Сирія (по-арабськи «біляд аш-Шам» — «країна Шам», тобто країна Сима — сина Ноя) увібрала в себе значну частину стародавньої історії людства.
На її сучасній території народжувались і вмирали десятки держав, котрі належать різним цивілізаціям*. Перші сліди людини, виявлені в районі сучасної Латакії (у долинах річок Оронт і Нахр аль-Кабір), обчислюються в один мільйон років.
У межах Сирії, у долині Євфрату, лежить значна частина тих територій, де людина перейшла до землеробства. Цей важливий етап у становленні людства ознаменувався виникненням натуфійськоїкультури (від назви долини Ваді ан-Натуф у Палестині), що охоплювала в Х-УІІІ тис. до н. е. (в епоху близькосхідного мезоліту) район від Нілу до Євфрату.Саме творцям натуфійської культури належить, на думку багатьох дослідників, заснування одного з перших в історії людства міст — Єрихона. Це місто, що лежить на північний захід від Мертвого моря, у долині річки Йордан, було відоме в Палестині в УІІ-ІІ тис. до н. е. Археологами відкриті залишки укріплених поселень епохи неоліту й бронзи, руїни міста з могутніми стінами ХУІІІ-ХУІ ст. до н. е., гробниці та інші відбитки стародавньої цивілізації. Наприкінці ІІ тис. до н. е. Єрихон був зруйнований єврейськими племенами. За біблійним переказом, стіни Єрихона впали від звуків труб єврейських завойовників (так званих єрихонських труб) [18, 435].
У ГУ-ІІІ тис. до н. е. на території Сирії з’являються урбаністичні центри, близькі до шумерської цивілізації, яка зародилася в південній Месопотамії. Най- значніші з них — держава Марі, що процвітала на березі Євфрату (в районі сучасного Абу Кемаля) та Ебла, руїни якої виявлені між Хамою й Алеппо. Ці держави існували в ІІІ-ІІ тис. до н. е. Приблизно в цей самий період берегова смуга Сирії заселяється численними західносемітськими племенами, яким греки пізніше дали загальну назву « фінікійці» і які заснували тут ряд торгових міст-держав.
* Докладніше див.: Медведко С., Осиное Д. Вся Сирия. — Арабинформ, 2001. — 603 с.
У XXIV ст.
до н. е. в північній Месопотамії, як відомо, царем Саргоном (Шаррукіном) Давнім було засноване сильне Аккадське царство, яке, проте, незабаром впало під ударами навколишніх племен, у тому числі семітів-амореїв (або аморитів), котрі прийшли з Аравії. 1895 р. до н. е. вони захопили Вавилон, заснувавши нове царство, яким до XVII ст. до н. е. правила перша вавилонська династія, прославлена царем Хаммурапі (1792-1750 рр. до н. е.). На території Сирії в той час утворилося безліч дрібних держав зі змішаним населенням із ху- ритських племен, які прийшли з півночі, та семітських, котрі прийшли з півдня, серед них і амореї: Ямхад (з центром в Алеппо), Алалах (на території нинішньої Туреччини, нижня течія Оронта), Амурру, Катна (обидва — середня Сирія), Дамаське царство та ін. Третім етнічним компонентом населення цього періоду були, очевидно, автохтонні племена — спадкоємці творців натуфійської культури, яка належить, можливо, як і хурити, до іберійсько-кавказького культурного кола.На початку XVI ст. до н. е. у верхній течії Тигру і Євфрату хурити створили сильну державу Мітанні, яка претендувала в боротьбі з Хетською державою (що з’явилась, як ми пам’ятаємо, на території нинішньої Туреччини у ХУІІІ-ХУІІ ст. до н. е.) і Стародавнім Єгиптом за панування над Сирією і Палестиною. Дотепер точно не встановлено, де саме була розташована столиця хуритської Мітанні, легендарна Вашшукканні, проте багато дослідників указують на річку Хабур, у районі нинішнього міста Рас аль-Айн у північно-східній Сирії. Прикметно, що в шумерській міфології річка Хабур (яка бере початок на території нинішньої Туреччини біля витоків Тигру і впадає на території сучасної Сирії в Євфрат, тобто перетинає долину цих двох великих річок Месопотамії) вважалася річкою підземного царства, «матір’ю» якої було чудовисько Тіамат, що створювало там злих демонів. «Ті, хто перейшов річку» Хабур, вважалися такими, що випили «воду забуття», а це прирівнювалося до «смерті безповоротної», яка перебувала, вочевидь, під владою згаданих злих демонів [62, 593].
