«Еволюція» релігії

Спробуємо відтворити одну з версій реконструйованої «еволюції» релігії

згідно з міркуваннями одного з найвідоміших сучасних реліпєзнавців — М. Еліаде’.

На думку М. Еліаде, боги Неба практично повсюдно вважаються БОГИ Неба творцями Всесвіт}' і гарантами родючості Землі (завдяки дощам).

Вони контролюють дотримання законів, вражаючи блискавкою тих, хто на­важився їх порушити (67, І, 96]. Небо безпосередньо виявляє свою трансцен­дентність, вищість, силу і сакральність. Важко точно визначити, коли боги

Неба почали чітко окреслюватися, достеменно лише одне: небесні божества із самого початку були божествами вищими. Кожному народові відомо, що Бог створив Землю і людину (тобто міфічного предка): під час свого корот­кого перебування на Землі Бог відкрив людям великі таїнства, встановив громадянські й моральні закони. Це благий Бог (його майже повсюдно на­зивають «Отець Наш Небесний»), проте вищі небесні істоти ніколи не ві­дігравали першої ролі в первісній релігійності. Вищі небесні боні повсюди відтіснені на периферію релігійного життя архаїчних суспільств, а панують у них інші сакральні сили, доступніші для.людини та її повсякденного прак­тичного життя. Для більшості небесних богів характерна також бідність культу, пов'язана, зокрема, з відсутністю священного календаря пері­одичних обрядів (до них звертаються з молитвами тільки у виняткових ви­падках) (67, І. 97-116].

Поступово на зміну небесним богам приходять нові божественні форми. Наприклад, в Індонезії верховне божество Неба злилося з богом Сонця (або витіснилося ним); в інших регіонах на уявлення про уранічну вищу істоту на­клалась ідея місячного божества (у туземців Новогебридських островів). Над­звичайно рідко — безперечно, під впливом матріархату — вища небесна істота є істотою жіночої статі.

БОГИ ЖЄрЦІ Отже, інституція Вищої Істоти як такої базувалася на небесних ієрофаніях (»величний», «високий», «ясний», «сяючий», «небо» тощо). Ці ієрофанії з часом відокремилися від інституції божества як абстрак­тного і сконцентрувалися навколо божества персоніфікованого, першу появу якого в історії зараховують до шумерської епохи, що передувала IV тис. до н. е. Персоніфіковане божество є буквально «владикою», а його царські регалії — джерелом і обгрунтуванням абсолютної влади. Як абсолютний володар, пове­литель усього сущого, космократ і господар Всесвіту такий бог наглядає за дотриманням усталених норм і охороняє космічний порядок. Влада належить йому первісно, за предковічним правом, як необхідний наслідок способу його існування; ця в,лада надає йому можливість діяти засобами магії, за допомогою духовної сили і знання. Тому він є магічним верховним володарем, залишаю­чись цілком споглядальним («жрець, що відвідує збори») (67, І. 151 ].

Як зазначає Μ. Еліаде, усі небесні боги є творцями: вони ство- БОГИ-ГЄрОІ

рюють світ, інших богів, людей, тварин 1 рослини. Плодови- - - шість — особливе виявлення найважливішої для них творчої функції. Ось чому боги Неба в індійській і середземноморській релігіях ототожнюються з биком. Проте в окремих випадках (як із грецьким Ураном) така плодовитість небезпечна, оскільки призволить до виникнення чудовиськ внаслідок сакраль­ного шлюбу із Землею (оскоплення Урана його сином Кроносом запроваджує порядок і незмінність видів).

