Час творення
свої «сезони»), а «вік Брахми» — його повне знищення і підготовку до народження нового Всесвіту [90, ІІ, 676].
Усередині цих всесвітніх мегациклів розгортаються коротші цикли, але також надзвичайно тривалі.
Наприклад, згаданий цикл махаюга («велика юга») складається, за даними В. Топорова, з чотирьох нерівних юг (від давньоінд. — «покоління»):1. Критаюга (або сатьяюга, добрий вік) триває 1728000 «людських» років і характеризується існуванням єдиної віри в одного Бога, всезагальною рівністю людей, високими людськими чеснотами.
2. Третаюга триває 1296000 років і відзначається поступовим занепадом справедливості, появою пороків. Проте у цей період люди ще суворо дотримуються релігійних звичаїв, поширюються найрізноманітніші жертвопринесення.
3. Двапараюга триває 864000 років і характеризується переважанням у світі зла і пороків, поділом єдиної колись віри на частини, поширенням різних хвороб.
4. Каліюга дорівнює 432000 рокам і є періодом, коли чесноти розкладаються, життя людей стає коротким, сповненим зла і гріхів, вони винищують одне одного у війнах; правителі грабують підданих, праведники бідують, а злочинці процвітають. Жінки каліюги віддаються розпусті, у людських взаєминах переважають неправда, злість і жадібність, віра геть занепадає.
Згідно з давньоіндійською традицією нині триває шосте тисячоліття періоду каліюги, що почалося в перерахунку на наше літочислення опівночі з 17 на 18 лютого 3102 р. до н. е., яке є складовою 28-ї махаюги першого дня 51-го року життя нинішнього Брахми [90, ІІ, 676]. Інакше кажучи, сучасний нам Всесвіт існує, згідно з давньоіндійськими переказами, уже 155531880000000 «людських» років, тобто дещо більше половини відведеного йому нинішнього «віку Брахми», що набагато перевищує сучасну наукову хронологію, відповідно до якої Всесвіт виник лише близько 12-15 млрд років тому.
Можливо, ці давньоіндійські цикли, вражаючі своєю тривалістю, справді відбивають ритми Всесвіту, відомі нині й у межах нашої Сонячної системи.
Наприклад, тривалість зодіакальної епохи дорівнює 2160 років, що у 100 тис. разів менше за відомий галактичний рік, який становить у такому разі 216000000 років. Зодіакальних епох, як ми знаємо, 12 (на число 12 вказується й у вищенаведених давньоіндійських циклах), що дає цифру в 2592000000 років (або 12 галактичних років, що в 100000 разів більше зодіакального року — 25920 р.), яка означає, можливо, період обертання нашої Галактики навколо метагалактич- ного центру, що перебуває, як зазначалося, в районі сузір’я Діви. Якщо припустити, що це число також належить (за аналогією з відомим зодіаком) до 12-членного циклу, то одержимо період, який дорівнює 31104000000, тобто сотій частині «року Брахми», що, очевидно, відповідає повному оберту метагалактик навколо всезагального центру Всесвіту, а сто таких циклів («вік Брахми») завершують «життя» Всесвіту.Вражають і цикли, якими оперували стародавні майя: так звана Нульова, або Початкова дата їх хронології відповідала 5041738 р. до н. е. (тобто майя вели своє літочислення від неогенового періоду, коли, відповідно до сучасних наукових уявлень, не існувало ще жодних ознак антропогенезу, який з’явився вже в наступному, четвертинному (або антропогеновому) періоді, що почався, за різними оцінками, від 3,5 млн до 600 тис. років тому). У зв’язку з цим пригадується повідомлення в засобах масової інформації, наведене нами в першому томі видання (с. 19), про відкриття британськими астрономами двох нових планет Сонячної системи, одна з яких розташована так далеко від Сонця, що для повного оберту навколо нього їй потрібно близько 6 млн років. Це майже фантастичне повідомлення навертає на не менш фантастичне припущення, що стародавні майя за свій часовий орієнтир узяли період обертання навколо Сонця його найвіддаленішої (і дотепер точно не встановленої) планети (як, наприклад, стародавні китайці в основу свого циклічного календаря поклали 12-річний період обертання навколо Сонця Юпітера і подвійне обертання Сатурна, яке дорівнює 60 рокам).
