Саки
У I тис. до н. е. спадкоємцями андроновців на території Казахстану і Середньої Азії стали саки. Цю епоху визначають як ранньозалізний вік або як скіфську епоху, епоху саків. Саки — це самоназва кочівників євразійських степів.
У перській «Авесті» вони іменуються турами (або туранцями), з якими ворогували перси-іранці, що прийняли зороастризм — найдавнішу світову релігію монотеїзму, першу релігію одкровення, яка багато в чому вплинула на іудаїзм, а також на буддизм, християнство й іслам. Засновник релігії — Заратустра — був арієм з роду Спітами, і роки його життя відносять або до періоду між 1500-2000 рр. до н. е., або до початку I тис. до н. е., або до доби між УІІІ-УІ ст. до н. е. При цьому в «Авесті» відзначається, що тури й арії шанують «тих самих давніх богів і молять їх про перемогу однією мовою» на берегах Амудар’ї і Сирдар’ї, на Каспії й Аралі, на Волзі й у Прикам’ї. Туранський народ — це народ, над яким панують воїни-колісничі, царі. Це народ скотарів, чиє майно — коні, бики й верблюди, чия земля — пасовище, чия їжа — молоко й м’ясо. Жертви, які вони приносять своїм давнім богам, — жеребці, корови й вівці. Структура туранського (як і іранського) суспільства налічувала главу дому, главу роду, главу племені, главу країни (цар союзу племен). Суспільство саків-ту- ранців складалося з ієрархічно супідрядних груп: військова аристократія, жерці, рядові общинники — пастухи і землероби [48, 24-25].Властивий скіфо-сакам тип озброєння і кінського обладунку, характерний одяг, «звіриний стиль» у мистецтві, поховальні пам’ятки підтверджені археологічними розкопками від Хуанхе на сході до Дунаю на Заході від ІХ-УІІІ до III ст. до н. е. Найяскравіші пам’ятки скіфо-сакської етнокультурної спільності (зокрема, піраміди і кургани) виявлені в Туві, у Центральному і Південному Казахстані, у Південному Сибіру, у Семиріччі (Іссик), на Алтаї, у Приараллі й інших районах їх давнього існування.
Для скіфо-сакських поховань був характерним курганний обряд поховання. Кургани розташовувалися, як правило, групами від двох-трьох до кількох десятків, розміщених безладно або витягнутими ланцюжками. У багатьох місцях зустрічаються так звані царські кургани — величезні насипи до 20 м заввишки і 100 м у діаметрі. Дослідники пов’язують курганні поховання Центральної Азії з іраномовними племенами взагалі і скіфо-сакськими зокрема, у коло яких більшість учених зараховують, крім саків, ще юечжі й усуней. Деякі дослідники курганну культуру енеоліту і бронзи, що передували залізному вікові, вважають породженням ще протоіндоєвропейських племен [48, 25; 44, 21-22].Сакські племена, зважаючи на все, ясно усвідомлювали свою генеалогічну і культурну спільність, що позначалося єдністю самоназви і підтверджувалося мовною близькістю. У перських джерелах збереглися назви сакських племен і їхніх груп: саки парадарайя — зарічні (заморські) саки; тіграхауда — саки, які носили гострі шапки і жили в пониззях Сирдар’ї й Амудар’ї; хаомоварга — саки, які виготовляли священний напій хаому (ведійську сому) і жили у Прибалхашші; аримаспи — які стерегли золото грифів, заселяли Алтай і Східний Казахстан, та ін. Відомості про давніх мешканців Євразії містяться у творах античних авторів, зокрема Геродота, Полібія, Плінія, Страбона, Птолемея. Давньогрецькі і римські джерела називали саків скіфами і згадували назви їхніх племен: масаге- ти — у межиріччі Сирдар’ї й Амудар’ї, савромати (пізніше сармати) — на заході сучасного Казахстану, а також ортокорибантії(«гострошапкові»), іседони, аргіпеї, саракаули та ін. Це були племена однієї сакської спільності. Саки були гідними суперниками таких могутніх держав давнини, як перська держава Ахеменідів, Ассирія, Урарту, Мідія та ін. [48, 26-27].
