Добрі і злі божества

Персоніфікуючи добрі сили природи, тобто надаючи їм вигляду богів, стародавні єгиптяни зазвичай уявляли їх в антропоморфному образі. А персоніфікуючи сили ворожі, наголошує Воллес Бадж, вони бачили їх як отруйних тварин і рептилій (змії, скорпіони тощо).

Дуат, де пролягав нічний шлях Сонця і жили душі померлих, був наповне­ний різними потворними зміями (триголовими, чотириногими з людською го­ловою тощо), гадюками, страшними на вигляд крилатими монстрами, левами, крокодилоголовими істотами та ін. Цей район, відповідно до давньоєгипетсь­ких переказів, був пустельною місцевістю, де панувала така густа пітьма, що її можна було помацати. В Дуат потрапляли душі і праведників, і грішників, яких очікували відплата чи нагорода, залежно від вироку Ра й енеади богів. Голов­ними знаряддями покарань, використовуваних богами, слугували вогонь і мон­стри, які поглинали душі й тіла ворогів Ра. До того ж, зазначає Воллес Бадж, Дуат розглядався стародавніми єгиптянами не тільки під матеріальним, а й під моральним кутом зору: Апоп — утілення абсолютного зла — був тут покараним і переможеним.

Апоп (або Нік) — утілення пітьми, а пітьма і ніч, а також будь-яка хмара, що закривала сяйво сонця, вважалися ворогами Ра.

Протягом усієї довгої єгипетської історії головним лишався, як зазна­чалося, солярний культ, проте в образі сонячного бога в різні періоди вша­новувалися, судячи з усього, і різні божества. Наприклад, єдиного сонячного бога називали: «Хепрі вранці, Ра вдень, Атум увечері». Втілення денного сонця з моменту його сходження на сході й до моменту, коли воно заходило на заході, називали також Харахті, або Гор-Обох-Обріїв (греки йменували цього бога Хар- махіс — він був головним серед 12 верховних богів «Книги мертвих»). Полуден­на і вечірня іпостасі Гора, цього бога-сонця, яке сходить, називалися відповідно Ра-Хармахіс і Атум-Хармахіс. За однією з версій, саме йому був присвячений Великий сфінкс у Гізі. Маат — богиня істини і справедливості — вважалася «доч­кою сонця і царицею богів», а Нут — богиня неба — уособлювала частину сходу сонця і титулувалася «Матір’ю богів». Померлий завжди асоціювався з Осірісом, тобто Сонцем, що сіло за обрій (нічним сонцем), він вважався суддею і богом мертвих.

За єгипетськими віруваннями, людська сутність складалася з тіла (хат), душі (ба), духу (ах) і ка — чогось, схожого на «примару», пов’язаного з особис­тістю людини, що матеріалізувалося після її смерті. Доки людина жила, ка було невіддільне від неї, коли ж помирала, воно починало проявляти самостійність і активність. Давні єгиптяни вірили, що одного разу ка повернеться у своє колиш­нє тіло і знову оживить його. Тому саме для ка покійного призначалися жертовні дари, які родичі небіжчика приносили в гробницю.

Богом землі був Татенен, з яким асоціювався Геб і ім’я якого часто поєд­нували з ім’ям Птаха. Татенен вважався творцем богів і людей, а також творцем сонячного і місячного Яйця.

Персоніфікацією Місяця й водночас мудрості був також Тот, котрий ство­рив себе сам і був «серцем Ра» та його «заступником» уночі. Він винайшов пи­семність, мистецтва і науки, знався на астрономії та математиці. Серед його ти­тулів — «Володар Закону», «Творець Закону» і «Батько Закону». Тот виправдав Осіріса перед його ворогами, написав історію битви Гора і Сета.

Загалом, на переконання Воллеса Баджа, стародавнім єгиптянам, незважа­ючи на численність різноманітних божеств, не була чужа й ідея Єдиного Бога, який не мав ні рівного, ні подібного собі. Дослідження єгипетських текстів за­свідчують, на його думку, що коли давні єгиптяни проголошували свого бога Єди­ним, вони керувалися тими самими ідеями, що євреї та мусульмани, котрі заявляли, що їхній бог «Єдиний» і не має собі рівного. І лише через відсутність кращого означення або тому, що нижчі божества все-таки були наділені надприродними можливостями, єгиптяни також називали їх «богами».

^Іаведені вище коментарі до «Книги мертвих», однієї з найвідоміших серед дав­ньоєгипетського надбання, дають змогу, на наш погляд, припустити наявність в теогонії єгиптян принаймні двох головних версій походження богів світу за­галом: в одній з них (можливо, більш ранній) уся космогонія пов’язана з єдиним сонячним богом (Ра і різні його прояви — Атум, Хепрі, Гор, Осіріс та ін.), а в іншій помітна (якщо не головна) роль належить місячному богові Тоту, «котрий створив себе сам» (тут йому допомагають інші відомі деміурги Птах і Хнум). До того ж мі­сячний Тот називається «Творцем, Володарем і Батьком Закону», що дуже нага­дує старозавітні сюжети про іудейського Єгову.

