Алтайські знахідки
Дивовижними є знахідки на вершині іншої гори, розташованої далеко від Кольсь- кого півострова, але яка також тяжіє до Півночі. Це гора Білуха — найвища точка Алтаю (4506 м), що міститься в середині Центральної Азії.
Алтай — дивовижний гірський край, що охоплює території Російської Федерації, Казахстану, Монголії і Китаю. Тут беруть свій початок річки Об, Іртиш, Єнісей, які впадають у Північний Льодовитий океан. Алтай — край річок, гір і озер (останніх тут близько 3,5 тисячі) [12, 28]. Імовірно, що перші поселенці з’явилися в алтайських печерах 500-300 тис. років тому (відомі, наприклад, знахідки цієї доби в печері Улялинка). Мовну ма- кросім’ю, що об’єднує три сім’ї мов: тюркську, монгольську і тунгусо-маньчжурську (деякі вчені відносять до цієї макросім’ї також японську і корейську мови), названо алтайською. Алтай — колиска багатьох давніх народів. Він входив у зону етногенезу найдавніших поселенців Сибіру — самодійців (ненці, енці, нганасани, селькупи та інші уральські за походженням народи), а також угро-фінів. Тут жили кети — представники колись чисельної єнісейської мовної сім’ї, генетично пов’язаної як з тибе- то-бірманськими мовами, так і з нахсько-дагестанськими мовами [112, 150]. Єнісейські мови типологічно подібні до мови всесвітньо відомих шумерів, які прийшли близько V тис. до н. е. в Месопотамію і стали засновниками цивілізації передньої Азії. Єнісейські, як і шумерські, мови становлять одну гіпотетичну макросім’ю, що називається сино-кавказькою або памоєвразійською, до якої приналежні також сино-тибетські і північно-кавказькі мови, баскська (Південна Європа) і бурушаскі (Центральна Азія), на-дене (Північна Америка) та ін. [див.: 116, І, 120-138]. Археологи датують прихід з північно-причорноморських степів на Алтай III тис. до н. е. індоєвропейців — носіїв афанасіївської культури з окресленим солярним культом. Археологи виявили на Алтаї кола, обставлені величезними вертикальними кам’яними плитами — справжні кромлехи, пов’язані з сонячним ритуалом, своєрідні «алтайські Стоунхенджи». На стінах алтайського гроту Акбаур (рис. 12) у 1992 р. були виявлені червоні наскельні малюнки II тис. до н. е.: дракон, колісниця, люди, гірські козли, колесо, хрести та інші геометричні фігури, взаємопов’язані з різними моментами проникнення сонячних променів протягом дня через отвір у стелі. В 1929 р. почались археологічні розкопки під керівництвом С. І. Руденко [187] алтайських Пазирикських курганів (див. рис. 13), де у вічній мерзлоті, у дерев’яних зрубах, з кінською упряжкою і колісницями, в різьблених дерев’яних саркофагах лежали в золоті і дорогих шатах скіфські царі. У курганах ст. до н. е. з алтайської долини Пазирик було виявлено чисельні зображення фантастичних звірів, особливо грифів (грифанів). В. Бегліче- ва у статті «Золота гора» про алтайську гору Білуху, надрукованій у журналі «Наука и рели-
Рис. 12. Астрономічні наскельні рисунки. Грот Акбаур. II тис. до н. е.
Гриф і лось. Візерунок чепрака
Кінський головний убір, увінчаний оленячими рогами. Волок, шкіра, мідь, позолота
Єгипетський бог Бес. Бронза
Вовк. Дерев яна прикраса кінської збруї
Рис. 13. Скарби Пазирикських курганів. V ст. до н. е.
(фото з журналу «Наука и религия»)
гия» (2005 р.), акцентує на повідомленні «батька історії» Геродота (V ст. до н. е.) про Аристея, автора поеми «Аримаспея» (VI ст. до н. е.), який оповідав, «що над іседона- миживуть одноокі люди, аримаспи, над аримаспами — грифи, що стережуть золото, а ще вище — гіпербореї, які розпросторилися до моря».
Грифів, що стережуть золото десь на краю Скіфії, згадують й інші античні автори (Есхіл, Пліній, Страбон), а німецький вчений А. Гумбольдт перший припустив, що місце поселення Аристеєвих грифів — це Алтай, де зафіксовано найдавніші розроблення металів, у тому числі і золота. Наприклад, в часи Пазирикських курганів в Алтайських горах розроблялись чисельні золоті родовища. В цих курганах виявлено також тканини з Малої Азії і Ахеменід- ського Ірану із зображенням жриць у високих тіарах, вироби із шкури леопарда, насіння і мушлі з берегів Індійського океану, зображення єгипетського божества Беса місцевої роботи (з азійським розрізом очей на пласкому обличчі).
Рис. 14. Статуетка Беса. Фаянс. VII ст. до н. е.
(із зібрання Державного музею образотворчого мистецтва ім. Пушкіна, РФ)
Єгипті було особливо популярним за часів Аменхотепа IV (Ех- натона), який встановив у XIV ст. до н. е. релігію сонячного монотеїзму. Бес мав дружину Бесит, їх зображували одягненими у лев’ячі шкури. Мали вони і маленького сина. Ймовірно, близько ІІ-І тис. до н. е. Бес, як один з охоронців небесного світила від злих сил, проник і на Алтай. Водночас це не єдина єгипетська паралель. Відомо, наприклад, що верховний сонячний бог Єгипту і велика російська річка Волга, згідно з античними джерела-
Зображення божества Беса (рис. 14) були значно поширені у стародавньому світі, їх було знайдено в Південній Африці, країнах Середземномор’я, Аравії, Месопотамії, Урарту, Середній Азії, у Сибіру. За даними єгиптології, Бес став відомим у долині Нілу з кінця III тис. до н. е. і, за віруванням єгиптян, він оберігав від укусів крокодилів, скорпіонів і змій (тобто від тварин злого бога Сета). Бес вважався покровителем домівки, сім’ї, дітей, жінок, а також музики і танців (відоме його зображення з ^бном). Культ Беса був пов’язаний з Сонцем (на одній з давніх посудин зображені Бес і бог-сокіл Гор, які радіють Сонцю, що сходить).
Його вшановування в ми, мали одне ім’я — Ра.Алтай за Пазирикської доби (V ст. до н. е.) мав, таким чином, зв’язки з Малою Азією, Іраном, Індостаном, Північною Африкою, Причорномор’ям (знайдені, наприклад, боспорські монети) і Китаєм (молода знатна скіф’янка із захоронення на плато Укок лежала у шатах з білого та червоного китайського шовку). Проте висока культура Алтаю простежується значно глибше Пазирикської доби. Відома, наприклад, археологічна реконструкція «Алтайської Принцеси» — скіфської знатної дівчини, яка сидить на коні в багатому вбранні (рис. 15). Тут на снігових висотах Алтаю була
Рис. 15. Алтайська Принцеса. Середина II тис. до н. е.
(археологічна реконструкція надана представництвом Республіки Алтай) розташована, як зауважує В. Бєлічева, захмарна оселя «цариці скіфів» — богині вогню Табіті (її зображення на троні, у високому головному уборі і довгому вбранні, з квітучою гілкою в руці збереглося на повстяному килимі в одному з Пази- рикських курганів) і її сина, верховного небесного бога Папая, а також інших богів скіфського пантеону. З цим небесним пантеоном межують на погребальному інвентарі Пазирикських курганів зображення лосів і оленів, гіллясті роги яких увінчані головами птахів.
