Етнокультурний розвиток Середньої Азії в епоху бронзи
На території Таджикистану в давнину відбувалось зіткнення і взаємопроникнення двох типів культур: перший містився на півдні, в областях, пов’язаних з тими країнами, де рано розвинулося землеробське господарство і розписна кераміка (середземноморське культурне коло); другий належав до світу давніх горців, де також рано виникло землеробство, але разом з ним важливе значення мало і скотарство.
Інакше кажучи, одні культури були пов’язані тут з історією південних племен, інші — північних і східних [46, I, 88-92].Середня Азія в епоху бронзового віку була одним з важливих центрів прадавнього людства. На її території відбувався контакт між євразійськими культурами степової бронзи — Андроновською і Зрубною, і культурами розписної кераміки в її Анауських варіантах. При цьому провідною формою господарства для культур степової бронзи було скотарство (при допоміжній ролі землеробства), а для Анауської культури — високорозвинене землеробство (при збереженні значної ролі скотарства). Таким чином, це був перший великий суспільний розподіл праці. Племена Анауської культури, які займали територію сучасної Південної Туркменії, стикалися з племенами розписної кераміки Ірану, меншою мірою — Афганістану, що межували, у свою чергу, з міськими цивілізаціями Месопотамії й Індії. На решті території Середньої Азії переважала культура, яка існувала і в прилеглих з півночі областях Казахстану, і в Поволжі, пов’язана зі Зрубною і похідною від неї — Андроновською культурою. У цей період відбувається перехід від материнського роду, що виник ще в палеоліті, до батьківського. Зміна матріархату патріархатом була віддзеркаленням глибоких соціальних зрушень, зумовлених насамперед визначальною роллю чоловіків у металургії і скотарстві. Тепер не чоловіки переходили в рід дружини, а навпаки, жінки переходили в рід чоловіка або їх викрадали. З’явився також звичай умертвіння дружини в разі смерті її чоловіка [46, I, 96-98].
Між різними культурними областями Середньої Азії в цю епоху існували різноманітні й глибокі зв’язки, відбувалися постійні й тривалі контакти, а також взаємні вторгнення окремих етнокультурних груп. Етнічна історія подальшого часу розвивається вже на основі етнокультурної карти, що склалася до кінця епохи бронзи. До цього часу, згідно з аналізом черепів з могильників, належать переважно два антропологічні типи: один близький до типу населення Поволжя і Казахстану (тобто відповідно до носіїв Зрубної і Андроновської культур), інший — до типу населення епохи неоліту і бронзи в Південному Узбекистані, Південному Таджикистані, Ірані і далі — в Індії [46, I, 100, 110].
Велике значення для розуміння етнокультурної історії має питання про мови, на яких говорило населення Середньої Азії в епоху бронзи. На думку сучасних дослідників, перше проникнення індоєвропейської мови до Середньої Азії можна здогадно пов’язати з носіями тохарських мов (так були названі два споріднені індоєвропейські діалекти, ранньосередньовікові пам’ятки яких знайдені у Східному Туркестані). Ці мови дуже рано відокремилися від індоєвропейської спільноти і з’явилися на сході раніше індоіранських. Первісне місцеперебування тохарців, як і інших індоєвропейців, було в Східній Європі (Північне Причорномор’я), звідки вони у процесі тривалої міграції проникли до Східного (або Китайського) Туркестану. Ймовірно, переміщення окремих племен Катакомбної культури до Центральної Азії приблизно наприкінці III — усередині II тис. до н. е. зумовило проникнення в північну частину Середньої Азії носіїв індоєвропейських мов. Не виключено, що тохарці, які переселилися до Середньої Азії, були нечисленні і змогли утворити компактні групи лише на її сході, у Фергані, а також у Східному Туркестані [46, I, 127-128].
Лінгвісти відзначають зв’язок тохарської з дравідськими мовами, які, як наголошувалося, поширені сьогодні в Південній Індії і — острівцями — у центральній і північно-західній її частинах (аж до Белуджістану).
Проте вчені вважають, що дравідські мови колись були поширені значно західніше Індостану, на частині території Ірану. Поширені вони були і в північному напрямі — в Афганістані і Середній Азії, захоплюючи і нинішній Казахстан. Таким чином, до появи у Середній Азії прототохарців там мешкали племена, які говорили на протодравідській мові. У першій половині II тис. до н. е. на значній частині території Середньої Азії поширюється індоіранська мова. Відомо також, що в середині ІІ тис. до н. е. індоіранська мова існувала в державі Мітанні (ХА^-ХШ ст. до н. е.), яка містилася на території Північної Месопотамії, а інколи поширювалася і на Північну Сирію. Її відбитки відмічені також і в Палестині. Тут вживалися індоєвропейські (у староіндійській формі) імена, а в договорах фігурували староіндійські божества (Індра, Варуна, Насатьї-Ашвіни та ін.) [46, I, 128-129].До дравідських мов зараховують мову населення однієї з прадавніх цивілізацій людства — Еламської. Для еламської мови характерним прийомом є аглютинація, тобто послідовне нанизування окремих морфологічних елементів, кожен з яких має свою особливу функцію. Цей принцип характерний також для алтайських (тюрко-монгольських і тунгусо-маньчжурських), уральських (фінно-угорських), японської і корейської мов, а також поширений у кавказьких мовах, у дравідичних мовах Індії, а з давньосхідних — ще в хуритській, урартській і шумерській мовах. Певні паралелі з еламським демонструє і мова закавказьких албанів, приналежна до північно-східної групи кавказьких мов. Все це вказує на зв’язок еламської (дравідійської в своїй основі) мови з сино-кавказькими (до яких належать північнокавказькі і шумерська) й урало-алтайськими мовами. Дравідо- мовним еламітам були, наприклад, споріднені горці-касити, що мешкали в горах сучасного Луристану, — історичної області на заході Ірану, що входила в давнину в державу Елам [37, 62].