Чань- і Дзен-буддизм
Китайське слово «чань» (в японському прочитанні ієрогліфа — «дзен») буквально означає «споглядання», «медитація», що досить точно передає характер чань- ського буддизму, який ґрунтується на йогічній практиці.
Перші буддійські місіонери почали свою діяльність в Китаї ще в II ст., де їх вчення синтезувалося з китайським даосизмом, що й привело згодом до виникнення чань-буддизму. Особливістю цього вчення була та важлива обставина, що чань надавав можливість «стати буддою» ще за життя, а не в подальших переродженнях. При цьому основна увага приділялася саме медитативній практиці, хоча були вироблені й інші методи: складний ритуал поклоніння, каліграфія, живопис, поезія і в цілому особлива чаньська стилістика життя. Власне чань-буддизм пов’язують з появою в Китаї в 520 р. XXVIII індійського патріарха буддизму Бодхідхарми (букв. «Закон прояснення»). Родом він був, за переказом, з Південної Індії, з сім’ї індійського принца, а в Китаї його прозвали «Бородатим варваром», оскільки в ті часи у китайських ченців ще не існувало звичаю носити бороди [242, VI, ч. I, 663-666].Після довгих мандрів патріарх Бодхідхарма (китайською Дамо) прийшов у невеликий монастир Шаолінь, що знаходиться на горі Суньшань і вважається спрадавна магічним місцем. Тут Дамо віддалився в печеру і, повернувшись обличчям до стіни, провів у позі сидячої медитації довгих 9 років. Лише одного разу за всі ці роки Дамо заснув, і тоді в гніві він вирвав зі своїх очей всі вії, з яких, за легендою, виросли кущі запашного чаю. Саме звідси бере початок чайна церемонія, що прийшла у XII ст. з Китаю до Японії разом з чаньськими ченцями. Патріархові Дамо приписувалася також здатність зменшувати вагу власного тіла. Після 9-річ- ної медитації всі ченці Шаоліня прийняли вчення Дамо, а двох з них — Даоюя і Хуейке — патріарх навчав особисто протягом 5 років. При цьому Дамо наказав ша- оліньським ченцям поєднувати практику мовчазного сидячого споглядання з фізичними вправами.
Вважається, що ці вправи є різними психотехніками, зокрема комплекси кулачного бою, бойових мистецтв, способів володіння зброєю [242, VI, ч. I, 666— 668\.Дамо знайшов коротку формулу для духовного учення, яка виражалася у вимозі «двох проникнень і чотирьох дій». «Два проникнення» — це два способи досягнення Просвітління: перший — шляхом споглядання своєї істинної природи («духовне проникнення»); другий — шляхом здійснення дій, тобто добрих справ («проникнення за допомогою дії»). Основою «духовного проникнення» стали заспокоєння розуму і очищення свідомості шляхом правильної регуляції власного дихання. «Проникнення за допомогою дії» передбачає чотири види вчинків: відсутність ненависті, відсутність мирських устремлінь, служіння дхармі, прямування шляхом, визначеним долею. Останнє означало, що людина покладалася на істиний путь всіх речей — Дао. У чань-буддизмі, таким чином, діяння (вей) зазвичай протиставляється не-діянню (увей), тобто слідуванню природно-спонтанного розвитку подій. Основою чань-буддизму є знаменита «Діамантова сутра», а головним керівництвом по чаньській медитації і правилам життя — «Сутра помосту шостого патріарха». Автор цієї сутри-VI чаньський патріарх Хуейнен (VII ст.), який фактично і сформував остаточний чаньський канон. Хуейнен сформулював три основні принципи, три «стани свідомості», які повинен зберігати в собі чернець [242, VI, ч. I, 672-674]:
• перший принцип припускає «відсутність думок», тобто різних спогадів, які можуть засмутити серце людини;
• другий принцип — «відсутність проявів» — означає, що чернець навіть не повинен замислюватися, реальний чи ілюзорний світ;
• третій принцип — «відсутність обителі» — припускає, що чернець не повинен мати постійного місця перебування, бо він випадковий мандрівник в цьому світі.
Перші ідеї чань-буддизму (у японському прочитанні — дзен-буддизму) прийшли до Японії з Китаю вже у \III-IX ст., а з XII ст. почали з’являтися перші дзен- ські школи. Для Японії це був час глибокої суспільної кризи, жорстоких міжусобиць, падіння авторитету імператорської влади і висунення на перший план військового стану самураїв.
Практика дзен, добре сумісна з військовими мистецтвами, набула серед самураїв особливого поширення (самураї в епоху свого розквіту становили близько 10 % всього японського населення). Першими, а потім і найвагомішими напрямами дзен в Японії стали школи ріндзай (засновник Ейсай, 1140-1215 рр.) і сото (засновник Доген, 1200-1253 рр.). Обидва засновники довго навчалися в Китаї, а на батьківщині їх чань-буддизм зазнав значного впливу синтоїзму — традиційної японської релігії. Розібратися в суті дзен, наблизитися до своєї істинної природи допомагали: діалоги (мондо), парадоксальні загадки (коани) і притчі (року) — короткі розповіді-повчання. При цьому з моменту свого виникнення дзен спирається тільки на власний досвід людини: ні досвід самого Будди, ні повчання конкретного наставника самі по собі нічим не допоможуть, шукати шлях до несподіваного осяяння людина повинна сама. Парадоксальне словесне спілкування в дзен-буддизмі добре узгоджується з традицією символічної передачі вчення, яка походить від Бодхідхарми і Будди-Шакьямуні. Це — облаштування інтер’єрів і побутові розписи, будівництво чайних будиночків і сама чайна церемонія, театр і каліграфія, мистецтво розбиття садів (зокрема, з одних каменів) і складання букетів (ікебана), віршування (танка і ренга), дзенський живопис і музичний дзен. Ці ж особливості можна виявити і в японських бойових мистецтвах: кендо (фехтування на мечах), карате (синтез японських прийомів самозахисту), кемпо (східний бокс, називаний в Китаї кунфу), дзюдо та айкідо (системи рукопашної оборони). Дзен-буддизм, таким чином, багатобарвний і нескінченно різноманітний, прагне у своїй різноманітності до єдиної мети — досягнення Просвітлення «тут і зараз», не чекаючи подальших перевтілень і розраховуючи насамперед на власні сили і відповідні дії [242, VI, ч. I, 683-695].Глава 54