Доба занепаду

У 2500 р. до н. е. традиції зведення мегалітичних храмів безслідно і раптово зникають. Нинішні дослідники висувають дві можливі версії: довга посуха й епі­демія, а може, і те і друге водночас [86, 7].

Через 500 років нові поселенці принесли на Мальту нову культуру — куль­туру бронзового віку. Вони використовували досконаліші металеві знаряддя, однак їхні гончарні вироби були простіші й грубіші. Знайдені ними мегалітичні храми попередників люди бронзового віку використовували як цвинтарі. Померлих вони піддавали кремації, клали прах в урну і ховали під дольменами, через що одержали назву «таршинських цвинтарних людей». Близько 1450 р. до н. е. від­бувся черговий наплив поселенців, які збудували укріплені селища на пагорбах. Нові переселенці, можливо, закріпилися і зрештою злилися з цвинтарними людь­ми. Близько 400 років по тому (тобто на кінець ІІ тис. до н. е.) жителі материкової Італії оселилися в західній частині Мальти й, очевидно, співіснували з людьми з укріплених сіл. Цим періодом датуються колії візків — ще одна нерозгадана таєм­ниця Мальти. Паралельні жолобки, пророблені в камені, зустрічаються в різних місцях на Мальті та Гоцо, і деякі з них тягнуться на значні відстані. За однією вер­сією, колії проробили дерев’яні чи кам’яні полози «волокуш», використовуваних для перевезення товарів (колеса в той час іще не знали). Однак той факт, що дея­кі з них обриваються прямо біля скель, тільки підсилює їх загадковість [86, 7]. На рис. 15 (див. кольорову вклейку) зображена одна з таких колій. Безліч на Мальтій­ському архіпелазі перехресних і надзвичайно розгалужених «вузькоколійок» давни­ни не має поки що жодного правдоподібного пояснення, оскільки «полотно» між коліями залишилося таким необробленим, що його неможливо використовувати для жодної тяглової сили (хоч тварин, хоч людей).

* Досягнення архаїчних людей гідні подиву в багатьох галузях. Наприклад, сучасні вчені припу­скають, що мисливці кам’яного віку знали невідомі нам технології обробки мамонтової кістки, які давали їм змогу розщеплювати уздовж дугоподібні бивні та розм’якшувати їх до потрібної консистенції [15, 56]. Можливо, такі «технології розм’якшення» застосовували і стародавні жителі Мальти під час прокладання своїх колій.

стартові майданчики для космічних кораблів (таке враження складається через напрочуд точну зрізаність верхівок пагорбів). У будь-якому разі досягнення однієї з найдавніших європейських культур, що залишила світові свої грандіозні спору­ди й після цього безвісти зникла, завжди дивуватимуть нащадків і надихатимуть їх на пошуки дедалі нових розгадок.

Сучасні мальтійці в антропологічному плані дуже неоднорідні, хоча зага­лом вони належать до середземноморської раси великої європеоїдної раси і говорять мальтійською мовою семітської групи афразійської сім’ї. Але, напевно, до твор­ців найдавнішої матріархальної мегалітичної культури Європи ранні семіти не причетні. Радше ними були носії давньосередземноморського антропологічного типу (переважно західного варіанту), з якого згодом склалася середземноморська (або іберійська) раса, що переважає на південь від Піренеїв, на південних узбе­режжях Франції, Італії та Греції (з островами Середземного моря включно), де вона стикається з іншою південноєвропеоїдною расою — балкано-кавказькою. Ці дві субраси південних європеоїдів започаткували, очевидно, іберійсько-кавказькі народи, які на світанку людської історії брали участь у створенні високих культур Середземномор’я, Балкан і Кавказу.

Нинішні мальтійці — мабуть, нащадки фінікійців, котрі колонізували острів ще в ХІІІ ст.