Чоловіки

Великої Матері

Атмосферні божества, які, безперечно, є продуктом спеціалізації небесних богів і передусім божествами грози н війни, керують порами року, панують над до­щами. постають як вище втілення чоловічого начала і як чоловіки Великої Ма- тері-Землі. Таким чином, спільними для них функціями і елементами є продук­тивна сила (звідси зв'язок з образом бика; Землю часто зображують у вигляді корови), грім І дощ. а також «героїчний» (на відміну від «магічного«) тип не­бесного панування. Ці божества — вище втілення образу «героя». Це без-

страшні воїни з нестримною енергією, що перемагають чудовиськ. Ця пород­жуюча «бичача спеціалізація» богів атмосфери й родючості виявляється на великих просторах Євразії і Африки: бик 1 блискавка досить рано стають взаємопов'язаними символами атмосферних божеств. Як бачимо, комплекс «Небо (що проливає дощ) — Бик Велика богиня» був одним із загальних елементів протоісторичних релігій євро-афро-азіатського регіону. При цьому метеорологічні боги (блискавка, буря, дощ) і породжуючі боги (бик) виявляють сакральність через ієрогамію з аграрною Великою Матір'ю (саме вона часто займає панівне становище), оскільки від неї зрештою і залежить загальна ро­дючість. Ось чому ми так часто зустрічаємо цих богів у культах родючості, 1 особливо у культах землеробських Проте вони вже не відіграють у них голов­ної ролі: остання належить або Великій Матері, або «синові», божеству рос­линності, яке періодично вмирає й воскресає (67.

Як комплекс «блискавка — буря — дощ» часом постає не тільки первіс­не небесне божество: в окремих випадках (наприклад, в ескімосів, бушменів та інків) такий комплекс вважався ієрофанією Місяця. Часто виявляються би- коподібні ідоли, що належать до епохи неоліту і кожного разу пов'язані з культом Великої Матері — Місяця. Усе, що пов’язане з родючістю, більш- менш безпосередньо належить у середземноморському і східному регіонах до широкого кола Місяць — Вода — Жінка — Земля.

Сини бога Неба

За спостереженнями М. Еліаде. надзвичайно поширена віра в те. що союз смертно! жінки з богом (особливо з бо­гом Неба) веде до народження сакральних близнюків. Такі міфологічні близ­нюки завжди супроводжують жіночий персонаж (свою матір або сестру), і їхня діяльність на Землі завжди благотворна. У певному' сенсі це представни­ки небесної сакральності на Землі. Замість божественних близнюків їх благо­творну функцію може виконувати Божий Син, що з'явився на Землі у такий самий спосіб (Діоніс — син Зевса, єгипетський Осіріс, фінікійський Алій- йан — син Баала та ін.) (67. І, 194].

Усі перелічені божества зберігають зв'язок з рослинністю, стражданням, смертю, відродженням, ініціацією (як. утім, і з таємними містеріальними това­риствами). Традиційно їх називають «богами рослинності»; насамперед це трагічні боги, що перейняли на себе подібно до людини муки, страждання і смерть. Сини Бога поділяють страждання людства, вмирають і воскресають. щоб його врятувати. Коло джерел подібних міфів стоїть реальне або алегорич­не людське жертвопринесення, причому цей комплекс, сліди якого виявляють­ся у великій етнологічній зоні, кожного разу демонструє зв'язок з церемонія­ми ініціації і з таємними товариствами Іншим» словами, акт нового творення світу набирає досить драматичного характеру: Космос вже не створюється добрим небесним божеством, а знаходить своє буття через жертвопринесення (або самопожертву) бога, давнього чудовиська, макроантропоса або першотва- рини, з яких згодом з'являється весь оточуючий світ (67, І.

Культ Сонця

Раніше вважалося, що культ Сонця був поширений прак­тично всюди, проте останні дослідження засвідчують над­звичайну бідність елементів солярного культу в Африці. Австралії, Полінезії, Мікронезії і Меланезії. Така недостатність виявляється (за винятком Мексики і Перу| у Північній та Південній Америці, і тільки в Єгипті, Азії та архаїчній Європі культ Сонця часом беззаперечно домінує |67, 1. 24/|. Там. де це відбу­валося. виникали справді великі цивілізації з високою державною організацією і розвиненим солярним культом на чолі.

Уже в архаїчних пластах первісних культур виявляється перенесення ат­рибутів уранічного бога на божество солярне, а також злиття верховної небес­ної істоти із сонячним богом У багатьох народів світу Сонце вважається си­ном Творця, божественною істотою, прихильною до людини (іншим сином або дочкою верховної істоти часто постає Місяць). Окремі дослідники вбачають у Сонці й Місяці очі Неба, при цьому Сонце — «добрей око, а.Місяць — «зле». Сонце іноді підноситься до становища деміурга, проте воно підпорядковується Творцю, і саме від нього отримує наказ завершити творення. При цьому вер­ховні істоти соляризувалися й лунаризувалися у найбільш архаїчних племен досить пізно (67, І, 254].

