Етнічний склад історичної Мідії
Наприкінці IV — на початку III тис. до н. е. територія Мідії належала до смуги культур Розписної кераміки, які поширилися в Сирії й Палестині, у Середній Азії і Китаї. Кераміка поселень Мідії цього періоду знаходить аналогії у кераміці городищ Ассирії й Месопотамії (культури Самарра, Телль-Халаф, Убайд), з одного боку, і Середньої Азії (культури Анау-І) і Еламу (Сузи-І) — з другого.
Простежуються також зв’язки з Кавказом і Закавказзям. У Середній Азії, Мідії й на Іранському нагір’ї творці мальованої кераміки в антропологічному відношенні належали до середземноморської раси довгоголових європеоїдів (як і нинішні мешканці Туркменії, Ірану та значної частини Азербайджану). У передгір’ях Загросу, Ассирії й Месопотамії переважав ассироїдний (вірменоїдний) антропологічний тип (подібний до нинішнього населення цих місць, а також Вірменії, Сирії, Палестини). У західних передгір’ях Загросу й у Західній Мідії жили племена хуритів, лулубеїв і кутіїв. На схід від Тигру хуритське населення підтверджене вже в ІІІ тис. до н. е., враховуючи район сучасного Керкуку (давня Араппха), основною територією існування еламітів, як спостережено, була долина рік Каруна й Керхи (давній Елам, нині Хузистан на південному заході Ірану), однак у прадавні часи розселення еламітів було значно ширшим (аж до Мідії). Касити й інші гірські племена, що жили на межі Мідії та Еламу, були, ймовірно, близькі до еламітів [37, 93-100].Держави еламітів, як зазначалося, виникають майже одночасно з першими державами Шумеру (на межі Ш-Ш тис. до н. е.) — Аван, Адамдун, Аншан, Сузи та ін. При цьому Елам і Адамдун є, очевидно, ідентичними назвами і походять, зважаючи на все, від імені богині Гатумдуг (Нгатумдуг) — шумерської богині — покровительки, з якою був пов’язаний обряд священного шлюбу і яку шумери називали «священною коровою», а також «найстаршою (бабою) міста Лагаш» [74, I, 267].
Назва іншого елам- ського царства — Аншан — походить, очевидно, від відомої в Шумері богині зерна Ашнан, пов’язаної з богинею худоби Лахар («Матінка-вівця»), що уявлялися одними з перших богинь, родоначальницями землеробства й скотарства. Ашнан пов’язана також з Нанше (їхні імена ідентичні, якщо читати навпаки) — богинею шумерського міста Лагаш (як і Гатумдуг). Нанше, у свою чергу, пов’язана з Намму, матір’ю Енкі, і вважається його дочкою. Чоловіком Нанше є перевізник підземного світу Ур-Шанабі [74, II, 40, 198]. Очевидно, Намму, Ашнан, Лахар і Гатумдуг є різними іпостасями Великої богині-матері, а Ашнан-Нанше — двоїстим образом «Матері-Дочки», пов’язаним з таким же двоїстим чоловічим образом водно-хтонічного походження, як Енкі-Ду- музі (другий, за шумерською міфологією, є сином першого). Примітно, що імена Ашнан, Гатумдуг, Енкі, Думузі й інших персонажів шумеро-аккадської релігії (відомої й еламітам) виявлені в найдавніших написах Кам'яноїМогили, що вказує на першоджерело поширення названих релігійно-міфологічних уявлень.Племена лулубеїв займали велику смугу гір і передгір’їв від верхів’їв ріки Діяли до озера Урмія й далі до північного заходу. Лулубеї, очевидно, були споріднені з еламітами. Царство лулубеїв називалося Лулубум, країна кутіїв (гутіїв) — Гуту, країна каситів Кашшен (Кассен). Каспії, подібно до своїх тезок каситів, говорили (як і лулу- беї) на мовах еламської групи. Кутії жили, очевидно, на схід від лулубеїв (можливо, у сучасному Іранському Азербайджані й у Курдистані). На історичній арені кутії відомі з кінця ХХІІІ ст. до н. е. Антропологічний тип лулубеїв, каспіїв, каситів, кутіїв швидше чисто середземноморський, ніж ассироїдний. Кутії та споріднені з ними еламо- мовні племена були представниками ранньоземлеробської (матріархальної) культури мальованої кераміки. Вождь кулів Енрідавазір зумів проникнути далеко вглиб Південного Межиріччя й оволодіти священним містом шумерів Ніппуром, встановивши у Межиріччі кутійське панування приблизно на ціле століття.
Місцем існування ще однієї групи еламомовних племен — каситів — від найдавніших часів була гірська країна, розташована у верхів’ях рік Каруна й Керхи, у сучасному Луристані — історичній області на заході Ірану, що входила до держави Елам і нині населеної лурськи- ми племенами — нащадками давніх каситів (з Х-ІХ ст. до н. е. заселяється племенами південно-іранської гілки). Ця область відома так званими Луристанськими бронзами (рис. 37) — бронзовими виробами (зброя, кінська збруя, прикраси), виконаними у «звіриному стилі» і датованими другою половиною ІІ — першою половиною І тис. до н. е. [16, 663]. Касити встановили свою династію у Вавилонії, яка володарювала там з певними перервами з 1741 по 1171 р. до н. е., тобто майже 600 років [37, 101-129].
Рис. 37. Бронзові вироби з Луристану. Середина ІІ тис. до н. е. Державний Ермітаж РФ [37, 130]
Таким чином, кутії, касити, лулубеї, каспії, еламіти належали до носіїв мов еламсь- кої групи, що веде своє походження, на думку сучасних лінгвістів, від дравідійської сім’ї мов. В антропологічному відношенні вони належали до середземноморської раси, у культурному — до кола культур Розписної кераміки. Разом з тим помітні і зв’язки еламської групи (зокрема, кутійської мови) з хуритською і албанською, тобто мовами північнокавказької групи, носії яких також належали до кола культур Розписної кераміки (відзначається, наприклад, споріднення кутіїв — утіїв, удинів — з албанцями-агванами) [37, 110].
