Держава Каракитаїв (Кара-киданів).
У 1124 р. Єлюй Даші, не знайшовши спільної мови з останнім киданським правителем Тяньцзо, вирішив діяти самостійно і, проголосивши себе „ваном”, з двома сотнями вершників залишив ставку імператора.
Разом з ним були представники аристократії з родів Єлюй і Сяо та, ймовірно, провідні китайські чиновники. Це пояснює пізніше заснування Єлюєм Даші Північного та Південного управління, на зразок держави киданів. Північне управління займалося киданями та іншим кочовим населенням, а Південне — таким осілим населенням, як китайці та бохайці (тунгуси). Створення такого апарату управління передбачало наявність особливих причин.Даши закріпився у Кедуні, одному із найважливіших міст на північному заході держави Ляо, розташованому на річці Орхон (Монголія). З цього часу починається новий період не тільки у його діяльності, а й долі киданів. Саме тут було закладено основу майбутньої держави Каракитаїв. Прийнято вважати, що цей процес продовжувався з 1124 р. до смерті Даши у 1143 р. За кілька років активної діяльності в Кедуні Єлюй Даши зміцнив свої війська і почав пошук союзників для боротьби з чжурчженями. Однак його дії не були успішними. Попри початкові плани сусідніх держав Сун і Тангут, вони не виступили відкрито проти чжурчженів, оскільки на 1130 р. перетворилися на володіння останніх. Тому Даши для пошуку союзників вирушив у Центральну Азію. Він покладав надії на підтримку киданів, які переселися сюди до цього, плануючи з їхньою допомогою повернутися та відродити державу Ляо.
У Центральній Азії кидані почали називатися каракитаями. За твердженням Г. Оперта, слово „кара” перекладалося як „залежний”, „підвладний”, а назва „каракитаї” могла означати „підвладні китаї”, однак він сам ставив під сумнів це пояснення, оскільки Каракитаї, навіть створивши свою державу, не змінили „кара” на поняття „ак” — „вільний”, „незалежний”. На думку Х. Х. Ховорса, мусульманські автори застосовували слово „кара” вважаючи, що ця династія за ієрархією знаходиться нижче, ніж Ляо, або у негативному розумінні, оскільки каракитаї були „язичниками”.
З точки зору Н. Еліаса, киданів „каракитаями” почало називати місцеве тюркське населення, при цьому „кара” означало „інший”, „не такий”. Таким чином, населення Центральної Азії відрізняло їх від східних киданів. Згідно з іншим припущенням, це викривлене місцевим монголомовним і тюркомовним населенням словом hola/hora/hura (Ляо Кидан), як самі себе називали Каракитаї. Кидані могли цим словом називати річку Ляо. Слід зауважити, що слово і колір „кара” чорний — у мешканців Середньої Азії користувалося повагою, мало значення також „великий” та етнічно ідентифікувало вихідців з півночі. Д. Дутураєва уважає, що це було місцевою назвою Ляо Кидан.Не знайшовши підтримки у Китаї та Маньчжурії, Даши вирушив до Центральної Азії, де розпочав створення нової держави. Серед перших, хто визнав зверхність Каракитаїв, було Турфанське ідикутство. Потім кидані попрямували до Кашгару, де зіткнулися з військами Караханіда Ібрагіма ібн Ахмеда. Ця битва закінчилася поразкою Даші і він повернувся до Турфана. Після цього Єлюй почав діяти більш обережно і вичікувати слушної нагоди. Вона трапилася, коли на правителя Східних Караханідів почали тиснути кангли і карлуки. Надавши допомогу, він, скориставшись ослабленням караханідів, без боротьби захопив Баласагун. У 1134 р. період правління Даші під назвою Яньцин („досягнення успіхів”) змінився періодом Канго („держава заспокоєна”).
Після захоплення Кашгара, Єлюй Даши заснував нову столицю — Куз Орда — на околицях Баласагуна. 16 тис. киданських родин, які оселилися у Баласагуні ще за Арсланхана, приєдналися до Єлюй Даши, в результаті його військо збільшилося удвічі. Наступні військові дії були вдалими для Даши. Отримавши у 1137 р. перемогу в Ходжентській битві над Караханідським правителем Махмудханом, а в 1141 р. у битві у Катванському степу над Сельджукідом султаном Санджаром, Єлюй Даши заснував державу Каракитаїв, до якої увійшли землі Мавераннахру, Семиріччя, область Таріма та уйгурські володіння (сучасні території Узбекистану, Таджикистану, Киргизстану, Південного Казахстану і Синцзяну).
