Дуальні уявлення про божество Сонця
Уявлення про самодостатність Творця, який криє в собі всі начала буття, знайшли своє віддзеркалення в образі божества Сонця, яке до середини II тис. до н. е. вважалося єдиним Царем світу, його непохитним владикою (такі уявлення з’являються вже в VII тис.
до н. е.). Такі дуальні уявлення про солярне божество могли припускати різні пари: мати-сонце і дочка-сонце; Сонце як жіноче і чоловіче божество; світле (денне сонце) і темне (нічне сонце) початки світобудови.Мотив Сонця як богині, а не як бога, є рідкісним пережитком архаїчного і, ймовірно, колись поширеного міфопоетичного уявлення. Наприклад, великим материнським божеством Сонця в Південній Аравії була богиня Ілат, а в Японії — верховна богиня Аматерасу. Проте Аматерасу, на думку Дж. Кемпбелла, є східною сестрою великої Інанни, верховної богині шумерських переказів. Інанна, Іштар, Астарта, Афродіта, Венера — такими були імена Великої богині в різні історичні періоди й у різних народів, але вона була пов’язана не з Сонцем, а з планетою Венера і водночас з Місяцем, небесами і родючою землею, а також із «Собачою зіркою» — Сіріусом [111, 159]. Можливо, ці міфи стали наслідком перенесення матріархальних рис з солярних божеств на венеріанські, лунарні і водно-хтонічні. Проте шумеро-вавилонська, як і давньоєгипетська, міфологія ототожнює ще планету Венеру (як перед нею, мабуть, Сіріус) з космічним жіночим началом. При цьому Венера, як Вранішня зірка, уявляється Дівою, а як Вечірня — дівкою, тобто відтворює той самий принцип дуальності [111, 225].
Таке ж зіставлення зустрічається в міфах і щодо чоловічого божества Сонця, де розрізняли його два аспекти — світлий і темний, нічний. Денне Сонце уявлялося Владикою живих, а Владикою мертвих — нічне, тобто Сонце підземного світу, яке є зворотним боком того самого випромінюючого світло Царя світу. Такі уявлення були, мабуть, спробою пояснення дуальності Єдиного божества, як і в разі припущення його двостатевої природи, що уможливлювало об’єднання в одній Вищій
Істоті благих і шкідливих якостей одночасно.
Надалі це привело до інтеграції рис солярних і грозових божеств, які до середини II тис. до н. е. перебували в опозиції один до одного. Наприклад, в образі великого божества доісторичного Перу на ім’я Віракоча ми зустрічаємо на його голові тіару-сонце, в його руках — блискавки, на його обличчі — сльози, що символізують дощ. Подібний синтез бога Сонця і бога бурі відомий і з єврейської міфології, яка в образі біблійного бога Єгови поєднує бога бурі Яхве (який походить від бога водної стихії) і Ела — бога Сонця. Ідентичні мотиви простежуються також у близнючних міфах, коли іноді за парою протилежних стихій — вогню і води — криється одна і та сама космічна енергія [111, 109—110]. Водночас однозначною є відома християнська теза: «Бог є світло і немає в Нім ніякої тьми», що знаменувало собою затвердження Єдиного світлого джерела Буття, яке протистоїть богоборчому «низу» світобудови, втіленого демонічною суттю, що відпала від Бога-Отця.