Зрубна культурно-історична спільнота
Традиція утворення великих спільнот у Степу та Лісостепу за доби бронзи знайшла своє логічне завершення з формуванням зрубної КІС (XVII-XII ст. до н. е.). Зрубна спільнота була поширена на півдні Східної Європи між Дніпром і Уралом.
Проникнення її носіїв до Азії фіксується у верхній та нижній течії р. Урал й уздовж східного узбережжя Каспійського моря до передгір’їв Копет-Дагу на півдні Туркменістану. Дослідження цього грандіозного явища розпочате В. О. Городцовим у 1901—1903 рр. Під час розкопок курганів Сіверськодонеччини дослідник звернув увагу на скорчені поховання у дерев’яних рамах (зрубах) і назвав виділену ним культуру зрубною. Концепцію походження зрубної культури від полтавкинських пам’яток Заволжя та міграції її носіїв на терени України на пізньому етапі розвитку розробила О. О. Крив- цова-Гракова на початку 50-х років XX ст. На початку 70-х років М. Я. Mep- перт та Є. М. Черних увели до наукового обігу поняття “зрубної культурно- історичної спільноти (області)”, що засвідчувало масштабність та неоднорідність цього явища. Концепцію розвитку зрубної спільноти запропонував у 90-ті роки минулого століття В. В. Отрощенко. Згідно з нею культури зрубної спільноти (покровська та бережнівсько-маївська) склалися на базі культур бойових колісниць (синташтинська, пам’ятки потапівського типу, доно-волзь- ка абашевська, бабинська) у процесі їхньої взаємодії.Покровська зрубна культура (XVIl-XV ст. до н. е.) сформувалася у Доно- Волзькому лісостеповому межиріччі на базі доно-волзької абашевської культури, за помітного впливу синташтинської культури Південного Уралу та пам’яток потапівського типу Середнього Поволжя. Покровську культуру виділили
Рис. 25. Реконструкція житла покровської зрубної культури. За матеріалами розкопок на поселенні Усове Озеро в Донецькій обл.
(за С. С. Березанською)на початку 90-х років М. М. Малов та О. В. Кузьміна. Проте російські дослідники спочатку намагалися вивести її за межі зрубної спільноти. Епонім- ною пам’яткою є могильник у м. Покровську (нині м. Енгельс) Саратовської області, досліджений П. С. Риковим у 20-ті роки XX ст.
Пам’ятки покровської зрубної культури представлені поселеннями, могилами та грунтовими цвинтарями, скарбами бронзових виробів та міднорудними копальнями Приуралля. В межах України, куди носії цієї культури розселилися наприкінці першого періоду свого розвитку, найвиразніші пам’ятки
Рис. 26. Матеріали поховань покровської зрубної культури:
1—5 — Привітне, мог. 1, пох. 1; 6—9 — Миньківка, мог. 8, пох. 3; 10—12— Тополівка, мог. 4, пох. 2; 13—15 — Нижньобараниківка, мог. 5, пох. 12; 16—18 — Пришиб, мог. 2, пох. 18; 19—22 — Пришиб, мог. 2, пох. 23; 23—30— Миколаївка,1989, мог. 1, пох. 14 (за Р. О. Литвиненком).
1, 7, 10, 15, 18, 19, 23 — плани поховань; 2, 3, 8, 11, 14, 17, 25, 26 — кераміка; 4, 22 — кістка;
5, 9, 12, 13, 16, 27—30 — бронза; 6, 24 — фаянс; 21 — камінь
досліджено на Лівобережжі Сіверського Дінця та вздовж правого берега цієї ріки. Поселення розміщувалися на берегових терасах та підвищеннях у заплавах річок. Однокамерні, заглиблені в землю житла мали каркасно-стовпову систему стін та господарчі прибудови. Серед найбільш досліджених поселень — Іллічівка, Капітанове I, II, Усове Озеро (рис. 25), Проказіне. Небіжчиків ховали у прямокутних ямах, скорченими, на лівому боці, головою на північ і в супроводі однієї-двох посудин. Лише зрідка небіжчиків ховали у зрубах. Серед керамічного посуду переважали прямостінні слоїки, гостроребрі та плавно профільовані горщики (рис. 26). Геометричним візерунком, виконаним зубчастим штампом, прикрашали здебільшого ребристі горщики. Знаряддя праці та зброя відпивалися переважно із бронзи, відомі також кам’яні, кістяні та окремі залізні вироби.
