Астральна основа давньої теогонії
Як видно з наведеної схеми, ця теогонія пов язана із значно поширеними у давні часи астральними міфами, що виявляють між собою дивну подібність у Передній Азії, Стародавньому Китаї, Мезоамериці та інших віддалених один від одного куточках Земної кулі.
Історія астральних міфів, спільні риси яких нині не викликають сумніву, тісно переплетена з найдавнішими уявленнями про зоряне небо. Порівняно розвинені астрономічні пізнання очевидні для епохи, починаючи з IV тис. до н. е., коли на Кавказі, у Західній Європі, у басейні Середземного моря та в інших місцях ойкумени поширюються мегалітичні споруди, частина яких інтерпретується вченими не тільки як давні святилища, а й як давні обсерваторії. У шумеро-аккадській міфології, наприклад, кожному богу відповідало своє світило, а вавилонські зиккурати (храмові споруди) використовувалися і для астрономічних спостережень. Астральні міфи, як відомо, охоплюють також лунарні і солярні [90, І, 116-117].У релігійно-міфологічному протиставленні Місяць — Сонце перший член найчастіше негативний. Проте іншого роду співвідношення характерне для багатьох ізольованих ареалів, де збереглися найархаїчніші уявлення. Наприклад, в аборигенів Південної Америки Місяць часто вшановувався як основне божество, що керує стихіями, визначає рух моря, насилає грім і блискавку. Зіставлення лу- нарних знаків палеолітичного мистецтва і найархаїчніших місячних міфів дає змогу, за повідомленням релігієзнавця В. Іванова, означити ймовірний шлях розвитку лунарних уявлень: від уявлення про Місяць як утілення чоловічого начала (символ — бик) до значно пізніших уявлень, за якими Місяць виступає як жіночий персонаж, подеколи другорядний і пов’язаний з магією [90, II, 79-80]. Піднесення ролі солярних міфів (порівняно з місячними й іншими астральними) належить, як вважають сучасні релігієзнавці, до більш пізніх етапів розвитку релігії і міфології в суспільствах, які мають розвинений апарат влади і досить просунуту технологію (обробка металів, використання колісних візків, запряжених кіньми, тощо).
Це, зокрема, простежується на Стародавньому Сході, де спочатку другорядне значення сонячного божества змінюється зарахуванням Сонця до пантеону в якості головного або одного з двох головних божеств (найчастіше бога сонця і бога грозовиці). У релігіях Єгипту і Передньої Азії до ХУІ-ХУ ст. до н. е. склалося уявлення про Сонце як єдиного царя Всесвіту і земного царя як сонячного божества або сина бога Сонця. Як свідчить В. Іванов, у цей час Сонце вважається творцем усього сущого, враховуючи людей і тварин. Проте незабаром виявляється суперництво божества Сонця і божества грозовиці (пов’язаного з лунарною «складовою» світобудови), що закінчується зазвичай перемогою останнього [90, ІІ, 461462].Отже, верховенство солярно-уранічних божеств у західносемітському пантеоні, що, найімовірніше, уособлювали Ел-Еліон та Баалшамем, змінюється згодом водно-атмосферними й іншими богами, на архаїчну лунарну приналежність яких указує їх символ бик. Це сталося близько середини ІІ тис. до н. е. Очевидно, далі теогонія розвивалася також за астральним сценарієм, тобто із «залученням» відомих світил Сонячної системи. Як ми пам’ятаємо, першим відомим верховним божеством західних семітів виокремлювався Ел-Еліон (або Еліун), «Вишній», який, імовірно, уособлював Сонце). Його місце на якомусь етапі розвитку релігійно-міфологічних уявлень посідає Баалшамем-Уран, якому також притаманні солярні риси. Баалшамема внаслідок «перевороту» змінює Ел, який зберігає ще архаїчні ознаки свого солярного походження. І ось тут відбувається підміна переважно солярного Ела переважно лунарним Дагоном, якого тепер починають усе більше ототожнювати із Сатурном-Ілу. Свідчення цього космогонічного перевороту збереглися й у багатьох інших релігійно-міфологічних системах, серед них й індоєвропейських. Так, під час приуроченого Сатурну свята сатурналій у давніх римлян (у греків це свято називалося кронії — від Кроноса-Сатурна) господарі та слуги мінялися своїми обов’язками (раб ставав царем, цар — рабом, «верх низом, а низ верхом»), усе ставало з ніг на голову і «запановували нестримні карнавальні веселощі» [90, ІІ, 417].
