Доба Нара.
Політика державної опіки над буддизмом продовжувалася і у період Нара (710—794 рр.). У Фудзівара було 4 державних храми які кваліфікувалися як великі: Дайандзі, Якусідзі, Хьокодзі та Кавара-Дера (Гуфукудзі).
Перші три з них були перенесені у нову столицю Нара. Місце Кавара- Дера зайняв перенесений також з колишньої столиці удзідера (родовий буддистський храм) роду Фудзівара — Кофукудзі. Йому було подаровано тисячу селянських дворів. Чимало інших впливових японських родів переселилося до Нара разом з храмами, деякі з них споруджували тут храми вперше. Про їхню кількість повідомляється в указі, який за день до смерті імператора Фудзівара-но Фухіто (720 р.) зобов’язував провести службу за його здоров’я у 48 столичних храмах[727] [728]. У 737 р. імператор Сьому наказує встановити у кожній провінції скульптурні групи Сяка-сандзон (у центрі Будда Шак’ямуні, з боків бодхісаттви Якуо і Якудзьо) та збереження копій сутри „Дайхання-кьо”. Наступним указом, виданим через три роки, наказувалося звести у кожній провінції семиповерхову пагоду та зберігати у ній „Сутри лотоса благого Закону”[729]. Ритуали були частково інкорпоровані до японських законодавчих зведень. Провідна роль буддизму в структурі офіційної ідеології була закріплена створення такого органу як дзінгікан, який не мав над собою вищої установи. У самому законодавстві наявний розділ щодо поведінки буддистських монахів — Сонірьо („Закони про монахів і монахинь”)[730]. Церемонія їх посвяти проходила лише у спеціально визначених владою храмах. Разом з тим, Сьоку ніхонгі наводить понад два десятки указів правителів, які підкреслювали магічні властивості буддистської молитви, здатної усувати змови і постання. Прагнення встановити тотальний контроль держави над буддистською громадою країни знайшло свій вияв у її структурі. На її вершині стояв содзу (дайсодзу), який призначався імператорським двором і був йому підзвітним. Для духовенства запроваджувалася 13-ти ступенева система рангів[731].Упродовж усього VIII ст. держава насаджувала буддизм в усіх районах країни. Найбільші зусилля у цьому напрямі докладалися у роки Темпьо („Небесного миру”, 729—749 рр.), коли на престолі перебував „благочестивий” Сьому-тенно (701—756 рр., останні сім років провів у монашестві). Якщо у 727 р. число служителів одного з семи найбільших монастирів VIII ст. Дайандзі складало 887 осіб, то за час царювання Сьому-тенно перевищило 15.700 осіб (тобто зросло у 18 разів). Було видано едикт про будівництво у кожній провінції двох буддистських монастирів — чоловічого (кокубундзі) і жіночого (кокубуннідзі). Молитви у цих храмах розглядалися як засіб забезпечення безпеки держави. Сім храмових комплексів спорудили у столиці, передусім Центральний, на будівництво якого пішло більш як десять років. З другої половини VIII ст. храм Тодайзі перетворються у центр проведення найважливіших державних церемоній, які часто безпосередньо не стосувалися релігійного життя. Саме там неодноразово проходила церемонія присвоєння рангів чиновникам.
Наставник школи хоссо, Юге-но Докьо, зосередив у своїх руках вищу релігійну та світську владу. У 764 р. його призначили міністром у справах монашества, у наступному, у 765 р. — великим міністром у справах монашества, і, нарешті, у 766 р. — „королем дхарми”. У 769 р. в оточенні Докьо виник план зведення його на престол, та на заваді стали придворна аристократія та опоненти з найбільших буддистських монастирів. Придворний Ваке-но Кійомаро у трактаті доводив, що це воцаріння суперечить синтоїстському та конфуціанському світоглядам щодо сутності монарха. В 770 р. покровителька Докьо, цариця Кокен, померла і його перевели в один з храмів провінції Сімоцуке.
Із залученням синтоїзму до державного будівництва буддизм поступово втрачає свої позиції. Після невдалої спроби державного перевороту, здійсненої буддистським монахом Докьо у 771 р., для послаблення впливу храмів і монастирів Нара у 784 р.
столиця переноситься у Нагаока, а з 794 р. — Хейян. Проте синтоїстське духовенство зважало на політичні реалії. Зберігала актуальність проблема суміщення буддизму з культом предків правлячого дому і долучення маси віруючих синтоїстів до вірних буддистської церкви. В умовах середньовічної Японії синтез цих релігійних уявлень набував специфічних форм. Зокрема удзідера, кланові (родові) буддистські храми створювалися за зразком синтоїстських святилищ, присвячених удзігамі, духам-покровителям роду. Найзнатніші роди (Сога, Куме, Фудзівара, Ваке) володіли власними буддистськими храмами (Асука, Куме, Кофукудзі, Сінгодзі). Під впливом синто одне з найбільших буддистських свят обон супроводжувалося веселими обрядами, які своїм коріннями сягають культу предків1.Втративши державну монополію, буддизм продовжував залишатися впливовою політичною силою у державі. У „Нінно- кьо” (Сутрі про людинолюбного царя) принципом підтримання порядку в державі проголошується пошанування цієї сутри, яка є втіленням вищої мудрості Будди (раджня-параміти). У випадку заворушень чи змов слід організувати читання і роз’яснення „Нінно-кьо”. Це забезпечить підтримку божеств та їхніх родичів для захисту царя країни, який влаштовує такий ритуал2.