ЗВЕНИГОРОД КИЇВСЬКИЙ

Київська Русь знала не один Звенигород. Невелике село поблизу Львова - Звенигород Галицький - був відомий уже в Х ст. З 1125 р. - це навіть столиця самостійного Галицького князівства.

У кожного з них своя історія і поетичні легенди. Але мова піде про Звенигород Київський. Зруйнований татарською навалою, він більше не піднявся з руїн.

У Боярці, в селах Плесецькому, Заріччі, Старих Безрадичах і багатьох інших місцях ще й дотепер височать пагорби та вали богатирських застав, які оберігали підступи до Києва. Але це були тільки застави. Головні міста так званого «Київського трикутника» по Дніпру, Ірпені і Стугні - Вишгород, Білгород, Василів (Васильків) і Треполь (Трипілля). Саме вони, як і Київ, згадуються в літописах у зв’язку з різними подіями нашої історії. Проте недаремно іноземці називали Київську Русь ще й країною міст. Зокрема поблизу Києва - Пересічень, Вернєв і Звенигород, якого зараз не знайдете на карті. Мовчать навіть народні перекази. I все ж... чотири рази згадується Звенигород Київський в Іпатіївському літописі. Але тільки згадується. Скупі рядки не дають можливості встановити, що це було за місто, де воно знаходилося, яка його роль у «Київському трикутнику» (трикутник, обмежений Дніпром, Ірпенем і Стугною) і, врешті, чому воно називалося Звенигородом.

Багато вчених минулого (М. Погодін, М. Максимович, М. Барсов, В. Антонович, Д. Анучін та ін.), аналізуючи літописні дані, намагалися відшукати загадкове місто. В.Антонович, наприклад, висловив думку, нібито Хотівське городище і є колишній Звенигород. Гіпотезу підхопили. Однак проти неї рішуче виступив Л. Похилевич.

Деякі вчені, зокрема М. Максимович, припускали, що Звенигород був на місці теперішнього села Звонкове: тут, мовляв, давнє городище.

А Звонкове? Це городище не відповідає літописним згадкам про заснування Звенигорода. А його назва могла утворитися цілком випадково.

Отже, тільки два городища (Хотівське і Поштово-Вітянське), за міркуванням Л. Добровольського, «обстоювали» право на Звенигород Київський. I далі. Вчений переконливо довів, що проаналізовані В.Антоновичем літописні дані більше відповідають городищу Поштової Віти, аніж Хотівському (про існування першого В. Антонович не знав).

Та все ж серйозні наукові аргументи не були перевірені. Адже подальших пошуків літописного Звенигорода Київського ніхто не вів.

Нові дослідження українських радянських археологів дали підстави вважати припущення Л. Добровольського науковим відкриттям. Справді, тепер достеменно відомо, що Пирогівське, Лісниківське, Ходосівське, Хотівське і, врешті, Звонківське городища хоч і існували в довеликокнязівські часи, але на їхніх територіях майже немає матеріальних пам’яток Х-XIII ст. Отже, ні одне з них не могло бути Звенигородом. I навпаки - у селі Поштова Віта знаходимо велику кількість кераміки і залишки зброї Х-XIII століть (зокрема великий курганний могильник, розкопаний в 1919 р.).

Назви деяких древніх міст не випадкові. Київ, Юр’їв, Василів походять від власних імен засновників. Вишгород, Треполь, Пересічень - від особливостей місцевості. Білогородка, Чорногородка названі за зовнішніми ознаками.

Від чого ж пішла назва Звенигород? Мабуть, найхарактернішою рисою міста було те, що воно справді дзвеніло. З ранку до ночі мусило дзвеніти місто, щоб і самі мешканці, і приїжджі звертали увагу насамперед на цей дзвін і, врешті, назвали його Звенигородом.

Звичайно, хибно вважати, що це лунали церковні дзвони, які не могли бути такими тривалими і регулярними, щоб відрізнятися від інших. Крім того, місто, мабуть, «дзвеніло» ще й до прийняття християнства.

Згадуємо не дуже давні часи. Біля кожного села колись, як правило, стояла кузня. І не одна. Кузні шикувалися вздовж головного шляху. Далеко навколо лунав веселий передзвін ковальських молотів. От якщо біля якогось міста була велика кількість кузень (а ковалям в усі часи вистачало роботи), то його й могли назвати Звенигородом.

