Андроновці
З індоіранцями пов’язують, як зазначалося, Андроновську культурну спільність, що характеризується переважним землеробським господарством, домашнім і пастушим скотарством й добре розвиненим металургійним виробництвом [44, 19].
Племена Андроновської культури зводили поховальні споруди у вигляді кам’яних огорож або курганних насипів різної конфігурації (прямокутної, круглої, овальної). Померлих одноплемінників вони або спалювали, або ховали на боці, скорчено, головою на захід. Керамічні вироби андроновці виробляли вручну, а їхня зовнішня поверхня прикрашалася складним геометричним орнаментом, що наносився гребінчастим або гладким штампом. Виготовлялися також дзеркала, намиста, браслети, підвіски й інші прикраси. Андроновці проживали в основному в річкових долинах. Жили вони невеликими групами по 6-10, рідше по 20 жител [44, 20].Ареалом поширення племен Андроновської культури був великий простір Південного Сибіру, Казахстан, прилеглі райони Уралу, Середня Азія. Ця спільність типологічно багато в чому близька до Зрубної культури, що була сучасницею Андроновської і її безпосереднім західним сусідом. Культурний вигляд андронов- ців, відповідно до сучасних досліджень, відповідає культурі індоіранців, давніх аріїв [80, 50]. Андроновська культура охоплює великий історичний відрізок від ХУІІІ-ХУІ ст. до ХІІ-УІІІ ст. до н. е. З цією арійською культурою пов’язують появу в бронзовому віці давніх міст, у тому числі відомого Аркаїма. Аркаїм — це одночасно і храм, і фортеця, і ремісничий центр, і житлове поселення. Його обриси на знімках постають у вигляді кола. Усередині великого кола — ще одне коло. Загальна площа поселення становить 20 тис. кв. м. На сучасній степовій поверхні видно обвідний рів, за ним два кільця земляних валів, центральна площа. Усередині кожного кільця розташовані житла, побудовані з колод (усього знайдено 60 жител з вогнищами, колодязями, металургійними печами).
Відомі і святилища андроновців, що розташовувалися зазвичай серед скель. На гладких поверхнях скель зображувалися сонцеликі люди, колісниці, тварини. Головні фігури святилища — «Сонце- голові істоти», які здіймаються над смертними, їхні величезні голови-диски оповиті ямками, що символізують німб. «Сонцеподібні» божества оточені худобою і танцюючими людьми. В андроновців існував також культ їздових тварин — коня і верблюда. Андроновці поклонялися небу, сонцю, священному вогню, вірили у потойбічне життя. У них існував культ предків, з’явився поминальний звичай, ритуал жертвопринесення (головною жертовною твариною був кінь), виникли заборонні звичаї (табу) та ін. [48, 19—24].За своїм расовим типом андроновці, як зазначалося, були європеоїдами кавкасіонного типу, мали масивний мезокранний (середньокороткоголовий) череп, низьке і широке обличчя, низькі очниці і значно розвинуте надперенісся з різко профільованим носом. У цей час на півдні і південно-заході від них проживало населення іншого антропологічного типу, що мало довгоголовий тип черепа і витягнуту форму обличчя. Загалом носіїв Андроновської культури більшість учених вважає індоіранцями (аріями). Цей висновок зроблений на східноіранській ідентифікації мовної приналежності сакських племен, що стали спадкоємцями андро- новців. В основі фізичного вигляду саків лежав саме андроновський антропологічний тип [14, 20-21].
Розпад індоіранської єдності почався, ймовірно, ще на спільній прабатьківщині — у Північному Причорномор’ї і потім міг продовжуватися якийсь час у період перших міграцій. Сучасні дослідники вважають, що першими пішли зі своєї прабатьківщини протоіндоарії на межі ІІІ-ІІ тис. до н. е. Так, мітаннійську мову, відому у Північній Месопотамії, Сирії і Палестині у другій половині ІІ тис. до н. е., зараховують до діалекту індоарійської групи відразу після поділу арійських мов на дві основні гілки. Очевидно, шлях цих ранніх індоаріїв лежав через Кавказ, як і маршрут багатьох арійських міграцій більш пізнього часу (уздовж західного узбережжя Каспійського моря). Водночас не виключається і можливість просування груп індоаріїв через Середню Азію (уздовж східного узбережжя Каспію). Через кілька сторіч після відходу індоаріїв з їхньої східноєвропейської прабатьківщини відбувається розпад іраномовних племен, що там залишилися, на західні й східні і на межі ІІ-І тис. до н. е. починається просування перших у бік Іранського нагір’я. Саме ці міграції заклали основу формування давніх народів Ірану — персів, мідійців та ін. Їх маршрут, здогадно, лежав через Кавказ. Не пізніше початку І тис. до н. е. відбувається розпад і східно-іранської єдності, з якої походять скіфи, саки, ма- сагети, а також інші народи Східної Європи і Середньої Азії (бактрійці, согдійці, хорезмійці та ін.) [80, 52-55].