Джерела буддизму і пантеон
Виникнення і розвиток буддійської релігії досліджені недостатньо, особливо її початкова стадія, оскільки майже повністю відсутні тексти, які можна, поза сумнівом, віднести до часів первинного буддизму.
Джерелами для вивчення буддизму служать тексти, що створювалися і оформлялися протягом кількох століть головним чином в Індії, а також в інших країнах поширення буддизму. Основне джерело загальнобуддійської релігії і її течії хінаяни — « Тіпітака» — зведення канонічних текстів на мові палі, зафіксовано письмово в I ст. до н. е. на Шрі-Ланці (Цейлоні). Традиційно усний варіант «Тіпітаки» (букв. «три кошики») в остаточній формі був викладений безпосередньо після смерті Шакьямуні — останнього земного Будди, який проповідував дхарму (закон), на основі якої склалося буддійське віровчення [139, II, 637]. З трьох «кошиків» (пітак) «Тіпітаки» з релігійно- міфологічної точки зору найбільший інтерес представляють «Вінаяпітака» («Кошик дисципліни») і «Суттапітака» («Кошик сутр»). Створення канону махаяни на санскриті тривало досить довго (приблизно з I ст. до н. е. по IX-Х ст. н. е.) і найважливішими творами визнаються такі: «Сутра благого лотоса», «Опис щасливої землі», «Вступ на Ланку», «Восьмитисячник», «Стотисячник», «Діамантова сутра», «Повчання Вімалакірті» та ін. Джерелами ваджраяни служать насамперед канонічні тексти — тантри, основними серед яких є «Гухья-самаджа-тантра» (близько III ст. н. е.), «Хеваджа-тантра» (VI-VIII ст.), «Ваджрабхайрава-тантра» (VII-VIII ст.) та ін. Багато даних міститься також у неканонічних текстах буддизму — коментарях до сутр і тантр, у трактатах, життєписах видатних діячів буддизму тощо [139, I, 190].Буддійська релігія в основних рисах складалася в Індії протягом більш як 1,5 тис. років — від VI ст. до н. е. до VII ст. н. е. Будда Шакьямуні, на основі проповідей якого виник буддизм, мав вплив на формування всіх його царин — міфології, філософії, психології, етики.
Проте за своєю приналежністю до міфології буддизм різко відрізняється від інших релігій. Це пов’язано з основною концепцією буддизму, згідно з якою людина посідає особливе місце в ієрархії всіх істот, оскільки тільки вона одна має можливість врятуватися від пут санса- ри і досягти нірвани, тобто стати архатом або буддою. Всі інші істоти, у тому числі і боги, не можуть безпосередньо досягти нірвани (для цього вони повинні народитися людьми), і в цьому розумінні вони перебувають на нижчому рівні, ніж людина, хоча і можуть бути наділені недоступними людині якостями [139, I, 190].До буддійського пантеону була зарахована надзвичайно велика кількість богів, напівбогів та інших міфологічних істот з релігій всіх етносів, народностей і племен, серед яких поширився буддизм. При цьому ці міфологічні істоти зберегли свої функції, хоча й були підпорядковані принципам буддизму. Так, з брахманістського ведизму і класичного індуїзму до буддійської релігії увійшли боги Брахма, Індра (буддійський Шакра), Вішну, Ганеша і деякі інші, а також локапали і гандхарви. Буддійський пантеон розширювався і завдяки міфологізації реально існуючих людей — сам Шакьямуні і його головні учні — Ананда, Кашьяпа, Маудга- льяна, Субхуті, Шаріпутра та ін. У подальші століття цей процес міфологізації торкнувся всіх більш-менш знаменитих вчителів, настоятелів монастирів, відлюдників [139, I, 190].
Цей процес міфологізації, який почався, мабуть, вже наприкінці I тис. до н. е., досяг своєї кульмінації в другій половині I тис. н. е., коли були утворені основні ідами (божества-охоронці) ваджраяни. Створені як антропоморфні символи для медіативної практики споглядання, ці персонажі незабаром наповнилися релігійно-міфологічним змістом і міцно увійшли до буддійського пантеону. При цьому в буддизмі зберігається, як зазначає російський релігієзнавець Е. Мялль, відмінність між філософсько-теоретичним і релігійно-міфологічним планами, між абстрактним метафізичним і міфопоетичним мисленням, а їх поєднання уможливлює повніше позначити основні поняття релігійно-філософської і міфопоетичної концепцій буддизму про абсолютну і відносну істину, дев’ять частин буддійського канону, шістнадцять аспектів порожнечі тощо [139, I, 190-191].