Астральна основа
Подібні дуалістичні й синкретичні уявлення ґрунтуються і на астральній міфології, у якій небесні тіла символізують різних сакральних персонажів. Наприклад, у шумеро-аккадській релігії кожному божеству відповідало своє небесне світило або планета.
Особливе значення надавалося планеті Венері, уособленням якої в шумерській релігії була богиня Інанна. Планета Венера шанувалася також усіма семітами (Астар, Астарта, Іштар) як божество, пов’язане з любов’ю і родючістю. Наприклад, культ семітського божества Астара (Зірка) вплинув на інші народи того ж культурного кола. Ще в шумерському клинописі знак, що зображує зірку, набув значення «небо», «бог». В астральній міфології значно поширені пояснення парних зірок близнючними міфами: у грецькій міфології, наприклад, походження сузір’я Близнюків пов’язується з братами Діоскурами — Кастором і Поллуксом. Подібна проекція дуальної організації має місце й в єнісейських кетів, що вважали сузір’я Малої Ведмедиці зіркою дуальної половини «людей води», а Велику Ведмедицю — зіркою дуальної половини «людей вогню». У цілому, порівнюючи розвиток, астрономічні пізнання безсумнівні для епохи, починаючи з IV тис. до н. е., коли в Західній Європі, у Середземномор’ї, на Кавказі і в інших регіонах виникають мегалітичні споруди, частина яких інтерпретується вченими як давні обсерваторії (у тому числі Стоунхендж і шумеро-вавилон- ські зиккурати). Наприклад, австралійські аборигени надавали великого значення сузір’ю Плеяд, від якого, за їхніми уявленнями, залежить не тільки дощ і холод, а й сонячне тепло. Особлива роль цього сузір’я відзначається й у південноазійських міфах, зокрема їхні сліди відбиваються в символіці печаток з Мохенджо-Даро. Однак найпоширенішими астральними міфами є лунарні й солярні [74, I, 116-118].Лунарні й солярні міфи поширені, очевидно, уже починаючи з палеоліту в усіх народів світу. При цьому відносини між Місяцем і Сонцем, що можуть втілювати в різних релігійно-міфологічних системах і чоловіче, і жіноче начало, представляються [74, II, 78]:
• або як кревно-родинні (одного покоління): брат і сестра, іноді — близнюки, як Тефнут — богиня Місяця, сестра Шу — одне з утілень сонячного начала в єгипетській релігії (Тефнут і Шу співвідносяться також, як ліве і праве око верховного божества);
• або кревно-родинні різних поколінь: шумерський сонячний бог Уту, наприклад, породжений місячним богом Нанна (Зуен);
• або як подружні.
Наприклад, мотив залицяння Місяця до Сонця і їхнього весілля значно поширений в індоєвропейській міфології: після весілля Місяць залишає Сонце, за що йому мстить бог-громовержець, розрубуючи його навпіл. Мотив шлюбу Місяця і Сонця знаходить типологічні паралелі в центральноамериканських, сибірських (кетських, селькупських), кавказьких (абхазьких та ін.) міфах.Сюжет, який в основних своїх рисах збігається у міфології народів північно-західного Кавказу і Сибіру (в єнісейських народів), характеризується наявністю другого жіночого персонажа (крім Сонця) — злої відьми, через втручання якої Місяць розривають навпіл. У балто-слов’янській міфології в подібному сюжеті бере участь не тільки другий жіночий персонаж (Зоря-Зоряниця, до якої після весілля Місяць іде від Сонця-дружини), а й активний чоловічий персонаж — бог грому, що розрубує Місяць за його зраду Сонцю навпіл. Зоряниця слов’янської міфології — це образ опівденноїзорі (або зірки), під якою розуміється мати, дочка або сестра Сонця — кохана Місяця, до якого її ревнує Сонце. Крім Зоряниці, слов’янська міфологія знала також Вечірку — божество вечірньої зорі, сестри (або брата) вранішньої й опівденної (Зоряниця) зір. У слов’янських переказах вважається, що всі три (або чотири, включаючи опівнічну) сестри-зорі народилися одночасно. Вечірка при цьому ототожнюється з Венерою-Вечорницею [74, I, 235, 367].
