Легенди Алтаю
Нащадки індоєвропейських скіфів на Алтаї у 203-202 рр. до н. е. хуну — пращури кочових гунів, які вторглися згодом у Європу. Тільки в 91 р. н. е. китайці змогли відвоювати ці землі у гунів.
У 460 р. на Алтай прийшли племена, що ведуть свій рід від Ашина — старшого з десяти братів, які народилися від вовчиці та прийняли тут новий етнонім — тюрк (вовк). За тюркською легендою, пращури тюрків були знищені воїнами сусіднього племені. Вцілів лише знівечений ворогами (йому відрубали руки і ноги) десятирічний хлопчик, якого вигодувала вовчиця, яка згодом стала його дружиною. Вороги розшукали та вбили цього юнака, а вовчиця втекла в гори і в печері народила десятьох синів. Старший з них — Ашина — став вождем, привів своє плем’я на Алтай і очолив тут місцеві племена, його найближчі нащадки створили могутній Тюркський каганат (551-744). Від роду Ашина збереглися на Алтаї кам’яні баби, стели з рунічними написами (орхонське письмо), вироби з кістки з вигравіюваними зображеннями тварин та сцен полювання, прикраси тощо. В Х ст. з Алтаю відкочувало на захід плем’я кипчаків-куманів, відомих в наших степах як половці.Білуху — найвищу гору Алтаю — в різні часи і різні народи вважали оселею богів: слов’яни шукали тут таємниче Біловоддя, деякі буддисти вважали її за не менш таємничу країну Шамбалу, хуну — одним з місць перебування верховного бога неба Тенгрі, який мав «величезне яшмове» (або «блискавкове») тіло», «сильний виразний громовий голос», «безліч хмар та десятки тисяч очей-зірок». У алтайців Білуха була, ймовірно, світовою горою, що пов’язувала всі три світи. На її вершині розташувався Ульгень — верховний небесний бог, «білий найсвітліший государ», сивобородий старець, який сидить на золотому престолі в золотому палаці. Під світовою горою мешкає його брат Ерлік, повелитель темних духів, володар царства мертвих. Він — могутній, величезний на зріст старець, з чорною роздвоєною бородою до колін, із закинутими за вуха чорними закрученими вусами. Їздить Ерлік на чорно-білому бику, чорному коні, чорному човні без весел, а замість батога в нього чорна змія.
Його палац з чорного заліза стоїть на березі підземного моря, біля злиття дев’яти рік, що течуть людськими сльозами. Сама гора показується «Білим духом Алтаю», «Білою старою матір’ю», прародитель- кою алтайців. За В. Бєлічевим, «Велика гора» — це земна подоба Богині-Матері, її втілення.Всі ці три світи з їхніми мешканцями зображувались на бубнах шаманів, кожного з яких, за легендою, вибирав верховний бог Ульгень (рис. 16). На Алтаї залишили свої сліди також маніхейство, яке прийшло з Ірану, тибетський буд-
дизм і християнство (несторіанського толку). Несторіанство прийшло з Китаю, оскільки його сповідували уйгури, народ тюркського походження, який мав свою писемність. В її основі лежав согдійський алфавіт, приналежний до нині мертвої мови північно-східної групи іранських мов. Саме від уйгурів запозичили писемність монголи, яких на початку XIII ст. привів на Алтай великий завойовник Чингісхан (Тему чин, 1162-1227).
Рис. 16. Бубни сибірських шаманів (В. Бєлічева. Золота гора // Наука и религия, 2005)
Арабські мандрівники вважали Алтай «стіною Яджуджа і Маджуджа» (так араби називають північні народи апокаліптичних часів — Гога і Магога), за якою Іскандер Дворогий (Александр Македонський), за Кораном (Сура 18, аяти 92-101), заточив ці легендарні народи, про які згадується в Біблії (Ієзек. 38, 2; Откр. 20, 8). У ХІІІ-ХУІ ст. Алтай належав до складу володінь різних феодальних об’єднань, а в XVII ст. на Алтай прийшли, рятуючись від церковних реформ, руські старовіри. Нинішні алтайці — це кілька етнографічних груп (алтай-кіжи, теленгіти, телеси, телеути, тубалари, челканці, кумандинці), які говорять алтайською мовою (при- належна до тюркських мов) і сповідують православ’я, а також традиційні культи [12, 38].