Амореї, арамеї і халдеї

Амореї (аморити) — семітичні племена, вихідці з Аравії, які в ХХІУ-ХУІ ст. до н. е. розселялися Сирійським степом. Близько 1894 р. до н. е. аморити, як за­значалося, захопили Вавилон і заснували своє царство, яке відігравало значну роль у Стародавньому світі.

Арамеї (арамейці) — також одне із семітичних імен, яке вийшло з Аравії і розселилося в ХІУ-ХІ ст. до н. е. у Передній Азії [18, 64]. Під іменами Арам, Арамея («країна висока»: (Бут., 24, 10; 25, 10) малася на увазі Сирія (іноді Сирія і Месопотамія разом узяті — від витоків Йордану до Євфрату). Арам («високий»), згідно із старозавітними текстами (Бут., 10, 22), є молодшим сином Сима [14, 57].

Халдеї — семітичні племена, котрі жили в першій половині І тис. до н. е. у південній Месопотамії. Вони вели боротьбу з Ассирією за володіння Вавилоном. У 626-538 рр. до н. е. у Вавилоні, як відзначалося, правила халдейська династія, що заснувала Нововавилонське царство [18, 1304]. Припускається, що халдеї 630 р. до н. е. спустилися з Кавказьких і Таврських (на півдні Туреччини) гір і захо­пили Західну Азію, зруйнувавши Єрусалим і забравши в полон євреїв, підкорив­ши Фінікію і заснувавши своє царство, яке простягалося до Середземного моря і назване за їхнім ім’ям Халдеєю (або Вавилонією). У VI ст. до н. е. Халдея увійшла до складу Перської імперії, а пізніше зазнала арабського (VII ст.), а потім турецького (XVII ст.) завоювання [14, 737].

Стародавній Ханаан був місцем проживання ранніх скотарів і хліборобів Близького Сходу й островів Егейського моря, які належали, ймовірно, до ібе­рійсько-кавказького (зокрема, хуритського) і почасти індоєвропейського культурного кола, на яке протягом тривалого часу нашаровувалися семітомовні племена, котрі прийшли в Ханаан із Месопотамії й Аравії. Найвідомішими представниками ін­доєвропейських народів серед жителів Ханаану були малоазійські хети, до яких згодом (близько ХШ-ХП ст. до н. е.) приєдналися пелазги — творці стародавньо­го високорозвиненого царства Пелазгії III тис. до н. е. Саме від цього старо­давнього індоєвропейського народу колишній Ханаан отримав сучасну назву Палестина. Шший висококультурний народ — семітомовні фінікійці — прийшли в Ханаан з району Червоного моря, де, ймовірно, мали тісні зв’язки з давньо­єгипетською цивілізацією. Можливо, як Стародавній Єгипет свого часу об’єднав різні культури Африки, Азії і Європи, так і Ханаан увібрав у себе в період фор­мування найдавнішого осередку землеробства і цивілізації культурний вплив іберійсько-кавказьких, індоєвропейських і південносемітських етносів. З індо­європейців свої свідчення в Ханаані-Палестині (близько кінця VIII — початку VI ст. до н. е.) залишили також кіммерійці і скіфи, які панували кілька десятиліть у Малій Азії та прилеглих до неї районах (на Близькому Сході було широковідо­ме місто Скіфополь).

У цьому томі перед нами не стоїть завдання дослідження історії і релігії стародавніх євреїв, оскільки ці питання розглядатимуться нами пізніше. Нагада­ємо тільки, що індоєвропейські хети вміщували в самому кінці свого величезного пантеону так званих богів ізгоїв, які належали «людям хабіру» [90, II, 592]. На думку сучасних дослідників, хабіру (хапіру, апіру) є, найімовірніше, предками стародав­ніх євреїв, котрі кочували територіями держав Ханаану і Стародавнього Єгипту, про яких є згадки в близькосхідних документах середини ІІ тис. до н. е. [90, І, 584]. Слово «еврей», як відомо, означає «той, хто перейшов річку», що зазвичай свід­чать про походження предків євреїв з Месопотамії («за річкою Євфрат»), тобто з частини халдейської (вавилоно-ассирійської) народності, яка відокремилася від інших східно-семітських етносів.