«Господар Сонце» часто є чоловіком «Володарки Землі», від союзу яких і походить увесь світ. Багато правителів називали себе «синами Сонця» і пре­тендували на звання прямих нащадків сонячного бога, «монополізуючи» со­лярне божество тільки для вищої соціальної групи. Щоправда, відомі також вірування, де Сонце (жіноча істота) відіграє важливішу роль, ніж чоловік- Місяць. оскільки в цих віруваннях вважалося, що Сонце пов'язане з кожним членом колективу, а не лише з обраними соціальними групами (наприклад, в австралійських племен арунта і лоритья).

Захід Сонця (на відміну від триденної відсутності Місяця) сприймається не як «смерть», а як проходження світилом підземного царства мертвих, що забезпечує йому зв'язок із замогильним світом. Дослідники релігій вже давно виявили паралелізм між слідами солярного культу і культу предків. Ці релі­гійні комплекси загалом виражені у побудові широко відомих мегалітичних пам'яток (орієнтованих, як правило, на схід). Виявлено також (наприклад, у Полінезії та Меланезії) чітку аналогію між розміщенням мегалітів і зонами поширення таємних союзів. Культ предків, таємні союзи та ініціації і соляр­ний культ — три елементи, що в багатьох релігійно-міфологічних системах •гієно взаємопов'язані (67, І, 263].

Аристократичні боги Сонця протягом певного часу зазнавали конку­ренції у сфері заупокійного культу з боку демократичніших »богів рослин­ності» (наприклад, історія відносин єгипетських богів Ра й Осіріса|. Оскільки боні Сонця були пов'язані з підземним царством, іноді вони сприймались як джерела не лише «світлої» небесної, а й «темної» енергії (наприклад, грець­кий Геліос як титан був пов'язаний з двома найголовнішими сферами «моро­ку» — підземним царством і чаклунством). Один бік Сонця індійська Ригведа називає «сяючим», а інший — «чорним» (тобто невидимим).

У багатьох релігіях (зокрема, и індійській) Сонце належить до космічної сфери, протилежної області Місяця, що в різні історичні епохи призводило до протистояння солярних і лунарних культів. Загалом можна стверджувати про симбіоз солярних елементів з елементами поховального і хтонічно-аграрного культу, про включення солярного комплексу в систему містики і магіі, пов'я­заної з роллю верховного володаря, або деміурга. При цьому солярні герої «врятовують світ», оновлюють його, відкриваючи нову епоху, в окремих випад­ках рівнозначну цілковитій перебудові Всесвіту (67, І, 283].

Багато пов'язані« із сонячним культом, культом предків, таєм­ними союзами та ініціаціями солярних елементів потенційно співіснують з лунарними вже в архаїчних місячних ієрофаніях в Австралії). Місяць управляє всіма космічними сферами, що

Культ МІСЯЦЯ

(наприклад, підпорядко-

вуються закону циклічного становлення: водами, дощами, рослинністю, родю­чістю. Смисл і магічна сила Місяця були відомі вже в льодовиковий період. коли жителі Землі розуміли символіку спіралі, змії, блискавки. Вже в епоху неоліту одна й та сама символіка об'єднувала Місяць, воду. дош. плодо­витість жінок і тварин, врожай, загробну долю людини й ритуал ініціації Символами Місяця є равлик, ведмідь’, жаба. рога. змія. Вже в давні часи було помічено зв'язок між Місяцем і припливами, зв'язок дощу з початком місячно­го місяця (окремі кочові племена мисливців і землеробів і в наш час використо­вують лише місячний календар) [67, І, 302].

