Верхній і нижній світи
Верх і низ також є одним з головних міфологічних протиставлень, що зустрічається найчастіше в дуалістичних і близнючних міфах. У міфологічних картинах, які зображують світ переважно по вертикалі, зазвичай розрізняють три світи, протиставлені за принципом «верхній — нижній».
Земний світ протиставлений як нижній верхньому світу — небу. Одночасно земний світ розглядається як верхній щодо підземного або водного світу. Сюжети багатьох міфів являють собою переміщення міфологічних персонажів по вертикалі з одного світу в іншій (наприклад, по Світовому дереву, що з’єднує всі три світи). При цьому переміщення з одного світу в іншій поєднані з небезпеками і заборонами, порушення яких веде до загибелі героя. У народів, для яких характерна дуальна організація, одна з половин нерідко співвідносилася з нижнім, а інша — з верхнім світом (наприклад, «люди води» і «люди вогню», «люди землі» і «люди неба»). Сонце належало до верхнього світу, Місяць — до нижнього. У ритуалах (зокрема, у карнавальних обрядах) зберігався принцип «перекидання» верха і низу [74, І, 233-234].Карнавал у нижчій міфології народів Європи являв собою антропоморфне втілення календарного свята проводів зими, що проходили напередодні великого посту (за 40 днів до християнського Великодня). Назва «Карнавал», очевидно, походить від культового візка — корабля на колесах, що використовувався, зокрема, під час давніх містерій Мардука й Діоніса, у ритуалах народів Європи з бронзового віку (у Середні віки і пізніше на колісниці під час святкових процесій вивозили опудало Карнавалу). Народна етимологія ототожнює корінь car з назвою м’яса, плоті. Відповідно до характеру свята межі зими і весни був і образ Карнавалу: з одного боку, він втілював достаток, обжерливість і родючість, з другого — старість, старий рік, зиму. Карнавал вшановували як короля (у Середні віки на час карнавалу обирався король блазнів — ритуал, що сягає римських сатурналій і вавилонських обрядів тимчасової заміни царя рабом з наступним поваленням раба і відновленням царя на престолі).
На закінчення свята опудало Карнавалу спалювали або кидали у воду. Свято карнавалу створювало особливе «сміхове» світосприйняття, перевертаючи офіційну соціальну ієрархію і відновлюючи міфічний «золотий вік» (як, наприклад, у сатурналіях, що відтворювали життя часів Сатурна) [74, I, 624-625].У слов’янській міфології образові Карнавалу відповідає Масниця — персонаж, що втілює родючість і разом з тим зиму й смерть. Назва слов’янського календарного свята проводів зими і зустрічі весни — Масниця — було перенесене на антропоморфний персонаж, якого зустрічали з величальними піснями на початку свята на гірках. Масницею називали також опудало із соломи, обряджене в жіноче ганчір’я, іноді з млинцем (від масленого млинця — сама назва масниці) або сковородою в руках; з ним разом веселилися, каталися на трійках протягом масного тижня, а потім ховали або проводжали наприкінці свята, розриваючи опудало на околиці селища або (частіше) спалюючи на багатті, що розводилося на височині. Похорон масниці супроводжувався карнавальними процесіями, рядженням, ритуальним сміхом, закликами весни і ганьбленням Масниці у спеціальних піснях, де та називається ошуканкою, обжерою, млинцеїлою тощо. Солом’яне опудало — символ зими і смерті — називали мореною (ім’я сягає давньослов’янської богині смерті Мари, Марени). Його кидали у воду або розривали і розкидали по полях, щоб забезпечити їхню родючість [74, II, 122].
* * *
Примітно, що падіння ролі сонячного божества почалося з настанням зодіакальної епохи Овна (тобто барана — традиційного солярного символу), однак використовувався цей символ божествами протилежної природи (наприклад, єгипетським богом Аммоном, який мав зміїну сутність і, можливо, продовжував образ змія Апопа — смертельного ворога Ра). Разом з тим саме в цю епоху з’являється й Ісус Христос, якого в ранньохристиянській традиції ототожнювали із Сонцем, а його 12 апостолів — з 12 сузір’ями зодіаку.
Трансформація близнючних міфів знаходила своє відображення в різних віруваннях і єресях.
Наприклад, згадувані середньовічні богомили (єресь на християнському ґрунті, але типологічно близька до іудаїзованого маніхейства) говорили про Сатанаїла як сина Бога і брата Ісуса Христа. Однак християнство чітко заявляє свій протест усім спробам виявити корені зла в самому Богові, що виражено у відомій новозавітній тезі: «Бог є світло, і немає в ньому ніякої пітьми» (Іак. 1, 5). Коли учні Христа вперше виходять на проповідь, Христос бачить «сатану, який впав з неба, як блискавка» (Лук. 10, 18). Навіть у своєму власному житлі сатана осоромлений зішестям Христа в пекло. Разом з тим в іудаїзмі Яхве заявляє: «Я творю світло і чиню пітьму, роблю мир і спричиняю нещастя» (Іс. 45, 7), що дає підставу, на думку сучасних релігієзнавців, розглядати сатану як персонажа, не до кінця відірваного від Яхве. До того ж він вільно сходить на небеса, щоб стати перед Яхве, і сходить з небес, аби потім знову піднятися [74, II, 413].Сатана-диявол — це уособлення найбільш грубого матеріалізму, що протистоїть високій духовності, і вічного руйнування (смерті), що протистоїть вічності (у тому числі — життю). Сатана символізує принцип часу — вираження кінця всіх земних явищ. Тому пекло й хаос часто зображуються як водяна безодня і пітьма, що поглинають усе живе. Саме тому основними аспектами диявола-сатани є са- турнинський (час), місячний (ніч, пітьма) і нептунський (водяна безодня, з якою ототожнюється і плутонівськепекло). Бог — принцип творення, творчості, диявол — принцип руйнування, знищення, оскільки він творити не здатний. Ці поняття, однак, у деяких релігійних системах обожнювалися однаковою мірою, наприклад, в індуїзмі, де Вішну, який зберігає Всесвіт, протистояв Шива — його руйнівник. Між ними (або над ними) знаходився Брахма, який творить Всесвіт. Певною мірою це нагадує образи Михаїла і сатани, над якими вивищується Бог-Творець.