Водночас з етнонімом «хабіру» співзвучна назва річки підземного цар­ства Хабур, відома в шумерській (тобто месопотамській) міфології. «Матір’ю» цієї ріки царства мертвих була, як уже відзначалося, Тіамат, яка створюва­ла там «злих демонів». Перехід через цю річку вважався «смертю безповорот­ною», оскільки «ті, хто перейшли річку», випили «воду забуття» і долучилися, мабуть, до «злих демонів, які жили в ній» [62, 593]. Можливо, саме тому дав- ньохетський пантеон (який багато в чому сприйняв шумерські релігійно-мі­фологічні уявлення) зараховував «богів ізгоїв» (тобто божеств, вигнаних з певних причин зі спільноти людей чи соціальних груп) до «людей хабіру», які «пере­йшли» встановлені в цьому соціумі звичаї і тому стали на бік «злих демонів».

Багато дослідників, наголошує американський популяризатор давніх релігій З. Сітчин, взагалі сумнівається, що слово «хабіру» (співзвучне з «ібрі» — «єврей») «позначало етнічну групу, припускаючи, що воно було іменником де­скриптивного характеру і означало лише «мародери» або «загарбники» та «мало конотацію «бандити» [139, 293]. «Цим словом ассирійці і вавилоняни у XVIII­XVII ст. до н. е. називали банди західних семітів, які грабували й мародерству- вали. Наприкінці XV ст. до н. е. начальник єгипетського гарнізону звернувся до царя з проханням дати їм підкріплення для відвернення нападів «хапіру» [139, 292]. Якщо поняття «хабіру» справді мало дотичність спочатку до соціальної гру­пи (і лише по якомусь часі було перенесене на групу етнічну), стає зрозумілим зарахування «богів ізгоїв» у давньохетському пантеоні до «людей хабіру», під якими розумілися, вочевидь, антисоціальні елементи, які мали й відповідних «бо­гів». Можливо також, що давніх євреїв, які покинули «халдейський Ур» і кочува­ли землями Ханаану і давньоєгипетської держави, місцеве населення сприймало саме як «загарбників» і «мародерів», котрі намагалися завоювати землі, що їм не належали.

На соціальній, а не етнічній, належності «людей хапіру» наголошується, наприклад, у давньоєгипетських документах, де «докладно йдеться про встановлені для бригад найманих робітників норми виробітку земляних цеглин. В одному з таких текстів, який датується добою правління Рамзеса ІІ, згадується плем’я хапіру (по-вавилонському «хабіре»), яке видобувало камінь для царського будівництва в Мемфісі. До складу хапіру могли бути приналежними й ізраїльтяни. Це слово позначає людей, у яких немає ні батьківщини, ні власності. Серед них, напевно, були й ті, хто втік від боргів або з рабства, вигнані з рідних місць війною або голодом. Їх брали на тимчасову роботу, і за могутнього царя їх неважко було кон­тролювати. Але за слабких правителів хапіру могли стати небезпечними для пра­вопорядку. Багато вчених вважає, що від слова «хапіру» і пішло слово «єврей» [13, 45].

А. Кестлеру відомій книжці «Тринадцяте коліно» наводить висновки бага­тьох визнаних антропологів про етнічну неоднорідність євреїв. Наприклад, як твердить Р. Патаї, «дані фізичної антропології свідчать, що, всупереч поширеній думці, ніякої єврейської раси не існує. Антропологічні вимірювання груп євреїв у різних частинах світу доводять, що вони сильно відрізняються один від одного за всіма істотними характеристиками зовнішності й будови: за зростом, вагою, кольором шкіри, формою черепа, будовою обличчя, групами крові та ін.». З ним солідарний професор Хуан Комас, який стверджує, що, «всупереч усталеним уяв­ленням, єврейський народ расово різнорідний; його постійні міграції і контак­ти — добровільні й ні — з найрізноманітнішими націями і народами призвели до такого широкого схрещування, що так званий народ Ізраїлю може давати прикла­ди рис, типових для будь-якого народу».

В одній з брошур ЮНЕСКО «Єврейський народ: біологічна історія» її автор Г. Шапіро зазначав: «Великі розходження між єврейським населенням в особливостях зовнішності й генетичному складі їхньої крові роблять будь-яку їхню єдину расову класифікацію термінологічно суперечливою... На жаль, ця тема рідко порушується в повному відриві від небіологічних міркувань, і всу­переч очевидності тривають спроби якось виокремити євреїв у національну спільноту». Інший єврейський автор М. Фішбергу своєму антропологічному до­слідженні «Євреї. Раса і середовище» вважав, що «в антропології євреїв найго­ловніше питання — чи становлять вони справжній народ, який зазнав більших чи менших впливів середовища, чи релігійну секту, яка складається з різних ра­сових елементів, набраних унаслідок навернення неєвреїв в іудаїзм і змішаних шлюбів у процесі міграції в різні райони світу?». І стверджує далі, що, «почина­ючи з біблійних часів, із самого початку створення племені Ізраїлевого вони вже складалися з різних расових елементів... У Малій Азії, Сирії та Палестині жили в ті часи різні народи: аморити, рослі блондини-доліхоцефали; смагляві хети, негроїди-кушити та багато інших. З ними давні євреї змішувалися, як відо­мо з багатьох текстів у Біблії».