Еламомовні народи залишили помітний слід у розвитку цивілізації Ближнього і Середнього Сходу. Наприклад, культи каситських божеств утвердилися у Ва- вилонії й у багатьох областях Західної Мідії, де вони зберігалися до поширення зороастризму. Символ Сонця — хрест — зустрічається на вавилонських печатках ка- ситського періоду, а також на луристанській кераміці та бронзі. Каситський символ жіночого начала — ромб також широко представлений у Вавилонії й Мідії.
Водночас імена каситських божеств значно відрізняються від божеств сусідніх народів: еламітів, кутіїв, хуритів та ін. Багато дослідників у зв’язку з цим вважає, що каси- ти перебували під раннім впливом індоєвропейських етнічних елементів і пов’язують чимало каситських божеств з індоєвропейськими (Шумалія, Суріяш, Буріяш, Ма- ратташ та ін.) [74, І, 626-627]. Відзначені також ранні й тривалі зв’язки каситів із семітським колом вірувань і народів. Наприклад, каситське царство на початковому етапі свого становлення охоплювало, в основному, долину Діяли, нижню частину якої займало давнє царство Ешнунн (або Ашнуннак), що, очевидно, походить від західносемітського «бога, що умирає і воскресає» Ешмуна (його символом було зображення змії на палиці). Пізніше ця територія, як й інші майбутні райони Мідії, ввійшли до складу каситської держави Кар-Дуньяш [37, 125-127].Символ Сонця — хрест — був відомий не тільки каситській релігії, а й іншим системам вірувань північнокавказьких і дравідських народів (поряд зі свастикою), що уявлялася чоловічим символом і протиставлялася «жіночому» ромбові. Водночас ромб — це поєднання двох різноспрямованих трикутників, один з яких (вершиною вниз) символізував жіноче начало, а другий (вершиною вгору) — чоловіче. Звідси єврейська «зірка Давида» — основний символ іудаїзму — є, по суті, символом родючості, зображенням вагинально-фалічного поєднання шиваїтського (або діонісійського) толку, тобто коли переважає жіноче, ліве, водне, нижнє, лунарне й загалом зле начало.
Перевага цього начала в давніх релігійно-міфологічних системах пов’язана, ймовірно, з палеоекваторіальними віруваннями (африканськими, австралійськими, океанійськими, тобто «лемуро-атлантоїдного» походження), у яких переважав матріархально-фалічний культ. Ця палеоекваторіальна, південна система протистояла палеоазійській, бореальній, де Єдиним Богом було Небо, часто прямо асоційоване із Сонцем (Місяць же виступав «сонцем злих духів»). Господарі моря у бореалів мали характеристики негативних персонажів, як і поняття «чорний», «лівий», «нижній», «західний», «жіночий», «місячний».
Цілком можливо, що ці дві архаїчні системи вірувань (бореальна й південна) відображали і дві різні культурні традиції обробки каменю, відомі вже понад 100 тис. років тому, що поступово змішуються один з одним. Наприклад, у палеоазійських уявленнях чітко простежується світоглядний дуалізм, що має свою відповідність і в розподілі племені на дві фратрії — «людей вогню» та «людей води». Дивує в єнісейській релігії, що належить в основному до архаїчного сино-кавказького кола, і великі астрономічні пізнання й уявлення про безсмертя душі, й пам’ять про глобальні катаклізми. Сино-кавказькі кети були, ймовірно, пов’язані з дуже раннього часу (ІІІ-ІІ тис. до н. е.) із прототохарськими й протоарійськими племенами Афанасіївської і Андро- новської культур, що проживали з ними в одному регіоні.Примітно також, що єнісейські кети, а також тюркські і монгольські народи знали образ іранського Ахурамазди, але сприймали його по-різному. По-перше,
Ахурамазда — це не ім’я божества, а його епітет, призначений для приховування справжнього імені (ймовірно, індоіранського водного бога Варуни — аналога шу- меро-аккадського Енкі або західносемітського Еа-Ямми); по-друге, Ахурамазда — уособлення нічного зоряного неба, тобто він має місячну природу і пов’язаний з темною стороною світобудови (у цьому відношенні він нагадує мезоамерикан- ського злого бога Тескатліпоку або римського Диспашера — бога підземного світу, якому раз на 100 років присвячувалися спокутні нічні жертвопринесення [див., напр., 74, І, 384]; по-третє, Ахурамазда сам є створеним, тобто він не Бог-Тво- рець (його супротивник Ангро-Майнью часто уявляється його братом-близнюком). У цьому відношенні Ахурамазда, що багато в чому ідентичний іудаїстському Єгові, є асурою, тобто напівбогом або навіть демоном. Не виключено при цьому, що цей образ належав спочатку жіночому злому божеству місячної природи, що забирає дітей (звідси, можливо, і дитячі жертви Молохові-Єгові), якому протистояли добрі сонячні божества на чолі з Єдиним Богом-Творцем. З цього образу злого божества ночі й низу вийшли «чорні деміурги» Ел-Енкі, Ерлік, Ямма-Муту та ін.
У висновку варто нагадати, що територія Мідії в ГУ-ГГГ тис. до н. е. входила до смуги культур Розписної кераміки, де змішувалися дравідські й північнокав- казькі племена, що належать, відповідно, до середземноморського й ассироїдно- го антропологічного типу (з певною наявністю екваторіального типу).