Етика зороастризму, як зазначають релігієзнавці І. Брагінський та Л. Лелеков, була складним за формою світоглядом інтелектуальної еліти іранського суспільства, і тому мала вузьку соціальну базу.
Зороастризм не витіснив з народних вірувань поклоніння стихіям, божествам, магію тощо. Перси, мідяни і савромати ще у III ст. н. е. поклонялися кумирові бога війни Веретрагні у формі меча, як робили це скіфи у V ст.
до н. е. Із самостійних циклів в іранській релігії особливо вирізняється маніхейство (назва від імені засновника Мані), яке за межами Ірану поширилося окремими осередками від Західного Китаю до Британії та Північної Африки. Стійка життєздатність маніхейства випливала зі свідомого набору й оригінальної переробки найяскравіших доктрин зороастризму, буддизму, гностичного християнства і мітраїзму. На відміну від інших гностичних вчень, у яких зло (пітьма, гріх, плоть) було наслідком еволюції спочатку непорочного буття, у маніхействі воно було вихідною онтологічною умовою для подальших доль світу, їхньою причиною. Ця основна концепція маніхейства сягає пізньої Авести. У цілому іранська релігія вплинула на релігійно-міфологічні уявлення давніх угро-фінів, кельтів, слов’ян, народів Кавказу, Передньої та Центральної Азії. Цілий ряд сюжетів і образів проник в Європу саме через маніхейство (протистояння двох деміургів у християнських єресях, ієрархія ангелів світла тощо). З насадженням серед іранських народів ісламу після арабського завоювання (VII ст. н. е.) багато образів іранської релігії ввійшли до класичної поезії на фарсі або збереглися у фольклорі [74, I, 564].