкігаль — царство мертвих (де потому править Нергал), а також давньогрецькі перекази про розподіл Всесвіту між громовержцем Зевсом, богом моря Посейдоном і володарем підземного царства Аїдом.
За іншим варіантом цього міфу, владу над землею Ел віддає одній зі своїх зведених сестер і дружин Астарті (яка уособлювала планету Венера), зведеному брату Демарунту і сину Адоду. Цей варіант належить вже не до біблської, а тірської міфологічної системи, за якою під час війни між Небом (Баалшамемом) і Елом останній полонив наложницю батька, яку віддав у дружини своєму брату Дагону (ототожненому тут з Ілу). Ця наложниця, повідомляє Ю. Циркін, була вже вагітною від Неба-Баалшамема і невдовзі народила сина Демарунта (отже, Демарунт не є нащадком Ела-Ілу і посідає у світі богів дещо особливе місце). Астарта, за цією версією, народила Демарунту сина Мелькарта, котрий у І тис. до н. е. став верховним богом міста Тіра (його ім’я означає «цар міста» [152, 31; 90, ІІ, 135]*.Культ Мелькарта був поширений по всьому Середземномор’ю з Іспанією, Сирією й Ізраїлем включно. Мелькарт — бог, що вмирає і воскресає, і, за одним з варіантів сказання, він був убитий чи богом смерті Мотом (Муту), чи богом моря Ямму і по якомусь часі воскрес як бог, що робить його образ багато в чому уподібненим образу Балу. Мелькарт утілював світле начало, тому він усе своє життя боровся з темними силами: потворною змією і людиноголовим биком, який втілював водяну стихію; з вепром і могутнім велетнем — символами земних чудовиськ; з пекельним псом і кентаврами (конелюдьми), пов’язаними з пеклом, тобто, із силами водно-хтонічного світу, що належить загалом до хаотичного начала світобудови [152, 31]. Існує гіпотеза, що Мелькарт є навіть сонячним божеством [90, ІІ, 135]. Це ще один разючий приклад «переодягання» богів протилежної природи, коли Мелькарт (Мелькар, Мельком), який був відомий амонітянам під іменем Молох та ототожнювався з морським богом Ямму (тобто Яхве) і його хтонічною іпостассю Адонісом-Діонісом (богом пекла Муту), перетворюється з часом на світле і майже сонячне божество (подібне Аполлону та Аресу-Гору), яке бореться з Ямму та Муту (тобто із самим собою). Але могло бути і так, що тірський Мелькарт зберіг свою первісну «аполлоно-марсіанську» природу, яка тільки потім (вже після XIII ст., коли в Ханаан прибули давні євреї) змінилася на протилежну, яку ототожнювали з Мелькарт-Мелькомом (Молохом, за яким в добіблійні часи, як припускають сучасні релігієзнавці, крився сам Яхве).
Образ Мелькарта багато в чому тотожний Балу та його брату Решефу (які навіть мають одну на двох дружину — Анат), що, імовірно, вказує на первісну, «марсіанську» природу Балу — сина Еля (Балу та Решеф — це, очевидно, дві іпостасі одного божества вогненної природи), яка значно пізніше змінилася (внаслідок підміни) на водно-хтонічну сутність Баала — сина Дагона (а Демарунт в ці часи ототожнювався, вочевидь, з Мардуком, який став Юпітером, як з часом і Баалшамем).У наведеній фінікійській теогонії простежується кілька поколінь богів: Ел- Еліон (що уособлює, можливо, Сонце або Протосонце) і Берут (імовірно, одна
з іпостасей Місяця) породжують Урана-небо (Баалшамема) і Арц-землю, які стають батьками, очевидно, дволикого (двоіпостасного) божества часу (на кшталт римського Януса), ототожненого з планетою Сатурн (до того ж, можливо, Ел спочатку уособлював переважно солярну, світлу сторону цього дволикого божества, а Дагон (або Ілу) — переважно лунарну (подальший розвиток образу Ілу в західносемітській міфології усе більше виявляв його лунарну природу, де він, наприклад у Стародавньому Ємені, вважався богом Місяця, який породив разом зі своєю дружиною Асірат Анбая-Меркурія). Від Урана-неба, скинутого його сином Кроносом-Сатурном (Елом-Ілу), з’являється Демарунт, який разом з Астартою- Венерою породжують Мелькарта-Марса, що гине в боротьбі з божествами водяного і підземного світів (Ямму-Нептуном і Муту-Плутоном), а потім воскресає як бог світлого начала (його образ нагадує і давньоєгипетського Гора). Приблизне схематичне відтворення фінікійської теогонії наведено на рис. 95.
Рис. 95. Приблизне схематичне відтворення фінікійської теогонії
Владу над земним світом здійснює або одноосібно Баал (бог землі і родючості, бог вітру, грому, блискавки і дощу), або разом з Астартою-Венерою і Де- марунтом, що, очевидно, вказує на період усе більшого поширення політеїзму у фінікійській релігійно-міфологічній системі. До того ж Баал (син Дагона-Ілу) разом зі своєю сестрою і коханою Анат здійснюють подвиги практично ідентичні подвигам як Мелькарта, так й ізраїльського Яхве, який ототожнюється з морським богом Ямму.