*, *

*

^Мальтійська мегалітична культура з багатьох причин унікальна: по-перше, вона дуже рання (кінець V — початок IV тис. до н. е.); по-друге, мала ізоляційний харак­тер і створювалася дуже нечисленним населенням, яке не знало колеса й інших пізніших технічних винаходів, але «оперувало» кам’яними брилами вагою до 50 тонн; по-третє, дивує не тільки масштаб, а й розмах мегалітичного зодчества, яке залишило після себе 23 храми, не кажучи про велетенські менгіри, дольмени і кромлехи (складається враження, що стародавні будівники не займалися нічим іншим, окрім зведення циклопічних будівель, навіть сільським господарством); по-четверте, існувало загальне і безумовне вшановування культу Матері Землі (пізніше, ймовірно, Богині родючості), який для цієї раси людей був, по суті, мо­нотеїстичною релігією; нарешті, по-п’яте, значне поширення мала кругла мону­ментальна скульптура, а також наявність загадкових свідчень свого перебування (на кшталт колій візків), що нагадують своєю «космічністю» такі самі загадкові геогліфи далекої південноамериканської пустелі Наска.

Водночас мегалітична культура Мальтійського архіпелагу, незважаючи на свою безперечну унікальність, усе-таки має паралелі з іншими мегалітич­ними культурами Земної кулі, що залишили свої відбитки в Стоунхенджі, Кар­наку (Бретань), поблизу Варзіелаша (Португалія), в Мезоамериці (наприклад, гігантські голови ольмеків), на о. Пасхи та в інших місцях атланто-тихоокеан- ського регіону, датовані також ІУ-ІІ тис. до н. е.

Кругла скульптура стародавніх європейців, що зображує Мальтійських Ве­нер, можливо, продовжувала традицію творців «венер палеолітичних» протягом не менше 20 тис. років. Об’єктом поклоніння тих та інших була Мати Земля — головне божество давньої матріархальної епохи, на зміну якому йшли чоловічі божества, ще довго використовуючи для свого культу стародавню мегалітичну спадщину.

Епоха Землі, що передувала нинішній історичній епосі (за зодіаком — це час Тельця під заступництвом Венери), боготворила жіноче начало і тримала в підпорядкуванні чоловіче, про що свідчать фалічні символи мегалітичних спо­руд на Мальтійському архіпелазі, які завжди відігравали в ті часи другорядну роль. Водночас загальне поширення цих символів у мегалітичній культурі зумо­вило прийдешню зміну епох і панування патріархального устрою життя. До атри­бутів головного жіночого божества належать також зображення спіралі та змії, яка її уособлює (вона з часом набула й фалічного значення), — основних символів вічності, жіночого начала та реінкарнації. Постійним супутником жіночого куль­ту є також місячний календар та інші лунарні символи.

Про зміну історичних, або, точніше, легендарних епох (як їх розуміли, на­приклад, мезоамериканські та інші стародавні народи, що розрізняли в історії людства п’ять періодів) свідчать, можливо, й архітектурні особливості мегалітич­них храмів Мальтійського архіпелагу, коли найдавніші з них будувались у формі трилисника (як символ третьої числом метаісторичної епохи), а пізніші набували форми чотири- й навіть п’ятиапсидних. У цьому самому ряду стоять і міфи про велетнів (до того ж переважно жіночої статі), що збереглися в пам’яті мегалітич­ного населення як їхні попередники, які навчили, можливо, їхніх предків старо­давньому мегалітичному мистецтву.

2500 р. до н. е. є для нас загадковим рубежем між двома зодіакальними знаками, після якого припиняється мегалітична традиція Стародавньої Маль­ти й безслідно (!) зникають її носії. Як ми побачимо пізніше, саме в цей період припиняється і будівництво гігантських пірамід у Стародавньому Єгипті, де (як і на Мальті) заупокійний культ переміщується у скелі й підземелля, а також зга­сає висока трипільська культура. Навряд чи цей та інші збіги були випадковими, скоріше, вони символізували остаточне подолання традицій попередньої епохи і повсюдне настання нової. До того ж носії нової історичної епохи, як і належить «но­вачкам», за своїми культурними навичками і збереженими після них виробами багато в чому поступалися попередникам, хоча й перевершували їх у технічному оснащенні (насамперед завдяки обробці металів).