Давньоєгипетський монотеїзм, найімовірніше, вирішально вплинув на появу іудаїзму стародавніх євреїв, які, згідно зі старозавітними переказами, жили в Єгипті аж 430 років. Проживання євреїв у Єгипті, де їхній одноплемінник Йо­сип посідав друге після фараона місце, припадає на період узурпації влади у Єги­петській державі гіксосами — спорідненими з євреями семітами. Богом гіксосів був, за уявленнями єгиптян, Апоп-Сет, якого ототожнювали з богом лівійців Аш, з Немті (Анті) на Синаї, з давньогрецьким Тифоном і навіть з хуритським гро­мовержцем Тешубом. Хто ж ці боги?

Аш у єгипетській міфології був богом Лівійської пустелі, одним з найдав­ніших богів. Його священною твариною (як і в Гора) був сокіл. Зображувався Аш людиною з головою сокола і пером, яке стирчало на ній. Згодом його культ злився з культом інших богів пустелі — Сета і Ха (уособлення Лівійської пустелі) [90, І, 142]. Немті (або Анті) давні єгиптяни також зображували богом-соколом і божеством східної пустелі та караванного шляху до Червоного моря (через яке, відповідно до старозавітних текстів, тікали євреї з Єгипту). Немті-Анті охороняв мандрівників, опікувався розробками мінералів у східній пустелі, брав участь у бо­ротьбі Гора із Сетом. Давні греки ототожнювали його з Антеєм — сином морсько­го бога Посейдона і богині землі Геї, велетнем, який живе в Лівії. Антея задушив Геракл, що символізувало в давньогрецьких міфах перемогу героїв над світом хтонічних чудовиськ [90, І, 83; ІІ, 210]. Тифон також уособлював у стародавніх греків хтонічний світ. Тифон навіть міг би стати володарем світу, якби Зевс (який в цьому міфі замінив, очевидно, Аполлона — переможця Піфона) не вступив з ним у боротьбу і не здолав його. Він також, як і Антей, є сином богині землі Геї і, будучи страшним змієподібним чудовиськом, уособлює наступальні водно-хтоніч- ні сили. Тешуб, як ми пам’ятаємо, належить до іншого розряду божеств, але його споріднює із Сетом функція громовика і сила лютого урагану (ототожнювався, як і син Сета Мардук, з Юпітером).

Інакше кажучи, божества, іменовані Ваал-Сет, Апоп-Тифон й Аша-Анті, є уособленнями грізних водно-хтонічних сил, що ведуть непримиренну і руйнівну боротьбу за владу над світом із солярно-уранічними божествами, «богами верху». Як зазначає у своїх коментарях до «Книги мертвих» Воллес Бадж, спочатку Сет (або Сут) був утіленням ночі, отже — природною протилежністю Ра-Гора. Те, що Гор і Сет поставали альтернативними втіленнями того самого бога, доводить одна з давньоєгипетських скульптур, яка має голову Гора і голову Сета на одному тор­сі. Звідси, очевидно, й суттєва відмінність між завойованими єгиптянами — ша­нувальниками світлоносного Гора і їх тимчасовими поневолювачами гіксосами, котрі поклонялися його темній і лиховісній протилежності — Сету-Апопу. При­кметно, що з культом цього грізного страхітливого божества мирно вживались у Стародавньому Єгипті старозавітні євреї, які після вигнання в Палестину гіксосів змушені були тікати в ту саму місцевість, де в І тис. до н. е. виникає монотеїстич­ний культ Єгови-Яхве, що ввібрав, очевидно, багато рис семіто-гіксоського бо­жества.

У Стародавньому Єгипті євреї, найімовірніше, запозичили ряд культових обрядів, зокрема обряд обрізання (див. кольорову вклейку, рис. 69).

Водночас багаторічне панування семітських гіксосів і їхніх вірувань не могли не позначитися на релігійно-міфологічних уявленнях давніх єгиптян. Можливо, саме цим впливом пояснюється значне поширення після вигнан­ня гіксосів культу Амона — змієподібного бога загробного світу у Фівах, який злився з богом сонця Ра і витіснив у такий спосіб його культ. Амон — це на­самперед представник водно-хтонічного світу, який традиційно протистоїть солярно-уранічному верху. Цікаво при цьому зазначити, що еллін Александр Македонський вважався в єгиптян сином бога Ра, а римлянин Юлій Цезар — си­ном бога Амона.

Центральний образ давньоєгипетської міфології — «нічне сонце» Осіріс— відповідає багато в чому схожим образам інших релігійно-міфологічних систем. Наприклад, дошумерському і шумеро-аккадському Думузі, давньогрецькому Діоні- сові, фінікійсько-сирійському Адонісові, передньоазійському Таммузу й іншим бо­жествам, що вмирають і воскресають, — богам рослинності й родючості.

Проте головною і вражаючою особливістю давньоєгипетської релігії є ви­явлений у ній архаїчний монотеїзм, який пізніше, за визначенням Воллеса Баджа, знайшов своє продовження в розробленій єгиптянами моральній концепції Сонця, в основі якої лежить перемога добра над злом та істини над неправдою.