Етна: символ зустрічі індоєвропейських та іберійських народів
За однією з версій давньогрецького міфу, Девкаліон і Пірра висадилися на горі Етна, що в Сицилії, яка колись з’єднувалася суходолом з Африкою в районі сучасного Тунісу. Залишками саме цього давнього «мосту» є сьогодні Мальтійський архіпелаг з його дивовижними мегалітичними храмами архаїчної матріархальної культури (див.
II том цього видання, гл. 6). Навряд чи Девкаліона й Пірру занесло так далеко від Егейсько-чорноморського басейну (більше для їх «висадження» підходить гора Парнас у Греції, що й відбито в іншій версії цього міфу). Проте вказівка на Етну також не випадкова, оскільки атланто-середземноморський регіон був ареалом поширення давньосередземноморської раси, приналежної до іберійсько-кавказької мовної сім’ї, що колись відбрунькувалася від сино-кавказької. Носії цих мов населяли в доіндоєвропейські часи Казахстан і Середню Азію, були творцями високої натуфійської культури з найдавнішим містом Ієрихіоном, що поширювалася від Євфрату до Нілу. На протилежному від Палестини і Єгипту боці Середземномор’я — на Піренейському півострові також жили в доіндоєвропейські часи представники іберійсько-кавказьких народів, частиною яких є сучасні баски. Саме Середземноморсько-Чорноморський басейн після давньої катастрофи, яка там сталася, виявився місцем зустрічі індоєвропейських і іберійсько-кавказьких народів, у результаті чого, ймовірно, і виникла велика Трипільська працивілізація. Їй, здогадно, передувала протодержава Аратта, у створенні якої, з огляду на зазначене, брали участь дравідські народи («сусіди» індоєвропейських і уральських), які після Чорноморської катастрофи пішли на південь, створивши згодом на Іранському нагір’ї найдавнішу державу Елам, а в долині Інду — високу Хараппську цивілізацію.Отже, гора Етна є певним символом зустрічі індоєвропейських та іберійсько-кавказьких народів у Західному Середземномор’ї (як у Східному, наприклад, Палестина, а в Чорноморському басейні — Мала Азія й Кавказ).
Етна, розташована на острові Сицилія, є найвищим діючим вулканом Європи, і з нею пов’язано безліч давніх переказів. Першу назву цій землі — Тривершинна (грецьк. Тріна- крія) — дали її найдавніші поселенці — сікани, носії культури дзвоноподібних кубків (III тис. до н. е.), будівельники мегалітичних святилищ Сицилії [6]. Тріна- крією Сицилію називали через її обриси у формі трьох мисів і вважали, що їй відповідає в небі сузір’я Дельти (сучасний Трикутник). Трикутник здавна був символом жіночого плодотворного начала, й перші поселенці Сицилії вважали її священною землею жіночих божеств родючості. Сицилія визнавалася «Тривершин- ною» ще й тому, що з архаїчних часів три її гори були святилищами цих божеств у трьох різних іпостасях. Біля підошви гори Ерикс, наприклад, було святилище ери- цинської богині, яку фінікійці ототожнювали з Астартою, греки — з Афродітою, римляни — з Венерою. Етна була головною в цій священній тріаді, яка входила в єдиний містеріальний цикл, що символізує кругообіг світобудови, його розквіт, занепад і відродження. Біля підошви Етни стояв храм Богині-Матері, а сама Етна символізувала цю богиню, що, за переказами давніх, народила небесному богу двох синів-близнят [6].В еллінську епоху храм на горі Етна став храмом богині родючості Деметри і її дочки Кори-Персефони, яку вкрав і відвіз у своє підземне царство бог смерті Аїд- Діоніс. У римську епоху цей храм називався іменами Церери й Лібери-Прозерпіни. За сицилійською легендою Етна — місце, де Богиня родючості, подібно шумерській Інан- ні, спустилась у підземний світ. За сіканів, на формування яких вплинули іберійські племена, одержав поширення культ бика й барана, про що свідчать знайдені на Сицилії нагрудні пластини у вигляді розтягнутої шкури барана або бика (рис. 31). Відомі також сонячні й місячні культи іберів. Крім Сонця — головного небесного правителя Сицилії цієї епохи, вони вшановували Урсіа — небо (від «орту» — «грім», тобто букв. «громіове небо») і Ілларгун — Місяць (букв.