А. Кестлер, автор також єврейського походження, на підтвердження за­значеного вище наводить історичні приклади таких змішувань: «Перший пат­ріарх Аврам жив з єгиптянкою Агар’ю; Йосип узяв за дружину Асенефу, яка була не тільки єгиптянкою, а й дочкою жерця; Мойсей одружився на мадіани- тянці Сепфорі; Самсон, герой єврейського народу, був філістимлянином; мати царя Давида була моавітянкою, а сам він одружився на принцесі Гессурській; стосовно царя Соломона, сина хетеянки, то про нього в Біблії сказано: «І по­любив цар Соломон багатьох чужоземних жінок, крім дочки фараонової, Мо- авітянок, Амонітянок, Ідумеянок, Сідонянок, Хетеянок» (ІІІ Цар., 11, 1)... Ін­шим важливим джерелом міжнаціонального схрещування була велика кількість людей різних національностей, навернених в іудаїзм.

Інакше кажучи, на думку згаданих авторів, євреї (особливо давні) станов­лять радше не етнічну, а соціальну організацію, початково засновану на єдиному релігійному культі. Витоки цього стародавнього культу можуть бути, очевидно, відновлені лише в найзагальніших рисах, для чого нам необхідно повернутися до далеких кам’яномогильних сюжетів, де вперше були описані божества-антиподи Енліль і Енкі.

Як ми пам’ятаємо, на кам’яномогильних панно, згідно з їхнім дослідником А. Кіфішиним, ім’я Енкі з’являється порівняно пізно (близько першої половини ІІІ тис. до н. е.). Водночас він виступає не як могутній володар, а лише як слуга бога грозовиці Ішкура (Іма, Адада) — «великого судді» матріархальної богині Аш- нан. Ішкур-Адад — бог бурі, грому й ураганного вітру, який відав дощами, повеня­ми, засоленням ґрунтів, насилав потоп. Він — «дикий бик люті», емблемою якого є блискавки. У Месопотамії, у вавилоно-ассирійський період, одним з основних місць вшановування Адада був Енегі — поблизу міста Ура [90, І, 39], у якому в ті часи поклонялися богу вод Енкі й місячному богу Нанні. Саме з «Ура халдейсько­го», як ми знаємо з біблійних текстів, вийшов одного разу і «праотець» євреїв Ав­рам, який став згодом родоначальником іудаїзму і обіцяв своїм послідовникам землю обітовану, де «тече молоко і мед» (Втор., 31, 20). Прикметно, що з ім’ям Адада співзвучне й одне з імен Єгови, яким він сам називає себе, явившись Аврамові: «Я Бог Всемогутній» (Бут., 17, 1). По-єврейському це звучить як Ел-Шаддай (від 8сЬайай — бути сильним, міцним) [145, 1, 109-110, 163].

«Слугу» Адада — Енкі шумери боготворили як одного з «облаштовувачів сві­ту» і «хазяїна Абзу» — первородного океану-хаосу. Відомий схожий образ — «Нінда- ра з Абзу» («ніндара» буквально означає «господар козла») і в кам’яномогильних сюжетах. Найімовірніше, саме під цим ім’ям крився архаїчний Енкі. «Ніндара з Абзу» (тобто Безодні), на думку А. Кіфішина, може бути пов’язаний з «семиголо­вою змією з Безодні», тобто з образами сатани й антихриста з новозавітного Апока­ліпсиса. До того ж «Ніндара з Безодні» і «Ніндара, що Розум має» (одна з іпоста­сей шумеро-аккадського Енкі — божество мудрості) названі на Кам’яній Могилі «богами Свині», «Свині льодяного болота», яка тут, очевидно, постає як архаїчна могутня істота, котра походить з доісторичного родового тотема, пов’язаного з болотом (тобто водою), морозом і, отже, з північчю [62, 277, 590].