Назва цієї лиховісної ріки (Хабур) співзвучна, як згадувалося, з етнонімом «хабіру», яким, на думку сучасних дослідників, називали предків сучасних євреїв [90, ІІ, 592] — звідси, імовірно, «ібрі», тобто «єврей» («той, хто перейшов річку»).У другій половині ХУІ ст. до н. е. фараон Тутмос І витіснив Мітанні з північно-західної Сирії, і після цього країна на кілька століть стає об’єктом розподілу між єгиптянами і хетами. Внаслідок кількох воєн хетському цареві Супілуліумі у ХУ ст. до н. е. вдалося підкорити держави північної Сирії, але в ХІУ ст. до н. е. фараони Сеті І, а потім Рамзес ІІ здійснили ряд успішних походів і після битви під Кадеш (1312 р. до н. е.) Сирія була розподілена за договором між обома великими державами (кордон проходив дещо південніше від нинішнього Хомса). Північна Сирія залишалася Хетською з центром у Халпа (Алеппо) до 1200 р. до н. е., коли під ударами «народів моря» впала і сама Хетська держава, розпавшись на окремі князівства, підкорені згодом Ассирією.
У цей самий період на узбережжі процвітало фінікійське місто-держава Угорит, що було в ті часи одним з головних торговельних центрів Середземномор’я і дало світу перший алфавіт. Угарит також загинув на початку ХІІ ст. до н. е. унаслідок навали «народів моря», що прийшли, як зазначалося, з Егейських островів, Пелопоннесу і південно-західного узбережжя нинішньої Туреччини.
У ХІІ-ХІ ст. до н. е. Сирію, Фінікію (територія сучасного Лівану) і північну Месопотамію заполонили племена семітських кочівників — арамеїв, вихідців (як і амореї) з Аравійського півострова. Арамейська мова надовго стала після цього основною в усьому регіоні. У ту саму епоху сюди проникають перші арабські племена. На короткий час у Х ст. до н. е. частина країни, з Дамаском включно, опиняється в руках ізраїльсько-іудейського царя Соломона, але потім знову переходить до арамеїв. У середині Х-ІХ ст. до н. е. при царях Табріммоні та Бен Ададі I арамейське Дамаське царство панує в Сирії і Палестині й зі змінним успіхом протистоїть Ассирії, очолюючи коаліцію невеликих держав.
Проте у VIII ст. до н. е. його завойовують ассирійці, які за царів Тіглатпаласара ІІІ, Саргона ІІ й Асархаддона змогли створити найдавнішу «наддержаву». На зміну ассирійському приходить Нововавилонське царство, яке досягло найбільшого розквіту за знаменитого Навуходоносора ІІ (604-562 рр. до н. е.), а потім — перська імперія: з УІ ст. до н. е. вся країна стає приналежною до великого давньоперського царства Ахеменідів.У 333 р. до н. е. армія Александра Македонського, розгромивши в битві під Іссою (у нинішній Туреччині) військо перського царя Дарія, підкорила Сирію новому правителю. Після смерті Александра Великого (323 р. до н. е.) при розподілі величезної імперії між його воєначальниками (діадохами) Сирія дісталася одному з них — Селевку І Нікатору («Переможцю») і стала провінцією великої елліністичної держави Селевкідів, яка простягалася від Середземного моря до Інду. Значного поширення набуває грецька мова і культура.
У І ст. до н. е. прибережна частина Сирії ненадовго потрапляє під владу царя Великої Вірменії Тиграна ІІ, а в 64 р. до н. е. римський полководець Гней Помпей приєднує чималу частину країни (крім Пальмірського царства) до римських володінь, створивши нову провінцію Сирія зі столицею в Антіохії (нинішня Туреччина). Зацікавлені в підтримці місцевого населення в постійних війнах із сильним Парфянським царством, що виникло в середині ІІІ ст. до н. е. на схід від Сирії, римляни надали місцевим містам союзницького статусу, що сприяло розвитку урбаністичних центрів (Антіохія, наприклад, вважалася за значущістю третьою після Риму й Александрії). У другій половині ІІІ ст. Пальміра, що спробувала суперничати з Римом щодо влади на Сході, була розгромлена, і, отже, вся територія нинішньої Сирії ввійшла до складу Римської імперії. З ІІ ст. у Сирії швидко поширюється християнство. З Антіохією і Дамаском, зокрема, пов’язані життя й діяння апостола Павла.
