Держава Караханідів.
Спочатку держава Караханідів починає формуватися у Східному Туркестані та Семиріччі. Її
основою став союз тюркських племен, провідну роль серед яких відігравали карлуки, чигілі та ягма.
Із середовища ягма і походить правляча династія Караханідів. На думку О. Пріцака першим Караханідом був Кул Білга-хан, проголошений правителем у 840 р. Караханіди доволі швидко зіткнулися із Саманідами. Вже у 893 р. Саманід Ісмаїл б. Ахмад взяв Тараз, завдавши поразки карлуцькому царю Табгачу (типово караханідський титул), захопивши 15 тис. полонених та вбивши 10 тис. супротивників. Жорсткі умови тогочасної Середньої Азії змусили приймати швидкі рішення і Караханіди, разом зі своїми підданими, кількість яких сягала 200 тис. „шатрів”, у 960 р. прийняли іслам. Проте, частково зберігши пережитки колишніх шаманістських вірувань і обрядів, вони уявлялися місцевому населенню Середньої Азії варварами та іновірцями. Послаблені Саманіди не змогли зупинити нових завойовників і у 990 р. Богра-хан Харун зайняв прикордонну область на південному сході Саманідської держави Іспіджаб. У 992 р. Богра-хан Харун захопив Саманідську столицю Бухару, однак невдовзі захворів і відходячи до Кашгару, в дорозі помер. Уже в 994—995 рр. інший караханід, Наср І, який до цього був Тонга- тегіном (князем), повернув Фергану та Худжанд, а пізніше і сусідній Ілак.У 1005 р. Наср І заволодів усім Мавераннахром1. На викарбуваних у честь захоплення Бухари монетах поряд з ним згадується багдадський халіф, при чому це не проста згадка, а підкреслений пієтет до тогочасного духовного лідера ісламського світу (халіф — „амір віруючих”, „намісник Аллаха”, сам амір визнає себе лише його клієнтом). На динарах 382 р. ґіджри, окрім звичних двох коранічних цитат, ще одна, яка вказувала на благочестя нового володаря. Активний характер цього благочестя демонструється лакабом Захір ад-да‘ва („Опора заклику до віри”), що свідчить про активну участь в поширенні ісламу у регіоні[662] [663]. Офіційною релігією правлячої династії був ортодоксальний сунітський іслам ханафітського напряму1. Держава Караханідів не була централізованою і поділялася на окремі володіння, в яких правили ілек-хани — хани племен, представники пануючої династії. Столицями держави були Кашгар, Баласагун, та, пізніше, Узген[664] [665]. Остаточно караханідські володіння у Мавераннахрі були ліквідовані хорезмшахом Мухаммедом у 1209 р. Держава Тахіридів. Емірат Тахіридів утворився у 821 р. Його засновники вели своє походження від сасанідських царів і проголошували себе іранськими володарями, хоча й прийняли іслам. Прийняття ісламу у північному та центральному Ірані пройшло достатньо спокійно, оскільки не заперечувало іранізм і йшло від місцевих правителів. Тут був поширений шиїзм і стала популярною легенда про одруження Хусайна на дочці останнього представника сасанідської династії. Столицею Тахіридів став Нішапур. Будучи прихильниками традиційного сунізму, вони застосовували жорсткі заходи щодо шиїтських проповідників (ду‘ат), які діяли у прикаспійських районах[666]. Це ускладнювало стосунки влади з мешканцями районів, де більшість становили шиїти. Висновки. У державах Середньої Азії були представлені різні моделі управління релігійною сферою. Кожна з них мала свої вади та переваги. Наслідками успішної політики Арабського халіфату на початку його експансії та за ранніх Аббасидів можна розглядати швидкі темпи навернення у релігію, яка розглядалася як державна. Сельджуцька релігійна політика зумовлювалася сунітськими уподобаннями правлячої верхівки. Сельджуцькі султани намагалися обмежити позиції шиїтського духовенства. На час нападу монголів середньовічна хорезмійська державність перебувала у стані становлення, що позначилося і на релігійній політиці Хорезмшахів. Релігійно- конфесійна різноманітність держави та соціокультурні особливості її регіонів вимагали створення засад та механізмів узгодження позицій, локалізації конфліктних ситуацій. Список рекомендованої літератури 1. Буниятов З. М. Государство Хорезмшахов- Ануштегинидов. 1097—1231 / З. М. Буниятов. — М.: Гл. ред. вост. лит. изд-ва „Наука”, 1986. — 248 с. 2. Воронина В. Л. Доисламские культовые сооружения Средней Азии // СА. - 1960. - №2. - С. 42-55. 3. Гафуров Б. Г. Таджики. Древнейшая, древняя и средневековая история / Б. Г. Гафуров. - Книга 1. - [2 изд.]. - Душанбе: Ирфан, 1989. - 384 с. 4. Дутураева Д. Ш. Центральная Азия в период правления Каракитаев (вторая четверть XII - начало XIII вв.) / Д. Ш. Дутураева; АН Республики Узбекистан. Ин-т истории : Автореф. дис... канд. ист. наук. - 07.00.01: История Узбекистана. - Ташкент, 2010. - 31 с. 5. Ислам: Энцикл. словарь [Ред. кол.: С. М. Прозоров (отв. ред.) и др.]. - М.: Гл. ред. вост. лит. изд-ва „Наука”, 1991. - 315 с. 6. История Туркменской ССР. - Т. І: С древнейших времен до конца XVIII века [Ред. кол.: М. Е. Массон (гл. ред.) и др.]. - Ашхабад: Изд-во АН Туркмен. ССР, 1957. - 496 с. 7. Кочнев Б. Д. Нумизматическая история Караханидского каганата (991-1209 гг.). - Ч.1: Источниковедческое исследование / Б. Д. Кочнев. - М.: Изд. дом „София”, 2006. - 344 с. 8. Михайлова И. Б. Религиозно-политическая борьба в Багдаде при Буидах и Сельджукидах / И. Б. Михайлова // Ислам: Религия, общество, государство: Сб. ст. [Отв. ред.: П. А. Грязневич, С. М. Прозоров]. — М.: Гл. ред. вост. лит. изд-ва „Наука”, 1984. — С. 223—228. 9. Райс Т. Т. Сельджуки. Кочевники — завоеватели Малой Азии [Пер. с англ. О. И. Миловой] / Т Т Райс. — М.: ЗАО Центрполиграф, 2004. — 238 с. Питання для самоконтролю 1. Визначте особливості державотворчої ролі релігії у середньовічній Середній Азії. 2. Назвіть характерні риси релігійної політики Омейядів у Середній Азії. 3. Які релігійні особливості були характерні для держави Хорезмшахів? 4. Якої релігії дотримувалася правляча династія хорезмшахів? 5. Схарактеризуйте релігійні аспекти діяльності сельджукських держав. 6. Поясніть особливості релігійної політики сельджуків на підкорених землях. 7. Якому релігійному мазхабу надавали перевагу перші Сельджукіди? Теми рефератів 1. Релігійна політика Сельджукідів. 2. Релігійна політика Хорезмшахів. Теми контрольних (курсових) робіт 1. Влив ісламізації на соціокультурні процеси Середньої Азії. 2. Релігійні інститути в управлінських системах держав Середньої Азії.