В інших місцях кам’яномогильних текстів «Ніндара з Безодні» ототожню­ється з мамонтом, рибою і, судячи з його імені, з козлом (а також зі згадуваною вже свинею). Заміною архаїчної богині-тотема свині в ранній шумерській міфо­логії був також Лумма, відомий як демон-чудовисько, ім’я якого деякі автори упо­дібнювали з ім’ям Думузі-Діоніса, який був у шумеро-аккадській версії сином Енкі і поставав як божество, що вмирає і воскресає, з водними і рослинними функція­ми [62, 587]. Прикметно, що в одному з кам’яномогильних текстів поряд з ім’ям «Ніндари, що Розум має» (під яким, очевидно, мається на увазі Енкі — батько Ду- музі) назване ім’я Ілу [62, 152-168], що у більш пізній західносемітській релігії ві­діграв роль верховного божества й згодом був ототожнений з Єговою (через образ Єво-Яхве) [90, І, 597]. Відповідно до Старого Заповіту (Ієзек., 8, 14) біля північ­них воріт Єрусалимського храму Яхве-Єгови жінки оплакували Таммуза (єврей­ське найменування шумерського Думузі) [90, ІІ, 491], а в «день відпущення гріхів» (єдине іудейське свято, коли первосвященик входив у святая святих) Єрусалим­ський храм ділив свої жертви (козлів) на рівні частини між Єговою й Азозелем (одна з іпостасей сатани), який живе у пустелі (звідси вислів «козел відпущення») [21, 22]. Можливо, до цих самих явищ належать і відомі в іудаїзмі заборони на вжи­вання деяких продуктів, зокрема свинини (свиня разом з козлом була жертовною твариною Діоніса, а в давньоєгипетського бога пустелі та злого начала Сета — священною твариною).

Бог Енкі — «володар землі» і підземних вод — поставав у певному розумінні антиподом Ана («володаря небес») і його первістка Енліля («володар повітря», що відокремив небо від землі) і вже в архаїчні часи був ототожнений з «рибою моря» — господарем нижнього світу, який протистоїть уранічному «верху» світобу­дови. Культ Енліля у своїх найзагальніших рисах склався, за оцінкою А. Кіфішина, вже до УІІ тис. до н. е. (тобто в часи існування гіпотетичної поки що Аратти), і йому належить на прадавньому святилищі Кам’яна Могила одне з найвидатні- ших місць [62, 498-501]. По якомусь часі з’являється певне розмежування двох різних традицій — місцевої і привнесеної, що, вочевидь, поклало початок двоїсто­му образу космогонічної ідеї, зафіксованої в протописемності Кам’яної Могили. Давніший (тобто місцевий) її варіант припускав створення світу богом неба Аном і його первістком Енлілем, а новіший (найімовірніше, привнесений) — створен­ня його богом вод Енкі і його сином Мардуком (за вавилонськими переказами, Мардук був зачатий Енкі в Абзу і наділений функціями водного божества і боже­ства рослинності [90, ІІ, 110], що засвідчує споріднення його образу з образом згадуваного вже Думузі — сина Енкі в шумерській міфології). Образ прото-Енліля виразно пов’язаний з вогнем, а Енкі — з водною стихією. У пізніші, вже шумерські часи «вогонь Енліля» з часом поступається своїм чільним місцем у пантеоні «морю Енкі» [62, 532-533, 550, 650], а у вавилоно-ассирійський період його син Мардук остаточно узурпує верховну владу, підмінюючи собою законних спадкоємців Енліля і перебираючи на себе всі його титули (так зване енлільство).

Від цього вавилоно-ассирійського періоду бере, очевидно, початок і фор­мування образу іудейського верховного божества, на яке міг вплинути такий типо­логічний ряд: бог грозовиці Ішкур (Адад), «візиром» або слугою якого було в кам’яномогильний період водне божество Енкі, що постає в шумеро-аккадській релігії батьком бога рослинності Думузі-Діоніса (або Адоніса, видозмінене ім’я якого — Адонай — поставало в іудаїзмі як заміна «невимовного» імені Яхве [90, І, 46], який, напевно, становив подальший розвиток образу західносемітського морського бога Ямму-Енкі (злитого у подальшому з Елом-Енлілем).