Культура саків досягла високого рівня розвитку. Їм було, наприклад, відоме руноподібне, вочевидь, алфавітне письмо. Головним компонентом у їхньому мистецтві був, як зазначалося, «звіриний стиль», що склався в УІІ-УІ ст.
до н. е. і поширився серед племен Сибіру, Казахстану, Середньої Азії, Південно-Східної Європи. Багато елементів матеріальної культури саків стали надбанням сучасних народів. Від саків, наприклад, запозичені довгі штани і короткий каптан, з яких пішли штани й піджак, що становлять основу сучасного чоловічого та жіночого одягу. Від саків походять також м’які шкіряні чоботи і високі головні убори. Яскравим представником скіфо-сакської культури тієї доби є славетний філософ Анахарсіс, який жив у VI ст. до н. е. На нього посилався Арістотель у своїй «Нікомаховій етиці», йому був присвячений спеціальний розділ у книзі Діогена Лаертського «Про життя, навчання і вислови знаменитих філософів», своїм товаришем вважав Ана- харсіса афінський архонт Солон [48, 28-29].Сакські племена, таким чином, були прямими нащадками андроновців, генетично пов’язаних зі «зрубниками». Епоха саків показує, що Великий степ являв собою самостійний осередок цивілізації між Дунаєм і Китаєм. Ця цивілізація Великого степу синтезувала в собі особливості різних варіантів виникнення цивілізацій. З одного боку, вона з’явилася як річкова цивілізація, подібно цивілізаціям Нілу, Месопотамії, Інду, Хуанхе (скіфо-сакські пам’ятки виявлені в долинах Дунаю, Дніпра, Волги, Амудар’ї, Сирдар’ї, рік Семиріччя), з другого — вона розташована на стику Європи й Азії, подібно до інших «перехресних» цивілізацій — Греції, Малої Азії, Східного Середземномор’я [48, 29-30]. В індійських джерелах ці племена іменуються «шака», у китайських «се», у давньоперських «сака», у давньогрецьких «саки». Лінгвістичними дослідженнями підтверджена приналежність саків до іранського і конкретно — до східноіранського кола племен, які виокремилися до початку І тис. до н. е. із середовища найдавніших індоіранських жителів Централь-
ної і Середньої Азії, що були частиною гігантського індоіранського етнокультурного співтовариства, котре домінувало на всій території Євразійського степового поясу від Північного Причорномор’я до Внутрішньої Азії.
Саки займалися кочовим скотарством, жили в круглих юртах з виходом на схід, харчувалися м’ясом і кумисом (кінське молоко) і управлялися своїми старійшинами [44, 23-24].Очевидно, що не всі племена номадів Середньої і Центральної Азії належали до скіфо-сакської спільності. Письмові джерела давньогрецького, давньоперського і давньокитайського походження містять різноманітну інформацію про різні племена епохи раннього заліза, локалізовані у регіонах Казахстану і Центральної Азії. У них згадуються племена турів, дахів, саків, ятиїв, масагетів, савроматів, сарматів, аланів, аорсів, каспіїв, іседонів, аримаспів, аргіпеїв та ін. Китайські джерела повідомляють, що в УІІ-УІ ст. до н. е. у Внутрішній Азії проживали кочові племена жун і ді, а пізніше їх почали називати ху. Точна локалізація цих племен та їх етнічна атрибуція проблематичні. Дослідники зазвичай розміщують турів у межиріччі Амудар’ї і Сирдар’ї; савроматів, сарматів, аланів і аорсів — на заході степової зони; саків-дахів і каспіїв — на заході і південному сході від Каспію; ари- маспів — на північному сході центральноазійського регіону; аргипеїв — на його північному заході; саків-масагетів і саків-ортокарібантіїв — у Приараллі і Центральному Казахстані; саків-тиграхауда — на південному сході тощо.
Водночас очевидним сьогодні є факт проникнення далеко на схід, до самого Байкалу (див. кольорову вклейку, рис. 21), давніх праіндоєвропейських племен, що взяли активну участь у місцевих процесах етногенезу.