Шедеврами косторізного мистецтва вважаються деталі кінської вузди та клейнодів, декорованих у карпато-мікенському орнаментальному стилі. Найбільшу колекцію таких виробів зібрано на поселенні Капітанове І.Основою господарства населення покровської зрубної культури було відгінне та придомне скотарство. Високого рівня розвитку досягли гірництво й металообробка. Відливали ножі зрубного типу з широкою шийкою, про- вушні сокири, серпи, прикраси (жолобчасті скроневі підвіски, браслети, на- косники). Людність покровської зрубної культури виробила оригінальну знакову систему. В суспільстві провідну роль відігравали воїни-колісничі.
Бережнівсько-маївська зрубна культура (XV-XIII ст. до н. е.) є другою великою складовою зрубної спільноти, поширеною у степовій смузі від Інгульця до Волги та в лісостеповій Лівобережній Україні. Назва культури походить від еталонних курганних могильників — Бережнівських на Нижній Волзі та розкопаних поблизу с. Верхня Маївка на Дніпропетровщині. В 70-ті роки XX ст. російська дослідниця Н. К. Качалова виділила бережнівський тип пам’яток, а український археолог І. Ф. Ковальова — маївський, у системі зрубної спільноти. Наявність спільних рис поховального ритуалу дала підстави В. В. Отрощенкові об’єднати згадані типи пам’яток у бережнівсько-маївську зрубну культуру. Вже на початку XXI ст. Ю. М. Бровендером виділено сте- панівський тип пам’яток цієї культури в ареалі Донецького кряжу. Культуру репрезентують поселення, могильники та грунтові цвинтарі, скарби бронзових речей, комплекси ливарних форм, міднорудні копальні Донбасу, святилища у формі довгих могил.
Поселення містилися на виступах першої надзаплавної тераси, рідше — в заплавах річок. Житла, як правило, розташовувалися рядами, заглиблювалися в землю. Для їх будівництва використовували камінь, дерево, хмиз. На Степанівні досліджено садибу з трикамерним житловим комплексом за кам’яною огорожею. Для обігрівання використовували вогнища, розташовані ближче до центру приміщень.
Продукти харчування зберігали в керамічній тарі в господарчих ямах. Небіжчиків ховали у скорченому стані, на лівому боці, головою на схід у прямокутних ямах, кам’яних скринях та зрубах (рис. 27). Близько 4 % поховань здійснено за обрядом кремації. Показовою була видовжена форма могил (ЗО %).Осілий характер способу життя сприяв розвиткові тваринництва (вирощували переважно велику рогату худобу на м’ясо). Землеробство відігравало допоміжну роль. Розвиток гірничої справи пов’язаний з розробкою ресурсів Бах- мутсько-Торецької міднорудної улоговини. Утворюється Донецький гірничо- металургійний центр, репрезентований Лобойківським осередком металообробки, розквіт якого припадає на час розвитку бережнівсько-маївської культури. Серед продукції лобойківських майстрів вирізняються клепані казани на конічному піддоні, ножі зрубного типу з вузькою шийкою, кинджали з кільцевим упором, вістря списів, сокири-кельти, серпи. Суспільство характеризувалося ієрархічною структурою. Виділено прошарок елітних поховань у вели-
Puc. 27. Комплекси поховань бережнівсько-маївської зрубної культури:
8—12— Верхня Маївка, гр. V, мог. 2, пох. 5 (за І. Ф. Ковальовою, С. С. Волкобоєм);
4—7— Оріхове, мог. 9, пох. 1 (за Д. Я. Телегіним, Р. В. Терпиловським, А. Я. Козловським, С. Ж. Пустоваловым); 1—3 — Високе, мог. З, пох. 1 (за В. В. Отрощенком)
ких ямах, кам’яних скринях та зрубах під індивідуальними могилами чи досип- ками. Серед них — поховання служителів культу з дерев’яними чашами, оздобленими бронзовими платівками. Удосконалювалася знакова система й не переривалася традиція витісування кам’яних стел з ознаками антропоморфность В етнічному плані бережнівсько-маївське населення, синхронно з племенами федорівської культури андронівської спільноти Зауралля, представляють розвиток північноіранських етносів, котрі на той час уже виділилися з індоіранської мовної спільноти.