Чорноморський потоп
Девкаліон — це син Прометея, супротивника «батька богів» Зевса, і чоловік Пірри, дочки Епіметея,. (брата Прометея). Коли розгніваний на людей попереднього мідного віку (нині, згідно з давньогрецькими уявленнями, триває залізний вік) Зевс вирішив знищити всіх людей і наслати на землю потоп, Девкаліон і його дружина Пір- ра виявилися єдиними праведниками, яким «цар богів» дозволив урятуватися.
За порадою свого батька Прометея Девкаліон побудував великий ящик («ковчег»), на якому він і Пірра врятувалися під час потопу. Девкаліон висадився на горі Парнас у Греції (за іншою версією — на горі Етна, діючому вулкані на острові Сицилія), де приніс жертви Зевсу. Девкаліон також отримав від нього пораду, як відродити людський рід — Девкаліон і Пірра повинні були кидати через голову «кістки праматері». Здогадавшись, що «кістками праматері» божество називає камені — кістки Великої Матері людей Землі, Девкаліон виконав пораду Зевса: камені, кинуті Девкаліоном, перетворилися на чоловіків, а Піррою — на жінок. Незважаючи на розбіжності локальних варіантів, зазначає релігієзнавець М. Ботвинник, міф про Девкаліона в основних своїх рисах єдиний і досить близький до поширених усим Середземномор’ям міфів про страшні потопи (наприклад, шумерський переказ про Утнапішті або біблійний про Ноя) [139, I, 361].Наведений давньогрецький міф про потоп, можливо, відображав справжні події, і ці події, за деякими гіпотезами (К. Несіс, М. Видейко, В. Мойсеєнко, С. Платонов та ін.), могли відбутися на нашому рідному Чорному морі [141], що називалося колись (як і Київська Русь) Руським морем (ця назва дійшла до нас із давньоруських і арабських джерел і пов’язана з давнім етнонімом «руси», «русичі» — автохтонним населенням України-Русі). «Девкаліонів потоп» Датують за матеріалами, узятими з глибинних відкладень, 5600-5500 рр. до н. е., що майже відповідає візантійській даті «створення світу», прийнятій православ’ям.
Це підтверджується, за даними українського вченого М. Видейка, і періодизацією суто археологічною, де виявляються ніби два обрії культур — «до» і «після» потопу, коли одні культури зникають, а інші виникають (цей справді переломний момент в історії людства датується приблизно 5500-5400 рр. до н. е.). З цим «переломним моментом» пов’язане і зародження на території України безпрецедентно високої трипільської культури, яка, на одностайну думку вчених-істориків, була «вершиною розвитку енеолітичних землеробських спільнот Європи» [62, 878] і навіть «однією з найблискучіших землеробських цивілізацій мідного віку» [9, 76].«Чорноморському потопу», внаслідок якого утворилося Мармурове море, що з’єднало Чорне зі Середземним (до цього Чорне море було, ймовірно, величезним прісноводним озером), присвячено останнім часом безліч публікацій у США й інших країнах. Учені припускають, що цей «потоп» прорвав Боспорський перешийок і звергнувся в нинішнє Чорне море з висоти близько 150 м, затопивши при цьому величезну територію — кілька десятків тисяч квадратних кілометрів. Можливо, саме там, під чорноморськими хвилями, і варто шукати територію першої у світі держави Аратти, початок формування якої український вчений- археолог Ю. Шилов датує ще VII тис. до н. е. [227, 11]. У світлі цих гіпотез можна припустити, що час загибелі найдавнішої Аратти в результаті «Девкаліонового» (або «Чорноморського») потопу, що стався близько 5500 р. до н. е., і наступного відродження «ойкумени» у трипільській культурі підтверджується відомою нам із православної традиції датою «створення світу» — 5508 р. до н. е.
Знаменним, на наш погляд, є також розташування в українському Приазов’ї (поблизу міста Мелітополя Запорізької області) так званої Кам’яної Могили, що, на думку російського шумеролога українського походження А. Кіфішина, являє собою давнє святилище з власним протописемним архівом XII-III тис. до н. е. (тобто перші кам’яномогильні «записки» приналежні до «заходу» легендарної цивілізації атлантів — гіпотетичних жителів платонівської Атлантиди).
«Кам’яна Могила, — на переконання А. Кіфішина, — грандіозний давній архів, який уможливлює пролити світло на історію цивілізації Шумеру. Попри те, вона — слід іншої, поки невідомої нам великої культури, пов’язаної як з культурою Передньої Азії і, зокрема, із Шумером, так і зі світом причорноморсько-приазовських степів» [100, 27]. Саме на Кам’яній Могилі з’являються вперше божества архаїчного пантеону, які одержали згодом значне поширення в шумерській релігії на межі IV-III тис. до н. е., яку майже повністю запозичили їх східносемітські сусіди (аккадці, ассирійці, вавилоняни та ін.) у ІІІ-II тис. до н. е., а від останніх багато її сюжетів перекочувало в західно- семітську релігію (західними семітами є і євреї, у яких в I тис. до н. е. виник іудаїзм, що також зазнав шумеро-аккадського впливу) [139, I, 581].«Священний канон» і основні божества Кам’яної Могили були виявлені А. Кіфішиним також у відомому на увесь світ Чатал-Гуюці — найдавнішому місті- святилищі Центральної Анатолії (сучасна Туреччина), що, найімовірніше, вказує на можливу спільність культури народів так званої циркумпонтійської зони, які жили навколо давнього Чорного моря до «Девкаліонового потопу», який знищив, ймовірно, легендарну Аратту. Імена бога сонця Уту, бога неба Ана, бога вітру Енліля, бога вод Енкі, богині Венери Інанни й багатьох інших відомих згодом шумерських божеств широко представлені в протописемних «текстах» Кам’яної Могили й Чатал-Гуюка.