У дуалістичних міфах протиставлення Місяця і Сонця належить до числа основних. При цьому в сибірських шаманських міфологіях, наприклад, Місяць пов’язується з нічною і темною, а Сонце — з денною і світлою половиною світу. Подібне коло уявлень було й у китайській традиції, де Сонце пов’язувалося з чоловічим Ян, а Місяць — з жіночим Інь. У Євразії давнім зооморфним символом бога Місяця був бик. Загалом у міфологічному протиставленні Місяць-Сонце перший член частіше є негативним для більшості релігійно-міфологічних систем. Однак є й інші приклади. На північно-західному узбережжі Південної Америки (у Пакас- майо й інших узбережних долинах) Місяць шанувався як основне божество, що керує стихіями, рухами океану, громом і блискавкою.
Тому сонячні затемнення святку- валися як перемога Місяця над Сонцем, тоді як місячні затемнення сприймалися як сумні події, які треба оплакувати. В австралоїдних айнів існував звичай під час повного місяця звертатися до божества Місяця з визначеними підношеннями. Загалом зіставлення лунарних знаків палеолітичного мистецтва і найбільш архаїчних лунарних міфів дає змогу, на думку В. Іванова, намітити ймовірний шлях розвитку міфологічних уявлень про Місяць: від уявлення про Місяць як втілення чоловічого начала в зооморфному (бик та ін.) до значно пізніших уявлень, згідно з якими Місяць виступає як жіночий персонаж, іноді другорядний [74, II, 79—80].Наприклад, в архаїчних астральних міфах аборигенів Австралії солярні уявлення відіграють значно меншу роль, ніж уявлення про веселку-змія, пов’язаного з водно-лунарним світом. При цьому у ряді архаїчних міфів, як зазначає російський релігієзнавець В. Топоров, Сонце, як і Місяць, уявляється жінкою. Універсальним солярним міфом, що зустрічається у великого числа народів, є міф про дочку Сонця. Мотив дочки Сонця в індоєвропейській міфології (давньоіндійській, грецькій, балтійській та ін.) пов’язується з близнючним міфом про її братів. У найбільш ранній формі цього міфу йшлося, очевидно, про близнюків — брата й сестру — дітей Сонця. До числа архаїчних солярних міфів належать міфи про зникнення і повернення Сонця. Наприклад, у хетській релігії великий Океан, посварившись з Небом, Землею і людським родом, веде до себе в глибину бога Сонця, якого потім визволяє бог родючості Телепінус. У хуритському солярному міфі герой-Срібло стягає своєю рукою з неба Сонце і Місяць, які просять не вбивати їх. У відповідному циклі ведійських солярних міфів бере участь і бог Арджуна (вед. «Срібло»), що аналогічно хуритському мотиву боротьби Срібла із Сонцем (з яким, як правило, пов’язують золото). Солярна міфологія тут виступає у формі боротьби Карни — сина солярного Сур’ї й Арджуни, сина громовержця Індри. Цей мотив є відображенням давнього міфологічного суперництва двох божеств — Сонця і грози (тобто Сур’їта Індри).
У цьому двобої, за ведійськими джерелами, Індра бере верх. Цей міф про перемогу бога грози над богом Сонця символізує, очевидно, згасання ролі солярного божества, що відігравало в багатьох пантеонах давніх цивілізацій (Єгипту, Перу та ін.) роль головного божества або одного з двох головних божеств (найчастіше Сонця і грози, пов’язаних з Місяцем). У циклі єгипетських солярних міфів, наприклад, найдавнішими визнаються міфи про народження сонячної дитини з лона небесної богині і про бої Сонця (Ра) з його ворогами — змієм Апопом, крокодилами, драконами тощо. У результаті взаємовпливів єгипетської, хуритської та інших давньосхідних релігій у міфологіях Єгипту і Передньої Азії до ХУІ-ХУ ст. до н. е. виробилися уявлення про Сонце як единого царя Всесвіту (у єгипетському гімні XV ст. до н. е. Сонце називається «одним єдиним») і земного царя як сонячне божество або сина бога Сонця. У цей час зміцнюються уявлення про створення Сонцем всіх істот, включаючи людей. Однак після XV ст. до н. е. (час занепаду релігії солярного монотеїзму фараона Ехна- тона) у релігійно-міфологічних уявленнях починає вивищуватися давній суперник солярного бога — грозове божество [74, II, 461-462].