Не менш дивовижною є й та обставина, що початок розвитку нинішнього світу (який відповідає актові біблійного «творення») припадає в різних народів і цивілізацій приблизно на один відтинок часу.
Так, стародавні індуси відраховували його від початку каліюги, тобто з 3102 р. до н. е., стародавні євреї зараховували цю подію до 3761 р. до н. е., стародавні майя — до 3113 р. до н. е., стародавні японці — до того самого IV тис. до н. е. Дещо вирізняється стародавній візантійський календар (яким користувались і на Русі-Україні з X ст. до початку XVIII ст.), що датував створення світу 5508 р. до н. е., і давньокитайський календар, що починає відлік від 2637 р. до н. е.Чим же пояснюється ця «загальносвітова норма»? На думку російської дослідниці Г. Єршової, певним астрономічним загальнопланетарним явищем, таким, наприклад, як перебування точки екліптики в день весняного рівнодення у доступних для спостереження межах смуги Чумацького Шляху. Це відбувається приблизно з VI по III тис. до н. е., що загалом відповідає часу формування стародавніх календарів у єгиптян, вавилонян, китайців, мезоамериканців. Саме в цей період, як вважають сучасні дослідники, Чумацький Шлях служив точкою відліку, за якою стародавні спостерігачі відмірювали сонячний рік, що починався у весняному рівноденні (такими орієнтирами були надяскраві зірки в межах смуги Чумацького Шляху, які, проте, з плином тисячоліть змінювалися: якщо близько V тис. до н. е. таким орієнтиром виступало легко впізнаванне сузір’я Оріона, то до III тис. до н. е. це були не менш упізнаванні Плеяди). Отже, наведені дати створення світу приблизно збігаються з кінцем періоду перетинання Чумацьким Шляхом екліптики (або зодіакального поясу) в день весняного рівнодення, що й ознаменувало, на думку деяких дослідників, настання нової епохи в житті всього людства — епохи виникнення держав Стародавнього світу як у Старому, так і в Новому Світі [51, 410-411].
Наведене пояснення дати створення світу, відомої багатьом релігійно-міфологічним системам, видається досить переконливим з погляду природничо-наукового підходу, проте воно не розкриває джерел пізнання стародавніми людьми величезних часових циклів, що давали їм змогу оперувати періодами в мільйони років (як, наприклад, стародавні індуси і майя).
До того ж початкова дата нинішнього світу, наприклад у тих самих майя (3113 р. до н. е.), означала початок не солярного циклу, а циклу планети Венера [51, 411], з яким, як ми пам’ятаємо з нашого першого тому, ототожнювався бог вітру Кецалькоатль — Пернатий Змій (можливо, як образ Чумацького Шляху) — одна з іпостасей Творця («Серця Небес»). Отже, слідом за Г. Єршовою ми можемо припустити, що образна картина Творення всього сущого Пернатим Змієм криє в собі філософське осмислення зародження життя на Землі з Чумацького Шляху, хоч би якою парадоксальною здавалася ця теза [51, 475]. А таке філософське осмислення передбачає не тільки найвищий розвиток абстрактного мислення, а й наявність, збереження і примноження величезного масиву знань, широта і точність яких викликає сьогодні подив і захоплення. Стародавні люди, ймовірно, були впевнені, що розвиток Всесвіту і його складових (тобто галактик, до яких належить і Чумацький Шлях) є процесом «історичним», що має свій початок і своє завершення, а отже, підлягає певним циклам різної тривалості, знання про які вони змогли зберегти у своїх релігійно-міфологічних системах. Таким чином, стародавні цивілізації характеризуються насамперед цілеспрямованим утіленням космогонічної «прабатьківщини», яке поєднувало космологічні, історичні та етнокультурні цикли, а відправним пунктом для цих циклічних будов є, як правило, Чумацький Шлях, що перетинає коло зодіаку [51, 420].