Якщо води й дощі підпорядковані Місяцю і розподіляються найчастіше згідно з нормою й законом (тобто відповідно до місячного ритму), то водяні катастрофи свідчать про те, що Місяць є фактором періодично повторюва­ного руйнування «вичерпаних» форм і їх наступного відновлення в універ­сальному планетарному масштабі. Після потопу кожного разу з'являється нове людство і починається нова історія. Ці пов'язані з Місяцем катаклізми спри­чинюються, як правило, образою світила або незнанням ритуальної заборони, тобто гріхом, що свідчить про духовне падіння людства, про відмову дотриму­ватись усталених норм, про розрив з космічними ритмами.

Зв'язок між Місяцем, дощем і рослинністю був помічений ще до від­криття землеробства. І багато богів родючості с водночас місячними божества­ми (наприклад. Іштар, єгипетська Хатор, іранська Анаїт). А вавилонський Сін, грецький Дюніс, єгипетський Осіріс часто поєднують у собі місячні, водяні, рослинні та землеробські атрибуги [67. 1, 306).

Свято Місяця в окремих релігіях (наприклад, у пігмеїв) присвячене вик­лючно жінкам, так само як у святі Сонця беруть участь лише чоловіки. Місяць є джерелом всієї родючості, і саме йому підпорядковані жіночі цикли, що ро­бить його "володарем жінок«. Основна місячна «сила» — змій, що дарує пло­довитість, мудрість і навіть безсмертя. Вважається, що змія приносить людям дітей і є причиною менструацій. Поєднання змії (фалос) і жіночої символіки (наприклад, ромбіві виражає водночас ідею дуалізму і ідею відродження — ідею переважно місячну. Змія як місячна істота живе під землею, втілюючи окрім іншого духів мертвих (саме тому їй відомі всі таємниці, вона передбачає майбутнє і с джерелом мудрості і чаклунства). Те, що чаклунські чари йдуть від Місяця (безпосередньо або через змій), підтверджується безліччю етногра­фічних свідчень.

На певному етапі змія починає ототожнюватись із Землею, в якій вба­чають лоно всіх живих істот Окремі племена вважають, що Земля і Місяць створені з однієї речовини. Великі Богині рівною мірою причетні до сакраль­ного Землі (грунту) і Місяця, у зв'язку з чим ці богині є також божествами заупокійного культу (оскільки померлі йдуть або в Землю, або підіймаються на Місяць) [67. І, 3/6[

Комплекс «Місяць — дощ — родючість — жінка — змія — доля — смерть — чаклунство відродження» відомий багатьом релігійно-міфологіч­ним системам, як і комплекс «Місяць — Земля — Мати», який об'єднується з усіма своїми елементами: амбівалентністю добра і зла (світла і темряви); смер­тю і родючістю; долею і магією.

Вищим смислом понять «Сонце» — «Місяць», що протистоять одне одно­му. є їх «возз’єднання» як двох астральних ритмів, двох центрів сакральної космічної енергії в первісну єдність, що не диференційована і не розколота актом творення Космосу, тобто повернення до падкосмічного стану..Мотиви такого «повернення» зустрічаються в релігіях народів, що перебувають на різних щаблях історичного розвитку' [67. І. 341].

Вода символізує первісну' субстанцію, першоречовину, з КуЛЬТ ВОДИ

якої народжуються всі форми і до якої вони повертаються внаслідок катастрофи або поступового регресу Контакт з водою завжди пе­редбачає очищення і відновлення. Вода містить у собі можливості всякого бут­тя. а тому стає символом життя і разом з тим «космічної ночі», коли не було нічого, окрім первісних вод (водяний Хаос, Світовий Океан). Міф про первісні води, від яких походять Небо і Земля, зустрічається у різноманітних архаїчних космогоніях в усіх можливих варіантах, а поклоніння водам, зокрема, культу' цілющих джерел, вирізняється дивовижною стабільністю [67, І. 365[