Унікальність і водночас універсалізм стародавньої мегалітичної культури підтверджуються загальною подібністю менгірів, дольменів і кромлехів, залишених носіями цієї доісторичної традиції в різних куточках Землі, а також тією обста­виною, що всі вони діяли, по суті, в умовах майже повної ізоляції один від одного (найяскравіший приклад — мальтійські мегалітичні храми). І все-таки отримані знання несхитно передавалися з покоління в покоління і втілювалися у грандіоз­них пам’ятках людської віри та духу. Як зводили такі велетенські споруди? Оста­точно на це запитання навряд чи хто відповість. У наш суто матеріалістичний час відповіді шукають, спираючись винятково на здоровий глузд, проте вони не пере­конливі. У цьому зв’язку пригадується один з переказів о. Пасхи, за яким верхов­ний жрець-вождь острова мав здатність (чи прилад?) зменшувати вагу предметів, завдяки чому навіть найбільші брили можна було переміщувати і встановлювати на великих відстанях.

Щодо самої форми мегалітичних храмів Мальтійського архіпелагу, то, зва­жаючи на надзвичайне поширення серед тогочасного населення культу плодо­носної жінки-матері, логічно зробити таке припущення: форма цих доісторич­них культових споруд була величезною за своїми розмірами моделлю жіночих дітородних органів.

Можливо також, що й дольмени, які були досить поширені з незапам’ятних часів у приморських районах Європи, Азії та Північної Африки і являли собою мегалітичні споруди у вигляді великого кам’яного ящика, накритого плоскою плитою, також найхарактерніший жіночий символ панівного в ті часи материн­ського культу. Як, утім, і кромлехи — теж мегалітичні споруди епохи неоліту у ви­гляді кругової огорожі з величезних каменів, виявлені в Північній Франції, Ан­глії та інших країнах. А менгір, імовірно, завжди був фалічним символом — також необхідним атрибутом культу родючості — і являв собою вертикально вкопаний у землю довгий камінь (4-5 і більше метрів), відомий на території Західної Євро­пи, Північної Африки, Індії, Сибіру та на Кавказі.

Переважання на певному історичному етапі серед мегалітичних споруд менгірів, що відігравали, можливо, за старих часів «супутню» роль, символізу­вало, очевидно, початок занепаду матріархального устрою життя і пов’язаних з ним культів, а також піднесення чоловічих божеств і патріархальних принципів загалом. Інакше кажучи, можливо, саме в епоху мегаліту відбулося те справді «тектонічне» зрушення в розвитку людства від переважно материнської геге­монії до переважно батьківської, від домінування хтонічних і лунарних культів до домінування уранічних і солярних, від панування магів до панування жерців. Подальший розвиток мегалітичної архітектури в умовах зародження і розквіту великих цивілізацій Стародавнього світу загалом підтверджує це припущення, оскільки й обеліски, й піраміди (як навершя обеліска) Стародавнього Єгипту, а також вертикально вкопані культові камені Ханаану й інших стародавніх семіто-хамітських країн є, очевидно, продовженням доісторичних фалічних символів — менгірів. Водночас стародавня мегалітична традиція, що збереглась і в історичний період, мала, можливо, певне спільне джерело розвитку, яке не збереглося донині (на цю роль найбільше підходить легендарна Атлантида, на­щадки населення якої й могли стати першими представниками давньосередзем- номорської раси).

У наступних главах нашого видання ми перейдемо до розгляду історії та релігії європеоїдів — іберійсько-кавказьких, семіто-хамітських та індоєвропейсь­ких народів, — найдавніші з яких, на наш погляд, були прямими спадкоємцями цих доісторичних епох і передцивілізацій. Найяскравіша серед них — велика і загадкова трипільська культура.