Ми маємо відомості про те, де і як будувалися човни для далеких походів київських дружин. Ми знаємо в Києві також кутки гончарів і кожум’як. Резонно спитати: а де і як виготовлялася залізна зброя дружинників, зокрема славнозвісні харалужні мечі? Важко припустити, щоб численні дружини київських князів користувалися лише трофейною та привізною зброєю. Їхня зброя у великій кількості, напевне, виготовлялася десь поблизу Києва.

Болотну залізну руду добували головним чином на північних і західних околицях. Відомостей про наявність руди всередині трикутника, обмеженого Дніпром, Ірпенем і Стугною, не маємо зовсім. Ні в «Київському трикутнику», ні в найближчих його околицях - жодного городища чи поселення із слідами залізообробного ремесла.

За нашими спостереженнями, на території городища у Віті Поштовій (як на поверхні, так і на деякій глибині в ґрунті) є велика кількість різноманітних залишків залізообробного виробництва. Зберігся й відвал руди над колишнім руслом струмка Мочи Хвіст - притоки річки Віти. Що ховається в глибших шарах? Жодних розкопок на цьому городищі не проводилося.

Перші сліди залізообробного виробництва в Поштовій Віті відкрила Валерія Козловська, розкопавши 14 поховань.

Річка біля с. Поштова Віта дістала назву однієї із своїх приток - Сіверка. Вище по течії Сіверки (Віти) в неї впадає річечка Червона, на якій було єдине в «Київському трикутнику» родовище болотної залізної руди. Виробництво заліза могло бути налагоджене на Червоній, звідки його транспортували річкою в городище, де виготовляли зброю та інші залізні вироби. Можливо, у городище доставляли частину руди, й відтоді залишилося її звалище. В усякому разі, це був своєрідний київський арсенал.

Звенигород припинив своє існування за татарської навали. А коли ж він виник?

Є підстави твердити, що місто з’явилося задовго до великокнязівської доби. Так, наприклад, радіовуглецевий аналіз вугілля із валу дитинця показав приблизно 670 рік.

На території древнього Звенигородського дитинця знайдено кераміку Х-ХІІІ ст., кераміку середини І тисячоліття н. е. і глиняні «ляльки» поганського культу.

Місто було великим (понад 10 гектарів). I лише одна церква. Ні розкопки поховань, ні зруйноване кладовище біля дитинця, ні випадкові знахідки на городищі та його околицях не дали жодного хрестика. Не виявлено й залишків цегляних споруд, поширених у великокнязівські часи. Навіть вали городища не мають характерних тодішніх ознак.

I все ж городище Звенигорода у Поштовій Віті є чудовою археологічною пам’яткою. За своїм розташуванням, послідовністю укріплень, зв’язком із Вітянсько-Бобрицьким Змійовим валом, величезним курганним могильником і слідами залізообробного виробництва воно унікальне.

Два дитинці свідчать про два періоди в житті Звенигорода Київського. Більш давній - умовно названий «Пасічище» - разом з посадом, певне, був зв’язаний із Змійовим валом. Пізніший дитинець «Городок», мабуть, належав до часів Київської Русі. Власне, він є однією з найближчих до Києва «богатирських застав».

Зараз біля городища відомий величезний могильник, який В. Козловська датує ХІ ст. Інший - зруйнований трасою нового шосе, - мабуть, теж належав до XI-XII ст. Над урочищем, з якого витікає струмок Мочи Хвіст, височить могила - по-сучасному «Вулкан». Очевидно, там поховано чимало таємниць. Оскільки навколишня територія вкрита лісом, є надія знайти непошкодженими й давніші могильники.

Вивчення могильників і самого городища пролило б багато світла на важливі питання історії і передісторії нашого народу. Гадаємо, цікаві матеріали чекають дослідників у таких районах городища, як «Селище» і «Звіринець».

Дуже важливо, що тепер можна без особливих труднощів з’ясувати вік древнього дитинця і посаду. В розрізах валів, утворених при будівництві нового шосе, виявлено вугілля, яке залишили наші предки.

Вивчене і збережене городище у Поштовій Віті було б унікальним елементом історико-археологічного комплексу навколо Києва. А поки що доводиться розпитувати дорогу до... літописного Звенигорода.

Ідучи на південь, погляньте ліворуч. Небагато уяви треба, щоб на високому дитинці побачити Іллю Муромця і його побратимів, які пильно вдивляються в степову далечінь: чи не йдуть на Київ орди завойовників? Прислухайтеся, і ви почуєте передзвін у кузнях Звенигорода, де кувалася міць і слава Київської Русі.

Журнал «Знання та праця», 1972, № 8, с. 22-23.