Образи нептунічних божеств невіддільні від водяної стихії: вони мають тулуб морських чудовиськ, хвіст риби тощо, перебувають у морських глиби* нах і є їх володарями. Божества ці непостійні та примхливі, добро вони роб­лять так само легко, як і зло. проте частіше все ж таки приносять біду. Біль­шою мірою, ніж інші боги, вони існують поза часом і поза історією, майже не беручи участі в розвитку історії. Грецький бог моря Посейдон (який має крито-мі ке не ькі корені), який є водночас богом землетрусів, відкриває лю­дям один з принципів космічного устрою: води передують творенню і періо­дично поглинають створене. Морські духи дарують верховну владу і святість, їх магічно-релігійна сила перебуває у глибинах Океану і переходить до різ­них героїв за допомогою міфологічних передусім жіночих, істот. Дракони, змії, равлики, дельфіни, риби тощо — символи води, від якої, за поширеними міфологічними уявленнями, походить рід людський. Майже всі міфи про по­топ пов'язані з ідеєю «поглинання».людства водою, створення нового люд­ства і нової епохи. Тому будь-який контакт з водою, що здійснюється в релі­гійних цілях, охоплює два принципових моменти — повернення до стихії вод і нове творення (67. 1. ЗЯ5[.

Культ Землі

Земля, що є основою, опорою, фундаментом світобудови для людини, має різноманітні релігійні значення і функції. Одним із центральних мотивів всесвітньої міфології є божественна, всепогли­наюча пара Земля — Небо. де. як правило, Мати-Земля иостає дружиною Батька-Неба (мабуть, лише у єгиптян навпаки). Однією з перших теофаній Землі як такої, зокрема землі як телуричного шару (грунту) і хтонічної глиби­ни, було її «материнство», її невичерпна здатність приносити плоди Подальша еволюція аграрних культів, яка дедалі яскравіше та чіткіше підкреслювала ознаки Великої Богині рослинності й врожаю, поступово стирала сліди образу Матері-Землі (у Греції, наприклад. Гею змінила Деметра) Разом з тим культ Землі, навіть якщо він і не є найдавнішою релігією людства (на думку окре­мих вчених), належить до найусталенішнх [67. II, 57].

Існують переконливі докази, що землеробство було жіночим відкриттям. оскільки зайнятий полюванням чоловік майже весь час перебував поза домів­кою. Саме цим пояснюється переважаюча роль жінки на ранніх етапах розвит­ку землеробства. Слід також зазначити тісний зв'язок між жінкою 1 еротикою, з одного боку, оранкою (фалічний оплодотворяючий елемент) і родючістю грунту, з іншого. З розвитком землеробства давні телуричні божества (Матір-ЗемляІ змінюються на божества аграрні (Матір насіння). Проте у релігійних формах Великих Богинь можна розпізнати ознаки «володарки країни» Землі-Матері. Піднесенню Матері-Землі в ранг вищого, якщо не єдиного, божества пере­шкоджали як її ієрогамія з Небом, так і поява нових аграрних богинь, які були, у свою чергу, дружинами нових чоловічих божеств. Проте сліди цього грандіоз­ного процесу виявились у двостатевості телуричних божеств (як, утім, і окре­мих божеств родючості). У цих випадках божество поєднує в собі всі сили тво­рення, і цей тип біполярності, ця формула поєднання протилежностей буде сприйнята найскладнішими теогонічннми побудовами пізніших епох [67. П, І?0[.

* * *

У глибоких міркуваннях М. Еліаде перед нами вимальовується та сама відома циклічна схема домінування в певні історичні епохи одних божеств над інши­ми, яку можна подати в такому вигляді:

1) первісна Вища Істота, Бог Неба — Творець Всесвіту (Батько Небес­ний) — неперсоніфікований Абсолют, що відомий усім без винятку народам світу з давніх-давен (тобто з появи першого людства) і близь­ко 10 тисячоліть тому набув нових контурів, пов'язаних з проявом його чоловічої та уремічної природи;

2) Загальна Мати — уособлення первісного жіночого начала, що симво­лізує, можливо, первісні води і пов'язаний з ними образ Хаосу, так само відомий архаїчним народам з доісторичної епохи (не пізніше XXXV-XXV тис. до н. о.), який з часом трансформувався (близько V тис. до н. е.) у жіночий хтонічний образ Великої Матері-Землі;

3) Бог — Володар Всесвіту (з'являється до IV тис. до н. є ), персоніфіко­ваний Бог-маг (або Бог-жрець);

