Давній субстрат ранньоземлеробських культур
Мовний субстрат — це залишок у живій мові мертвої мови, що колись спричинилася до виникнення цієї нової живої мови. Вивчаючи мовні субстрати, можна реконструювати давно забуту мову.
Наприклад, у слов’янських мовах існує давній субстрат, що відрізняє їх від усіх інших індоєвропейських мов, що свідчить, на думку дослідників, про минулу взаємодію індоєвропейського компонента з доін- доєвропейським при виникненні слов’ян і їхніх мов. При цьому індоєвропейський, переважно номадський (кочовий) компонент (культура шнурової кераміки) накладався на переважно землеробський, доіндоєвропейський (середземноморсько-кавказький), а останній, імовірно, являв собою результат ще більш раннього змішання протоєвропейського й давньосередземноморського типів культур (носії першого були переважно довгоголовими, другі — короткоголовими). Ці тривалі й кількаразові змішання постійно зумовлювали еволюціонування мови: іберійсько-кавказька мова хліборобів поступово індоєвропеїзувалася [143, 20-21]. Прикладом раннього змішання кавказького й індоєвропейського компонентів можуть служити кіммерійці, що перебрали етнічний кавказький тип і говорили на одному з індоіранських діалектів. Виявлені також давні зв’язки населення Півдня України з носіями нахсько-дагестанських (східно-північнокавказьких) мов, істотний кавказький компонент скіфів, збереження в Криму значних груп північнокавказців до XV ст. н. е. Існує думка, що племена, які жили по Дунаю, і античне плем’я ага- тирсів, яке проживало на Поділлі й у Карпатах, говорили хатською, тобто давньою кавказькою мовою. Спливає також абхазо-адигський (західно-північнокав- казький) субстрат у слов’янських й індоіранських мовах (зокрема, у кіммерійців). Загалом сучасні дослідники доходять висновку про поширення кавказьких мов у Північному Причорномор’ї й прилеглих районах (тобто на території сучасної України) в V-IV тис. до н. е. На це вказують і збережені архаїчні гідроніми, що містять як егейсько-середземноморські, так і кавказькі субстратні елементи (Ібр, Псел, Суба, Цикла та ін.) [143, 22-24].Основною фонетичною особливістю праслов’янської мови є, за Ю. Мо- сенкісом, закон відкритих складів. Така особливість відсутня, наприклад, у балтсь- ких мовах (як і в інших індоєвропейських), що має важливе значення для розуміння прадавніх відносин слов’янських і балтських мов, що вийшли колись (разом з германськими) з однієї етнокультурної спільноти. На думку сучасних дослідників, виокремлення й початок подальшого самостійного розвитку слов’янських мов припадає на кінець III тис. до н. е. При цьому, якщо в українській мові присутній доіндоєвропейський кавказько-середземноморський субстрат, то в російській — доіндоєвропейський фінно-угорський. Дією названого субстрату в українській мові пояснюється не тільки відкритість складів, а й мелодійне чергування голосних і приголосних звуків. Таку ж фонетичну конструкцію — відкриті склади — мала й критська писемність (у той час коли, наприклад, давньоєгипетська і єврейська взагалі не використовували голосних). Отже, мова трипільців — це у своїй основі доін- доєвропейська мова, близька до крито-егейської, на яку наклались індоєвропейські мови (найімовірніше, балто-слов’яно-германської групи), у результаті чого виникла праслов’янська мова з її фонетичною й лексичною специфікою [143, 25-28].
Одним з основних факторів цієї специфіки є, на думку Ю. Мосенкіса, дія різноманітних доіндоєвропейських субстратів, які відомі також у вірменській, кельтській, германській, індоарійській та інших індоєвропейських мовах. При цьому більшість доіндоєвропейських субстратних слів слов’янських мов виявляють виразні відповідності в доіндоєвропейському субстраті грецької мови, а останнього — в егейських. Виявлені також численні доіндоєвропейські субстрати на Балканському, Апеннінському й Піренейському півостровах і на островах Середземного моря. Єдиним ієрогліфічним письмом тієї доби (кінець III — початок II тис. до н. е.) була доалфавітна писемність давнього Криту, що передавала тільки відкриті склади й вплинула не тільки на наступну велику культуру материкової Греції, а й на Сирію (культура Угариту), Фінікію (зокрема, фінікійський алфавіт, що вийшов, імовірно, з критської писемності), Палестину (через пелазгів-філіс- тимлян, що прийшли в Палестину, за Біблією, з Криту), а також на протобіблське письмо, що належить, на думку лінгвістів, до егейського типу [143, 29-33].