Етапи розвитку індійської релігії
Ведична (або ведійська) релігія (ведизм) є ранньою стадією формування індійської релігії (індуїзму). Носіями ведійської релігії були індоарійські племена, а сама ця релігійна система відома головним чином з Вед (санскр.
«Знання») — давньоіндійських писемних пам’яток кінця II — початку I тис. до н. е., написаних давньоіндійською (ведійською) мовою. Ведична література складається із збірки гімнів і жертовних формул (Ріґведа, Самаведа, Яджурведа, Атхарведа), а також з дещо пізніших теологічних трактатів (Брахмани і Упанішади). Характерною рисою ведичної релігії є обожнення сил природи, часто в міфологічних, невиразно окреслених образах. Основою культу були жертвопринесення, що супроводжували складним ритуалом, що виконувався брахманами. Велике значення мали магічні обряди. Найшанованішими богами ведичного пантеону були Варуна, Мітра, Індра, Агні, Ашвіни, Сома [12, 185].З ведійської релігії розвинувся брахманізм, який є другою стадією (I тис. до н. е.) формування індійської релігії, — індуїзму. Брахманізм склався в результаті пристосування до ведичної релігії індоарійських племен місцевих культів автохтонного населення Індії. Верховні боги брахманізму — Брахма, Вішну і Шива (відповідно, Бог-творець, Бог-охоронець і Бог-руйнівник). Значну роль також відігравали різні анімістичні уявлення і культ предків. Досить складний ритуал, що здійснюється брахманами, сувора обрядова регламентація життя, аскетичні подвиги розглядалися як засоби, що забезпечували, за законом карми, краще перевтілення душі (сансара) і кінцеве звільнення від низки перероджень. Брахман — це одне з центральних понять індійської філософії і релігії, космічне духовне начало, безособовий абсолют, на якому ґрунтується все існуюче. Це поняття мало різні тлумачення: від повноти всіляких визначень до позбавлення будь-якої визначенності, від тотожності з певним божеством до заперечення можливості тотожності з будь-чим конкретним.
Водночас брахман — це і член вищої жрецької касти. Брахмани за своїм походженням були давнім станом (варною) жерців, які, очевидно, спочатку були головним, верховним станом давньоіндійського суспільства, що поступився згодом своєю першістю варні кшатріїв — стану воїнів і адміністраторів. Назву «Брахмани» мають і давньоіндійські священні книги УШ-УІ ст. до н. е., які доповнили Веди і містять здебільшого описи і тлумачення ритуалу ведичної релігії [12, 153].Брахма, як один з трьох вищих богів брахманізму, був Богом-творцем, Творцем Всесвіту і всього сущого. Він зазвичай зображувався чотирилицим і чотирируким сидячи на лебеді. Культ Брахми практично відсутній у сучасному індуїзмі (остаточно сформувався в період між III ст. до н. е. і III ст. н. е.), проте в період розвитку брахманізму, ймовірно, саме Брахма — головний бог, який на ранніх стадіях формування свого образу був єдиним і триіпостасним (триєдиний Брахма — Віш- ну — Шива). Сучасний індуїзм існує у вигляді двох головних течій — вішнуїзму і ши- ваїзму. Вішнуїзм поширений головним чином у Північній Індії (переважно на індоарійській території) і його носії вшановують Вішну як верховного всемогутнього Бога. Вішну в брахманізмі й індуїзмі визнавався як Великий Бог-охоронець. В середні віки Вішну вшановується в основному в образі Крішни і Рами — його втіленнях (аватарах). Шиваїзм поширений здебільшого в Південній і Східній Індії, де переважає автохтонне, доарійське населення. Шиваїти вшановували Шиву як вищого всемогутнього бога. За своїм походженням Шива — доарійський бог, «господар тварин». Його зображують досить грізним, часто у священному танці, що втілює космічну енергію, або аскетом, пориненим у медитацію, а також символічно у вигляді лінги-фалоса [12, 210, 1371].