У світлі викладеного, на наш погляд, не виключено, що саме трипільська культура, яка виникла на самому початку «створення світу» і набула подальшого розвитку в усіх відомих цивілізаціях стародавності з наявними своїми джерелами у найдавнішому святилищі Кам’яна Могила, стала загальною євразійською працивіліза- цією. Так, якщо взяти до уваги всі відомі нині райони прояву письмових знаків — від Намазги на сході (Середня Азія), Еламу на півдні, Трої на південному заході, культури Кереш на заході, — то виявиться, вважає А. Кіфішин, що всі вони дотичні до протошумерського письма.
Всі перелічені території архаїчного письма тяжіють до певного центру, і цим центром є саме Кам’яна Могила, рівновіддалена як від Середньої Азії, так і від Балкан і Подунав’я, а також від Еламу. «Це давнє святилище, з огляду на винятковість свого походження, функції й форми, могло бути свого роду «Меккою» народів глибокої давнини» [100, 55-57].На думку А. Кіфішина, сьогодні є вже досить вагомі підстави вважати, що протоеламська, середньоазійська (намазгинська), протошумерська, «зрубна» і навіть протокитайська писемність вийшли з єдиного джерела, яке зберігало свою цілісність приблизно до V тис. до н. е. Паралельно цьому «східному» ареалу пра- писемності (шумеро-індоєвропейському й еламсько-протокитайському), здогадно, повинен був існувати і «західний» (протоіндійський, протоєгипетський і крито-мі- кенський). Диференціація названих двох ареалів, на думку А. Кіфішина, могла відбутися перед V тис. до н. е., після розпаду споконвічно єдиної системи символі- ко-ритуального протописьма епохи пізнього палеоліту [100, 30-31]. Зазначений «розподіл» праписемності дивно збігається з часом «Девкаліонового потопу», що накрив хвилями перетвореного Чорного моря величезні прибережні території, які, у світлі викладених припущень, могли бути «прабатьківщиною» усіх відомих нині людських цивілізацій. Іншими словами, землі України — це можливе «серце» давньої «ойкумени», споконвічний осередок сучасної світової культури, що у давнину мав назву Аратта. Примітно, що знання про Аратту зберегли представники як «східного», так і «західного» ареалу праписемності. Відомості про неї ми зустрічаємо пізніше в еламітів, шумерів, індоаріїв і представників Індської, тобто Хараппської (або Араттської) цивілізації.
Можливим катаклізмом у вигляді «Чорноморського» потопу можна пояснити й відомі сучасній історії переселення з Малої Азії в Балкано-Дунайський регіон, які відбувалися трьома «хвилями»: «з південного сходу, з Мерсину (VI тис. до н. е.) до північного заходу, локалізованого в районах Старчево-Кереш (близько середини V тис.
до н. е.); друга південно-східна хвиля рухалася з Хаджилара в Трансільванію, починаючи з культури Вінча (також близько середини V тис. до н. е.); нарешті, третя хвиля, що проходила через грецькі центри Діміні-Одзакі на північ, у Сакалхат-Тіс- су, закінчилася на початку IV тис. до н. е.» [100, 52-53].На думку сучасних істориків і відповідно до існуючих археологічних свідчень, на території України, де дотепер збереглося найдавніше святилище Кам’яна
Могила, зазначена безперервна трансформація культурних традицій від палеоліту через мезоліт до неоліту. При цьому населення України (як Північної, так і Південної) з незапам’ятних часів антропологічно належало до великої європеоїдної раси, тобто воно було кроманьйоїдним (кроманьйонці, як відомо, змінили своїх попередників неандертальців близько 35-40 тис. років тому), хоча в південних районах і відбувалися процеси метисації, на що вказує наявність рис так званого давньосередземноморського антропологічного типу (переважно його західного, ат- лантоїдного або іберійсько-кавказького варіанту), а також негро-австралоїдного. Певна неоднорідність населення (у межах варіантів європеоїдної раси) характеризує й трипільські могильники, де спостерігається симбіоз двох різних європеоїдних типів [244, 15-26].
Індоєвропейці (частиною прабатьківщини яких була й територія трипільської культури), сформувавшись з корінного північноєвропейського населення, також перебували в умовах довгострокових культурно-генетичних контактів з неолітичними південно-європейськими племенами давніх «середземноморців» [78, 96-101]. Те саме стосується й слов’ян, які вийшли з індоєвропейської праспільно- ти, морфологічні особливості яких формувалися на великій території (від Західної Двіни на півночі до Дунаю на півдні й від Вісли на заході до Дніпра на сході), розташованої на стику ареалів північноєвропеоїдної довгоголової, світлопігмен- тованої і південноєвропеоїдної короткоголової, темнопігментованої рас [244, 3-5, 242-276]. Взаємовідносини двох різних етнокультурних масивів — місцевого, північноєвропеоїдного, і прибулого, південноєвропеоїдного, — склали, таким чином, основний сюжет праісторичного розвитку на території України й у багатьох інших областях Європи, починаючи з епохи «неолітичної революції».