Центром держави став Баласагун. Період стабільності держави Каракитаїв співпав з періодами правління дружини Єлюй Даши — Сяо Табуянь (1144—1150 рр.), його сина Єлюй Іле (1151—1163 рр.) і дочки Єлюй Пусувань (1163—1178 рр.).Період занепаду держави Каракитаїв розпочався за правління другого сина Єлюй Іле — Чжилугу (1178—1211 рр.), а закінчився за Кучлука (1211—1218 рр.). Порушення порядку престолоуспадкування і вступ на трон Чжилугу внаслідок палацового перевороту засвідчив глибоку кризу держави. Скориставшись цим, місцеві володарі виступили проти Каракитаїв. Наступний державний переворот закінчився усуненням самого Чжилугу і приходом до влади найманського принца Кучлука. Дії нового правителя, який утискав місцеве населення, завдали шкоди престижу Каракитаїв у регіоні. Таким чином, періодом утворення держави Каракитаїв є 1124—1143 рр., стабільності — 1144—1177 рр. і розпаду — 1178— 1218 рр. З падінням держави Каракитаї злилися із сусідніми тюркськими народами і становили незначну частку серед загального населення регіону. Оскільки Каракитаї були кочівниками, то не займалися містобудівництвом (за винятком Іміля).
Правителі Каракитаїв, як і Ляо, мали титул хуанді та каган, однак їх також називали і Даши та гурхан. Функції повноправного правителя могла виконувати жінка. Резиденція гурхана знаходилася у Куз Орді (Ни$і моеігіио), але він, як кочівник регулярно змінював місце проживання. Адміністративний центр держави перебував у місті Баласагун, де розташовувалася канцелярія і апарат управління державою. У системі державного управління киданською моделлю послуговувалися лише у центральній області. Володіння залежних племен та держав (Хорезм, держави східних та західних Караханідів, Турфанське ідикутство, володіння карлуків, найманів, кангли та кипчаків) кардинальних змін не зазнали і змушені були регулярно сплачувати данину. За Атсиза (1127/28—1157 рр.) розмір податків Хорезму складав 30 тис. золотих динарів. Васальні племена зобов’язали надавати гурхану військову допомогу.
Данина кочових племен сплачувалася худобою. Уйгури щорічно віддавали десяту частину врожаю. Підвладні Каракитаям місцеві правителі носили срібні таблички як символ васальної залежності. Їхні титули були збережені за винятком східного Караханіда, якого переселили з Баласагуна у Кашгар та надали титул ілекхан замість тюрканхан. Водночас при кожному васальному правителі знаходився представник гурхана (зокрема у володіннях Караханідів та Турфанському ідикутстві) — шихна, який особисто контролював вчасне виконання ними своїх зобов’язань. Тільки у Хорезм представник гурхана відправлявся лише раз на рік, під час збирання податків, а садр Бухари сам наносив візит гурхану у встановлений час. Пізніше гурхан, відправляючи шихну до Бухари, наказав йому дотримуватися дій, узгоджено із садром.У системі управління Каракитаїв мало місце дуальне васальство. Так, хорезмшах Атсиз у 1143—1144 рр. повторно визнав владу султана Санджара. Між тим, він до своєї смерті платив данину гурхану. Правитель східних Караханідів Ібрагім ібн Ахмед (1128—1158 рр.), який вступив на престол за підтримки Каракитаїв, теж визнав владу султана Санджара, що доводять монети карбу 1148 р.
Каракитаї користувалися одночасно двома типами релігії: племінним релігійним світоглядом та буддизмом (могло бути широко представлене і конфуціанство). За виразом Джузджані, не будучи мусульманами, Каракитаї шанобливо ставилися до мусульманського духовенства і зверталися до мусульман з належною повагою. Це зумовило лояльність місцевого мусульманського населення.
У цей період на території Центральної Азії іслам був провідною, але не єдиною релігією. Так, деякі представники осілого населення Баласагуна чи підвладні Каракитаям уйгури з Турфанського володіння сповідували буддизм. Крім того, у регіоні були розповсюджені маніхейство, християнство і навіть юдаїзм. Каракитаї не перешкоджали діяльності провідних представників цих релігій. Каракитаї привнесли в регіон нові грані китайської культури. Підпавши під сильний вплив місцевої культури, вони змогли створити багатогранну каракитайську культуру. В ній переплелися елементи, властиві киданській, китайській, тангутській, східнотуркестанській і центральноазійській культурам. Слід зауважити, що місцева культура не виявила особливо впливу на релігію Каракитаїв Центральної Азії. Ця династія до кінця правління залишалася вірною своїм релігійним переконанням, чим відрізнялася від Каракитаїв Кермана — третьої держави киданів на території сучасного Ірану. КаракитаїКермана булиповністюісламізовані. Лояльність у релігійній політиці була характерною рисою держави Каракитаїв аж до приходу до влади Кучлука. Своєю антиісламською діяльністю він викликав обурення значної частини мешканців держави, що стало одним із ключових чинників занепаду держави[661].