«світло місяця, світло мертвих, світло темряви»). Місяць до цього часу вважали злим богом, викрадачем дітей, боялися ви-Рис. 31. Іберійська нагрудна пластина у формі шкури бика. Золото. IV ст. до н. е. [6] мовляти його ймення й говорили інакомовно: «Той, що нагорі». У печерах Етни, за віруваннями іберів, живе якась «дама», «пані» — печерна Марі, яку вважають володаркою дощу й посухи. Її призивали 1 травня і їй присвячували в цей день вінки й гірлянди з квітів. В іберійських божеств ламінаків — жіночий торс і риб’ячий хвіст, в одній їхній руці дзеркало, в другій — гребінь, яким вони розчісують своє волосся. У печерах на схилах Етни, за віруваннями іберів, живуть басахауни (ібер. «володарі лісу») — з волосатим тілом, величезною бородою, наділені надзвичайною силою, а також страшний Тартало — гірський велетень-людожер з єдиним оком на лобі. В «Одіссеї» Гомера він став циклопом (грецьк. «круглоокий») Полі- фемом, якого визнавали сином Етни й Посейдона, бога моря й землетрусів. Деякі дослідники бачили в Тартало-Поліфемі небесне божество іберів, «священного царя пастухів, подобу грози, перевтілену у людину» [6].
На Сицилії ібери зустрічалися з критськими й елладськими мореплавцями, тут довгий час існував давній храм, що, за свідченням Плутарха, був «прославлений дивовижним явищем богинь, які звались Матері». Зяючий кратер Етни вважався в ті часи входом в «обитель Матерів», звідки виходить і куди повертається все суще. У VIII ст. до н. е. на Сицилії з’являються перші грецькі колонії й грецькі божества: у водах небезпечної Мессінської протоки оселилось чудовисько Харибда (вирва, що засмоктує у свою пащу кораблі) і Сцилла (її прообразом, імовірно, був гігантський восьминіг); полум’я з жерла Етни викидає вогнедишне чудовисько Тифон; у самій Етні греки помістили майстерню свого бога вогню й ковальської справи Гефеста і його підручних — циклопів Бронта (Грім), Стеропа (Блискавка) і Арга (Блиск).
Римляни визнавали Етну кузнею свого бога — Вулкана, який персоніфікував вогонь благотворний і руйнівний, підземний і небесний. Вулкан — один з найдавніших римських богів, давніший за Юпітера. Навіть Сонце — одне з утілень Вулкана (в індоарійській міфології йому багато в чому відповідає бог Агні). Зброєю Вулкана були блискавки, і його вважали богом війни до Марса. Супутницею Вулкана була Веста — римська богиня родинного життя й домівки, уособлення вогню. Вважалося, що вогнище Вести міститься в центрі Всесвіту, тому її храми — круглі. Її вогонь — це джерело життя. Тільки в храмах Вести несли службу жінки-жриці, які давали обітницю непорочності. Батьком світу у римлян визнавався дволикий Янус (можлива іпостась Вулкана), а Веста — матір’ю. Всі молитви до богів римляни починали звертанням до Януса, а закінчували звертанням до Вести. Юнак-старець Янус уявлявся як початок і кінець світу, Веста — як його центр. Матріархальність на Сицилії зберегла свої сліди донині у культі християнської мучениці Агафії: за переказами, римський намісник Сицилії Квінтіан примушував благочестиву й гарну християнку Агафію стати його наложницею, а коли вона відкинула його непристойні домагання, він наказав її катувати. Внаслідок цих катувань Агафія померла в 251 р. н. е., а через рік відбулося виверження Етни [6].На прикладі вірувань Сицилії й святилищ Етни спостерігається давній симбіоз переважно матріархальних вірувань іберів з переважно патріархальними поглядами індоєвропейців, у результаті якого склалися більш пізні релігійно-міфологічні системи, що перейшли частково й у християнство.
Повернімося, однак, до подальшого вивчення давніх потопів.