Індія — батьківщина ще однієї з трьох (разом з християнством та ісламом) світових релігій сучасності — буддизму, який виник у У-У ст. до н. е. Його засновник — Сіддхартха Гаутама, який пізніше став Буддою (тобто «Просвітленим»).
Жив він у 623-544 рр. до н. е. і походив, за переказами, з царського роду племені шак’їв (саків) у Північній Індії. Розквіт буддизму в Індії припадає на У ст. до н. е. — початок I тис. н. е., поширюючись у Південно-Східній і Центральній Азії, частково в Середній Азії і Сибіру, асимілюючи при цьому елементи брахманізму, даосизму, синтоїзму й інших давніх релігій. В Індії буддизм до XII ст. розчинився в індуїзмі, відчутно вплинувши на нього. В буддизмі основним є вчення про «чотири благородні істини»: існує страждання, його причина, стан визволення і шлях до нього. При цьому буддизм заперечує потойбічне звільнення, протиставлення духу і матерії, наявність душі як незмінної субстанції і навіть існування Бога як творця і, поза сумнівом, вищої істоти. З розвитком буддизму поступово створився культ Будди і бодхісатв (санскр.: той, чия суть — прояснення), свій ритуал, виникли сангхі (чернечі общини) [12, 161].Разом з буддизмом, як реакція на ритуалізм і абстрактність брахманізму, в Уі-У ст. до н. е. виникає нова релігія Індії — джайнізм (налічує близько 3 млн послідовників). Засновник джайнізму Вардхамана, іменований Джиною і Ма- хавірою, — старший сучасник Будди-Гаутами. Джайнізм відкинув авторитет Вед і відкрив доступ у свою общину чоловікам і жінкам усіх каст (варн). Джайнізм зберіг індуїстське вчення про перевтілення душ і одержання належного за вчинки. Метою джайнів вважається звільнення від перевтілень і досягнення нірвани (санскр. «згасання») — довершеного стану душі, звільненої від пут матерії, нескінченного ланцюга народжень і смертей (сансари). Нірвана є центральним поняттям і буддизму, де вона розуміється як психологічний стан повноти внутрішнього буття, відсутності бажань, довершеної задоволеності і самодостатності, повної відчуженості від зовнішнього світу і навіть як Абсолют [12, 809].
Досягнення нірвани, за джайнізмом, посильне лише аскетам, які дотримуються суворих обмежувальних правил, зокрема ахімси — не шкодити живим істотам. Проте, окрім ченців-аскетів, серед джайнів є й миряни, які займаються переважно торгівельно-лихварською діяльністю, оскільки дотримання ахімси унеможливлює для джайна землеробство, позаяк оранка землі може спричинити знищення живих істот — черв’яків, комах тощо [12, 348].
У ХУІ-ХУІІ ст. в індуїзмі виникає спочатку як секта, а потім і як самостійна релігія — сикхізм, що набула поширення головним чином в індійському штаті Пенджаб. Основою сикхізму є єдинобожність, заперечення ідолопоклонства, аскетизму, кастової системи, а також проповідування рівності сикхів перед Богом і священної війни з іновірцями. Сикхи вели тривалу і вперту боротьбу з Великими Моголами в XVII та на початку XVIII ст. і навіть створили свою державу, яка проіснувала в Пенджабі з 1765 по 1849 рік [12, 1094].
Таким чином, Індія стала батьківщиною кількох релігійно-етичних систем, що збереглися донині: індуїзм (з його стадіями ведизму і брахманізму), джайнізм, буддизм, сикхізм, які виникли завдяки давньому загальному джерелу індоєвропейського сакрального знання, що містилося колись на території сучасної України.
Розглянемо історію розвитку індійської релігії і релігійно-етичних систем, які виникли з неї, детальніше в наступних розділах і главах, а спочатку зупинимося коротко на протоіндійських міфологічних витоках.