Це нагадує інші релігійно-міфологічні перекази різних народів світу про боротьбу двох братів-деміургів, які уособлюють світле і темне начало світобудови і творять «біле» і «чорне» людство (що, можливо, знаходить свої паралелі в біблійному сказанні про нащадків Каїна і Сіфа).Загалом «еволюція богів», тобто зміна їхніх різних поколінь і відповідних головних божеств пантеонів, з огляду на давні релігійно-міфологічні уявлення, могла відбуватися в кількох напрямах.
Перша зміна головних богів від Сонця здійснювалася, найімовірніше, по «земній групі» планет і відповідних їм зодіакальних сузір’ях: Сонце (Лев) —» Місяць (Рак) —» Меркурій (Близнюки) —» Венера (Телець). Тут один «цикл стихій» (вогонь — вода — повітря — земля) закінчується і починається новий (знову з вогню) — Марс (Овен). Після «вогненного» Марса має бути «водна планета» під управлінням зодіакальних Риб, і на місці якої існує нині лише «пояс астероїдів», що, можливо, вказує на якусь космічну катастрофу, що знайшла згодом своє відтворення в міфах про Тіамат і Фаетона, а також про принесення в жертву Елом-Кро- носом своєму батьку Урану-Баалшамему власного сина Єуда. Міф, подібний до вавилоно-ассирійського про загибель Тіамат, відомий також мезоамериканським індійцям, у якому Кецалькоатль разом з іншим богом розривають давнє водно- хтонічне чудовисько (відповідне Тіамат) і створюють з нього «землю і небо» (можливо, під «небом» розумівся «пояс астероїдів» на місці загиблої «п’ятої планети», розглянутий як додатковий захист від «сил хаосу» і який аналогічний зовнішньому «поясу астероїдів», що оточує Сонячну систему).
Другим кроком «еволюції» головних божеств міг бути рух від периферії Сонячної системи (тобто від гіпотетичних планет Вулкана і Прозерпіни або від відомих Плутона і Нептуна) до Сонця: Уран —» Сатурн —» Юпітер, де цей цикл знову переривався, не маючи відповідної планети і її божества.
Проте міг бути, найімовірніше, і третій, складніший шлях «еволюції богів». В основі цієї третьої версії теогонії також лежало «зодіакальне коло», відоме багатьом давнім релігійно-міфологічним системам.
Зокрема, розглянутий нами в першій частині цього тому (див. рис. 1-2) мезоамериканський зодіак припускав поділ свого кола на 13 частин (із сузір’ям Змієносця включно) і дві нерівних половини: «життєву» сферу, що охоплює п’ять зодіакальних сузір’їв, і «потойбічну» сферу, яка складається із семи сузір’їв. Поділяв зодіакальне коло, як ми пам’ятаємо, Чумацький Шлях, що, з одного боку, накладався своїм «хвостом» на «стик» сузір’їв Близнюків і Тельця, а з другого — лягав своєю «пащею» на межу Стрільця і Скорпіона, де міститься сузір’я Змієносця. До того ж ліворуч від Змієносця за годинниковою стрілкою лежать сузір’я «життєвої» сфери (Стрілець —» Козеріг —» Водолій —» Риби —» Овен), а праворуч і проти годинникової стрілки від Змієносця розмістилися сузір’я «потойбічної» сфери (Скорпіон —» Терези —» Діва —» Лев —» Рак —» Близнюки —» Телець). І в тому, і в іншому випадку рух відлічується від Змієносця, де, за сучасними науковими уявленнями, міститься центр нашої Галактики, або її ядро.За такого підходу до виникнення й «еволюції богів» стають зрозуміліши- ми образи земноводних «першобогів» дошумерської, шумеро-аккадської і давньоєгипетської релігій, а також змієподібні образи архаїчних деміургів Атума, Амона та ін., які починали свій шлях у світобудові із сузір’я з характерною назвою Змієносець. До того ж під час руху «еволюції богів» у «потойбічній» сфері зодіаку першим ставало сузір’я Скорпіона, стихією якого є вода, що відповідає значно поширеному в багатьох космогоніях образові первісного океану, що має і свою планету-управителя. Такою у сучасній астрології є Плутон (і його «заступник» — «вогненний» Марс), що, на наш погляд, не зовсім відповідає характеристикам водного середовища. Найімовірніше, в архаїчні часи «управителем» «водного» Скорпіона був такий самий «водний» Нептун разом зі своїм супутником Плутоном, який, на думку сучасних астрономів, лише з часом (можливо, після катастрофи «п’ятої планети») став «самостійною» планетою. Не варто забувати і про те, що давні китайці, індуси і ранні європейські астрологи, крім Сонця, Місяця і відомих нам 9 планет, називали ще дві, що цілком відповідає 13-членному зодіаку.