Прикметно, що у Старому Заповіті, як уже зазначалося, Єгова (який з’яв­ляється в біблійних текстах пізніше від Елохима) «називається власним Богом

Сима» — родоначальника семітських народів — і він, отже, є лише «Богом завіту», укладеного з іудеями, а названий у благословенні Ноєм Яфета (прабатька індоєв­ропейців) Елохим — «універсальним Владикою і Творцем світу» [145, І, 65-66]. Прикметний з огляду на це і старозавітний сюжет про благословення Аврама — праотця євреїв — первосвящеником Бога Всевишнього Мелхіседеком, де Бог Все­вишній (або Ел-Еліон, від якого походять імена «Аллах» і «Елохим») постає як «істинний Бог», «Володар неба і землі», «вища світова сила і верховне панування, що поширюється на весь Всесвіт» [145, І, 97-98]. Інакше кажучи, Мелхіседек і Бог Всевишній, порівняно з Аврамом і його богом, є незрівнянно вищими. Такої дум­ки, наприклад, дотримувався відомий французький філософ Р. Генон, який у своїй праці «Цар світу» стверджував, що «Мелхіседек вищий за Аврама» і що «Всеви­шній (Еліон), який є Богом Мелхіседека... вищий за бога Аврама чи, інакше кажу­чи, перше з цих імен представляє один божественний аспект вищим за інший», оскільки «безумовно, нижчий (Аврам) благословенний вищим (Мелхіседеком) і, зі свого боку, Аврам визнає цю перевагу, віддаючи десятину, що є знаком його залежності».

Як зазначалося, апостол Павло проводить паралель між Мелхіседеком і Христом, який під час смертних мук на хресті викрикнув, звертаючись до Бо- га-батька: «Елої, Елої! Ламма савахфанї?» (Боже мій, Боже мій! Для чого ти мене залишив? — Мк., 15, 34). Ісус (Ісу) визнається і в мусульманському Корані, де він названий «Месією», «Словом Аллаха», «Духом від Аллаха», «Висловом Істини», а в пізніших ісламських переказах йдеться про прийдешнє повернення Іси-Ісуса на землю, де Він відновить царство справедливості. Отже, Коран розглядає Ісуса Христа як месію і посланця істинного Бога, оголошуючи при цьому помилкови­ми уявлення іудеїв, які вважали богом Узайра, оскільки «єдиним богом є Аллах» [90, І, 565-566]. Арабське ім’я «Узайр» співзвучне з ім’ям давньоарабської богині Узза, що означає «всемогутня». Саме під цим ім’ям старозавітний бог відкривав­ся не тільки Аврамові, а також і його спадкоємцям — Ісаку та Якову (Ізраїлеві) — як «бог всемогутній» (євр. Ель-Шаддай або Шадад — від імені східносемітського бога бурі Адада, «слугою» якого було морське божество Енкі). На це прямо вка­зують старозавітні тексти: «Являвся Авраму, Ісаку і Якову як «Бог всемогутній» («Ель-Шаддай»), а під ім’ям моїм «Господь» («Яхве») не відкрився їм» — говорить Єгова Мойсею (Вих., 6, 3).

Можливо, у цьому тексті зафіксоване перше впізнавання стародавніми єв­реями справжнього імені «бога Ізраїлю», якого впродовж кількох століть (від Ав­рама до Мойсея) вони уявляли в образі Шадада (Хаддада, Адада, Баал-Хаддада), тобто верховного божества багатьох семітських народів, відомого їм в образі бика («диким биком люті» називали, як зазначалося, східні семіти свого Адада). До того ж стародавні семіти знали, що Адад не є «Єдиним Богом», він, хоча і голов­ний, але один з багатьох. Дивно, що свідчення таких уявлень проникли в «моно­теїстичний» Старий Заповіт, де, наприклад, наведені такі слова: «каже той, хто чує слова Божі, хто має ведіння від Всевишнього (Еліона), який бачить видіння Все­могутнього (Шаддая)...» (Числа, 24, 16). Прикметно, що ці слова вимовляються Валаамом, пророком-волхвом мадіанітян, якому приписується перше відоме пророц­тво про пришестя Ісуса Христа: «Бачу Його, але нині ще немає; зрю його, але не близько» (Числа, 24, 17).

Після наведеного вище повідомлення Мойсеєві справжнього імені його бога розцвітає культ Єгови-Яхве (при цьому, як відомо зі старозавітних переказів, знищується золота фігура бика, що символізував, очевидно, Адада-Шаддая), який в угаритських текстах (під ім’ям Єво-Яхве) був названий Ямму — ім’ям одного з головних ворогів Балу (у тому числі й Баал-Хаддада), злого і деспотичного бога моря, який претендує разом з чудовиськами, які оточували його, на владу над сві­том і богами.