Божества і духи злого начала
Релігійно-міфологічні системи кавказько-іберійських народів, за дослідженнями Г. Очіаурі, І. Сургуладзе, Л. Акаби та ін., зберегли давні уявлення про добрих й особливо злих духів, лісових людей, які поєдналися пізніше під впливом християнства й ісламу з уявленнями про диявола, шайтана, Ібліса.
У дагестанських народів, наприклад, шайтани — це антропоморфні істоти, що обросли волоссям, з потворними руками й ногами, на зріст менші за людину. Живуть вони у відокремлених місцях і ведуть той самий спосіб життя, що й люди (справляють весілля, народжують дітей тощо). Іноді можуть набувати вигляду знайомої людини й допомагають розбагатіти. Злі шайтани підмінюють немовлят, штовхають у прірву, зупиняють млини тощо. В аварців шайтани мають власні імена: Іту, Титу, Ніску та ін. Джинів, що зустрічаються в дагестанській міфології, поділяють на білих — покровителів людей, які сприяють їхньому збагаченню (при цьому того, хто розголосить таємницю збагачення, джин жорстоко карає), і чорних, через яких людина божеволіє. У грузинських міфах є злі духи — деві та каджі, що живуть у нижньому світі [90, I, 605].Господарем нижнього світу, наприклад у міфології інгушів і чеченців, є Єл- Да («господар єлу», тобто підземного світу мертвих). Він мудрий, має дар провидіння й від удару його патериці тремтить увесь світ. Сидячи на високому троні з людських кісток (варіант — у вежі), Єл-Да вершить суд над душами покійних: відповідно до вчинків, зроблених ними за життя, праведних відправляє в рай, грішників — у пекло [90, I, 430].
Злі духи кавказько-іберійських народів зазвичай жіночої статі. Так, у міфології табасаранців, лезгинів, рутульців, цахурів, лакців антропоморфним злим духом є Кушкафтар, яка найчастіше має вигляд потворної старої баби з гострими іклами, палаючими очима, з нерозчесаним довгим волоссям, великими грудьми. Вважалося, що Кушкафтар живе з дочкою в лісі, викрадає дітей і зжирає їх уночі [90, II, 31].
Злий дух аварців, андійців, ботліхців, лакців, рутульців Залзанагий («мати хвороб») також набирає вигляду величезної на зріст жінки, з довгим носом, скуйовдженим волоссям, у лахмітті, поява якої призводить до хвороб, війни, голоду й інших нещасть [90, I, 456]. За повір’ями лезгинів, татів, агульців та інших кавказько-іберійських народів, злий дух Ал Паб має вигляд бридкої жінки з волоссям до п’ят, відвислими грудьми, які вона перекидає за плечі. Ал Паб етимологічно близька злому демонові багатьох народів світу — Албасти, пов’язаному з водною стихією і наділеному жіночою природою. Існували повір’я, що Албасти може перетворюватися на тварин і неживі предмети, а її звичайними атрибутами були магічна книга, гребінь і монета. Поширені уявлення про її любов до коней [90, I, 55].Образ Албасти, як відзначає в «Міфах народів світу» В. Басилов, сягає глибокої давнини й має аналогії в міфологіях багатьох народів: албасти в таджиків, червоний паб у лезгинів, алі у грузинів, ол у татів, ала жен у талишів, али у вірменів, алмази в інгушів і чеченців, алмас у монгольських народів і деякі інші (зокрема, й російська баба-яга). Питання про походження образу Албасти недостатньо з’ясоване. Ймовірно, в основі слова «ал» лежить давня назва божества, споріднена з «ілом» семітських народів, а фонема «басти» — індоєвропейський термін, що означає «дух», «божество» (близький російському «біс»). З огляду на таку етимологію, вважає В. Басилов, можна припустити, що образ Албасти формувався в епоху найдавніших контактів етнічних спільнот (індоєвропейських і семітських мов), до їх розселення на території сучасного проживання. Атрибути Албасти (магічна книга, гребінь і монета), а також деякі свідчення уявлень про її благодійні функції (наприклад, у тувінських міфах Албасти, живучи з мисливцями, посилає їм удачу) дає змогу припустити, що спочатку Албасти — добра богиня, покровителька родючості, домашнього затишку, а також диких тварин і полювання. З поширенням патріархату й розвиненіших релігійно-міфологічних систем Албасти було зведено до ролі одного зі злих нижчих духів [90, I, 55].