Загалом рух «еволюції богів» «потойбічною» сферою зодіаку більше відповідає семітській релігійній традиції, де, як зазначалося, серед перших божеств теогонії називалися Муту (Плутон) і Хусор (Вулкан), а також матріархальне божество, ототожнене, можливо, із сузір’ям Діви (Прозерпіна). Давньоєгипетська теогонія, визнаючи земноводну природу «першобогів» і змієподіб- ність деміургів Атума й Амона, зосередилася переважно на наступному після Діви сузір’ї — сузір’ї Лева під керуванням Сонця, нічним «заступником» якого був Тот (Місяць і сузір’я Рака), а спадкоємцями — бог повітря Шу (Меркурій, Близнюки), бог землі Геб, «венеріанські» і «марсіанські» божества. Індоєвропейська космогонія починала свій шлях з Хаосу протилежною, тобто «життєвою» сферою зодіаку, де провідну роль відігравав Уран (сузір’я Стрільця), пізніше Сатурн (Козеріг), Юпітер (Водолій), Марс (Овен), а також Венера і Земля в образі великих матріархальних богинь. Сонячний Аполлон протиставлявся на ранніх етапах «водно-хтонічному», а відтак місячному Діонісу, і лише з поширенням у античному світі семіто-хамітських релігійних уявлень зливається з ним у синкретичне божество, що вмирає і воскресає.
На рис. 96 наведене приблизне схематичне відтворення можливої «еволюції богів» у «зодіакальному колі», де використані планети, яких «бракує», і їх ймовірна «черговість» в архаїчних зодіаках (необхідно відзначити, що в різних традиціях знакам зодіаку відповідали в усякі часи несхожі планетарні божества й інші міфологічні персонажі — див. табл. 37).
Загалом «зодіакальне коло» знає два основних рухи: «річний» рух Сонця знаками зодіаку, здійснюваний за годинниковою стрілкою, і «епохальний» рух Сонця відносно зодіакальних сузір’їв проти годинникової стрілки, що, очевид-
Рис. 96. Приблизне схематичне відтворення можливої «еволюції» планетарних божеств у Сонячній системі
(до гіпотетичної катастрофи «п’ятої планети»)
но, і знаходило основне відтворення в різних «еволюціях богів».
З цим пов’язані і міфічні «віки» (золотий, срібний, мідний і залізний), перший з який починався в Овні (весняне рівнодення), другий — у Раку (літнє сонцестояння), третій — у Терезах (осіннє рівнодення), четвертий — у Козерозі (зимове сонцестояння). Наприклад, у греко-римській містичній традиції богами міфічних «віків» були:золотого, коли світло одружується з хаосом, — Кронос-Сатурн; срібного, коли матерія набуває форми, — Зевс-Юпітер; бронзового, коли вперше з’являється смерть, — Гадес-Плутон; залізного, коли зароджується надія на порятунок, — Аполлон.
На думку сучасних релігієзнавців, цим «вікам» і божествам існують свої відповідники й у християнській традиції, де відомий Бог-Отець (Елохим), Бог-Свя- тий Дух, сатана і Бог-Син (Христос) [90, ІІ, 144]. Останній, як відомо, приходить, як і сонячний Аполлон, у похмурому «кінці часів» для того, щоб вступити у двобій і перемогти «князя світу цього» — сатану, повертаючи тим самим «золоте правління» Бога-Отця.
Таблиця 37
БОЖЕСТВА Й ІНШІ МІФОЛОГІЧНІ ПЕРСОНАЖІ ЗНАКІВ ЗОДІАКУ
В РІЗНИХ ТРАДИЦІЯХ [51, 411-415; 90, ІІ, 143-145]
Частина друга. Релігії іберійсько-кавказьких і семіто-хамітських народів