Авеста - священне писання зороастризму
Головним джерелом для реконструкції іранської релігії служать зведення Авести — священного писання зороастризму на сакральній авестійській мові, а також давньоперські клинописні написи (меншою мірою, як Авеста).
Священний канон зороастризму Авеста складається з окремих книг — Пасків. За однією гіпотезою, наски зафіксовані письмово в ранньоеліністичний період (бл. III ст. до н. е.), за другою — це відбулося вже на межі н. е. за династії Аршакідів, за третьою — тільки за Сасанідів, у VI ст. н. е. В усній формі найдавніші тексти Авести, насамперед Гати, які приписують засновникові зороастризму Заратуштрі (Зороастру), й потім Яшти (гімни окремим божествам), існували, очевидно, з ХП-Х ст. до н. е. Пізніше (до IV ст. до н. е.) склалися зведення обрядових розпоряджень Відевдат або Вендидад («Закон проти девів»), Вісперед («Книга про всіх божеств») і збірники молитов. Тоді ж виник релігійний зороастрійський календар, що зазнав, як видно, впливу астрономії Єгипту (365-денний рік) і Вавилонії (назва днів і місяців за іменами божеств) [74, I, 560].У цілому склад Авести такий:
1. Вендидад («Кодекс проти девів») являє собою звід законів і розпоряджень, спрямований на відразу злих сил та демонів (девів) й запровадження праведності («Аша», точніше «Арта»). Містить (переважно у формі діалогів між Заратуштрою й Ахурамаздою) розпорядження про підтримку ритуальної чистоти, про спокуту гріхів та різні культові вказівки. Складається з 22 глав («фрагард»).
2. Вісперед («Усі володарі», тобто «Генії добрих істот») — містить молитовні піснеспіви, складається з 24 глав (названих «карде»). За змістом нагадує Ясну.
3. Ясна (від авест. йаз — «шанування», «поклоніння»), тобто «моління, ритуал») охоплює молитви, які читають під час жертвопринесення і богослужіння. Складається з 72 глав, іменованих «Ха», у тому числі 17 глав так званих Гат («музичний такт», «пісня»), що вважаються найдавнішою частиною Авести, хоча за змістом деякі Яшти, можливо, давніші за Гати.
4. Яшт (від авест. йаз — «шанування, поклоніння») — хвалебні гімни, 22 піс- неспіви, присвячені різним божествам.
5. Мала Авеста налічує деякі короткі молитовні тексти: п’ять молитов Сонцю, Мітрі, Місяцю, Ардвісурі і вогню Вархарана; п’ять гімнів; чотири благословення; два тридцятиденника — довгі реєстри всіх шанованих божеств і духів для 30-ти днів сонячного місяця та ін. За традицією до Малої Авести зазвичай зараховують і Яшт.
Крім того, існують авестійські фрагменти у формі невеликих збірників: «Ех- ріатастан» — жрецький кодекс і «Нірангістан» — ритуальний кодекс [2, 23].
Після виходу давньоіранських мов із уживання жрецтво створило корпус перекладів і тлумачень писання на пехлевійській (середньоіранській) мові. З перекладів найважливіший переклад втраченого авестійського «Дамдатнаска» — «Бун- дахішн» («Творення основи») — з найважливішими відомостями з космології й есхатології. Цікава також релігійна енциклопедія «Денкарт» («Діяння віри»), «Меног-і-Храт» («Дух розуму») та ін. Заслуговують на увагу маніхейські твори «Книга таємниць», «Книга псалмів», «Книга про гігантів», «Світло вірогідності» та ін. Велику цінність містять пізні обробки іранського епосу «Ядгар Зареран», «Шахнаме», «Віс і Рамін» [74, I, 560].
В іранській релігії очевидна, як зазначають релігієзнавці І. Брагінський і Л. Леленков, тенденція до історизації міфологічного минулого, наділення хронологічних епох особливими значеннями релігійно-етичного порядку. У пізній Авесті різноманітні схеми священної історії зведені в канон — від першолюдини (Гайомарта) до Саош’янта (есхатологічного спасителя). Першолюдина з початку необоротного історичного процесу передбачала, а Саош’янт наприкінці його повторював образ і функції Заратуштри, що посідав місце в центрі світового часу й світового простору. Судячи з повідомлень ранніх грецьких авторів (Ксанфа Лідійського, Феопомпа, Євдокса та ін.) про те, що Зороастр жив за 6 тис. років до Платона або за 5 тис. років до Троянської війни (тобто близько 6,5 тис. років до н. е.), а також про двох Зороастрів, канон «від Гайомарта до Саошьянта» став відомий грекам не пізніше V ст. до н. е. [74, I, 563].