4) Бог-герой. переможець чудовиськ, що ототожнюється з образом би­ка і є чоловіком Великої Матері-Землі (закріплюється перед 11 тис. до н. є.);

5) Велика богиня рослинності й врожаю, що починає займати провідне становище в панівному культі родючості;

6) Син Бога — божество рослинності (бог. що вмирас і воскресає), яке, як правило, приноситься в жертву (акт нового творення замість ста­рого, «зіпсованого»);

7) Бог Сонця, на якого переносяться атрибути уранічного божества і який так само є сином Творця (уособлює, мабуть, стихію Вогню). Ча­сто солярний бог постає чоловіком Землі та братом Місяця. Він пов'я­заний з культом предків і його мегалітичними символами, є джерелом не лише світлої, а й темної енергії. Солярні боги завжди відкривають нову епоху, повністю перебудовуючи Всесвіт (ймовірно, після завер­шення повного космічного циклу);

8) Божество Місяця, що уособлює воду, Землю (хтонічне царство), жіно­че начало, замогильний світ, магію (основний символ — змія, іноді — ведмідь). Після потопу, що завжди пов'язаний із Місяцем, почина­ється нове людство і нова історія. Місяць, мабуть, символізує остан­ній етап певного космічного циклу, а Сонце — перший.

Перелічені сакральні групи божеств, можливо, відповідають різним еле­ментам динамічного і статичного аспектів світобудови, її вертикальній та гори­зонтальній структурам Поряд з цим розглядувані групи об'єднуються у відпо­відні класи божеств:

• уранічні боні — це боги стихії Вогню і Повітря. Всередині цього класу' згідно з принципом «заглиблення сакрального в матеріальне» відбувається циклічне домінування спочатку неперсоніфікованого Бога Неба (Абсолюту), що замінюється згодом послідовно вже персо­ніфікованими Богом-жерцем. Богом-героєм. Богом-господарником (чо­ловіком Матері-Землі);

• телуричні божества — сакральні сили стихії Землі, які так само під­порядковані циклічному домінуванню у відповідних пантеонах: Вели­ка Мати-Земля поступається своїм панівним становищем Богині родю­чості (Матері насіння), остання, в свою черіу, воступасться володарці підземного царства, повелительці змій, тобто вже суто хтонічному бо­жеству При цьому в переважній більшості релігійно-міфологічних систем зберігся також невиразний образ Загальної Матері, що спів­відноситься. мабуть, з иеперсоніфікованим Богом-Лбсолютом «почат­ку часів» і є можливим уособленням первісного жіночого начала;

• нептунічні божества — це боги стихії Води, які часто переплітаються з образами хтонічних божеств, бо всі вони символізують Хаос, пер­вісний Світовий Океан, з якого було створено Космос і який погли­нає його після завершення чергового божественного циклу. Непту­нічні божества (як і хтонічні) завершують кожне космічне коло і передують зародженню нового;

• солярні боти це боги нового покоління стихії Вогню, сини Бога Неба (Абсолюту), Бога-Творця. Ці божества відкривають новий цикл після завершення і зруйнування старого силами стихії Води. Мабуть, вони гак само зазнають всередині свого класу певного кругообігу, адже ві­домі (наприклад, у давньоєгипетській релігії) боги вранішнього, полу­денного і вечірнього Сонця, що послідовно поступаються один одному своїм панівним становищем у пантеоні:

• луиарні богн — божества так само нового покоління, але вже стихії Води, завершальної стихії чергового космічного циклу. Часто поста­ють також дітьми або певними частинами Бога-творця;

• боголюди — сини Бога-Творця і земної смертної жінки, боги, що вми­рають і воскресають. божества рослинності — межа «заглиблення сакрального в матеріальне». Засвідчують початок нової історії людст­ва (як правило, після знищення попереднього водяною стихією) вна­слідок власної' мученицької смерті.

Спробуємо простежити виявлені закономірності зміни одних груп бо­жеств іншими на матеріалах однієї з найбільш своєрідних історико-археологіч- них пам'яток, що розміщуються на території України.