У 330 р. імператор Костянтин переносить столицю Римської імперії в місто Візантій, яке пізніше стало називатися Константинополем, а на кінець ГУ ст.
величезна держава була поділена між двома синами цього імператора, і Сирія стає провінцією Східної Римської імперії, що пізніше отримала назву Візантія. У УІ — на початку УІІ ст. країна зазнає руйнівних вторгнень головного ворога Візантії того часу, спадкоємця Парфянського царства — держави іранської династії Сасанідів.У 633 р. араби-аравійці, об’єднані проповіддю пророка Магомета, творця нової релігії — ісламу, почали з вторгнення в Сирію ряд завойовницьких походів, які завершилися до ІХ ст. створенням величезного халіфату, який простягався від Інду до Атлантики. 661 р. столицею халіфату став Дамаск, де правила династія Омейядів — представників відомого арабського роду. Наступна халіфська династія — Аббасидів, — яка відродила своє походження від дядька пророка Аббасу і захопила владу внаслідок повстання, перенесла столицю у спеціально побудований для цього Багдад.
Наприкінці XI ст. велика частина Сирії потрапила під владу тюркських феодалів-сельджуків, а в XIII-XVI ст. — мамлюків (тобто начальників гвардії, «генералів»), які встановили своє панування в Єгипті та Сирії. У цей період (з XI по XV ст.) Сирія зазнала вторгнення західноєвропейських хрестоносців, тата- ро-монголів, а також Тамерлана. У 1516 р. армія турецького султана Селіма I розбила мамлюків поблизу Алеппо, після чого Сирія стала приналежною до великої Османської імперії. Тільки 1918 р. турки були вигнані з Сирії, а надання Сирії державного суверенітету відбулося лише у вересні 1941 р.
Коротка історія Сирії, описана сучасними дослідниками С. Медведко і Д. Осиповим, наведена в табл. 33.
Таблиця 33
СТИСЛА ХРОНОЛОГІЯ СИРІЇ
| Доба | Основні події |
| 1 млн років тому | Перші свідчення людини в долинах річок Оронт і Нахр аль-Кабір |
| X—VIII тис. до н. е. | Виникнення і поширення від Нілу до Євфрату натуфійської культури |
| IV—III тис. до н. е. | Поява урбаністичних центрів, близьких до шумерської цивілізації (Марі, Ебла). Поява хуритів |
| III—II тис. до н. е. | Заселення берегової смуги численними західносемітськими племенами (так званими фінікійцями) |
| II тис. до н. е. | Утворення безлічі дрібних держав зі змішаним населенням (хуритським, аморейсько-семітським і нащадками «натуфійців») — Ямхад, Алалах, Амурру, Катна, Дамаське. Боротьба між хуритською державою Мітанні, Хетською державою і Стародавнім Єгиптом за панування над Сирією і Палестиною. Розквіт Угарита |
| XII—XI ст. до н. е. | Загибель Хетської держави й Угарита від навали «народів моря». Заселення Сирії, Фінікії і північної Месопотамії семітами-арамеями. Проникнення перших арабських племен |
| X—IX ст. до н. е. | Період панування арамейського Дамаського царства в Сирії і Палестині |
| VIII—VI ст. до н. е. | Сирію послідовно завойовують ассирійці, потім халдеї (Нововавилонське царство) і перси |
| IV—I ст. до н. е. | Завоювання Александра Македонського і створення елліністичної держави Селевкідів |
| I ст. до н. е. — IV ст. н. е. | Римський період. Поширення християнства |
| IV—VII ст. | Сирія стає однією з провінцій Візантії |
| VII—XI ст. | Створення і розвиток арабського халіфату зі столицею в Дамаску, потім — у Багдаді |
| XI—XVI ст. | Під владою тюркських феодалів-сельджуків, потім мамлюків. Вторгнення хрестоносців, монголів і Тамерлана |
| XVI—XX ст. | Сирія у складі Османської імперії |
| 27 вересня 1941 р. | Надання Сирії суверенітету |