ЗА ЗМІЙОВИМИ ВАЛАМИ СПІВАЮТЬ СЛАВУ МИКУЛІ СЕЛЯНИНОВИЧУ
Цей хліб, що світить на моїм столі, Поборює мою печаль і втому. Я сонця двигіт відчуваю в ньому, Неначе пульс на власному чолі.
Дмитро Павличко
Хліб — усьому голова, мовиться в народі.
Хліб, особливо для східних слов’ян, — найважливіший продукт, мірило багатьох цінностей. І не було жодної струни на гуслях наших предків, яка б не співала хвалу Микулі Селяниновичу за його хліборобську працю.Люди піднялися в космос, оволоділи енергією розщепленого атома, а хліб залишається хлібом. Особливо трепетне ставлення до хліба властиве громадянам великої соціалістичної країни з колоссям на гербі. Залюблені в свою художню творчість як одну з характерних рис вільного життя, вони кажуть: «Є хліб — буде й пісня!» [10, с. 3].
У виробничо-звичаєвих піснях (щедрівках, веснянках, весільних), бувальщинах, богатирських казках герої-хлібороби, трудівники вирішальної галузі виробництва у всьому древньому світі, з’явилися дуже давно. Заявили ж про себе досить грунтовно в епіко-геро- їчних поемах. У билині про Минулу Селяниновича вперше постає величний образ ратая-хлібороба. Улюбленець матері-землі доцільним способом обробляє грунт, не порушуючи природної рівноваги. Як відомо, природа утворила з піску і глини на диво родючий 1 чорнозем, і Селянинович розумно використовував його ! для вирощування хліба. Приглянемося до тонкощів билинного стилю: сошка не «скрипить», глибоко загнана’ в грунт, а лише «поскрипує», злегка розворушуючи верхній прошарок; ніби в такт їй, ратай не «свистить», подібно до Солов’я-розбійника, а тільки лагідно «посвистує», виявляючи цим внутрішнє задоволення:
Як оре в полі оратай, посвистує[4], Сошка в ратая поскрипує... [24, с. 323].
Оспівана в билинах первісна технологія вирощування хліба, перспективна в своїй основі, була підказана багатовіковим досвідом хліборобів, їхнім здоровим глуздом, спрямованим на застосування такого обробітку землі, при якому зберігається родючість грунту [83, 84].
Де ж скородив оралом свою ниву Минула? Відтворений в билині краєвид достовірно вписується в рельєф Древлянської землі під Києвом. А вона на півночі доходила до річки Прип’яті, на.півдні — до долини річки Здвижу..Поперек землі древлян через Коростень, Малин в напрямку до Дніпра проходила широка смуга кінцевої марени. Відшліфовані льодовиком валуни тут були не рідкість. «На початку тридцятих років, коли ми, дітвора, пасли худобу в урочищі Осанов- ка (за Здвижем, біля Нової Греблі), то бачили там багато каміння — валунів, — згадував мешканець села Нова Гребля Ващенко Степан Павлович[5],— усюди по полю вони лисніли, ніби гарні поросята. Тепер їх тут дуже мало, бо щороку колгоспники підбирають і вивозять на обочини, аби не заважали обробляти землю машинами».
Біля літописного градка Здвиждень знаходиться ^e- ло Микуличі. На території, де були давні Микуличі, і зараз урочище називається «старим селищем» при впадінні струмка Орлянки в річку Рокач, що зветься також Кіянкою і Мирчою. Було тут ще одне городище, тобто місце, окопане глибоким ровом. Історичні перекази свідчать: навколо городища містилося селище Межирічка. Поблизу Микуличів проходив шлях з Києва до древлянської столиці Коростеня та оспіваного в билині Вручія (Овруча), а це важлива географічна деталь.
Назва села, можливо, походить від імені Минула чи присвійного прикметника Микулин. Старожителька Ганна Максимівна Андрієнко розповідала: «Навкруги росли столітні ліси. Перше поселення звалось «Старе село». Нові мешканці бралися за сокири... Так і залишились назви кутків — Перша Корчівка, Друга Корчівка, Третя Корчівка, Четверта Корчівка. На полях понад Здвижем лисніло чимало валунів...»
Оволодіння землею стало поворотним моментом в історії східнослов’янської культури, зокрема в становленні Київської Русі, а звідси і важливим предметом епіко-героїчного уславлення.
На карті Київщини, де нанесена грізна мережа Змійових валів [102, т. 4, с. 481], чітко вимальовується територія, що нагадує острів.
Оточена Дніпром, Ірпінем, Унавою, Стугною, струмком Снітинкою, вона вздовж 200 кілометрів захищена водними рубежами. І лише від Білої Церквй, а потім на захід, південніше Макарова, де нині розташовані села Фасова, Калинівка, Нежиловичі, і далі степове прикордоння Русі укріплене Змійовими валами в три-чотири ряди. За лабораторними аналізами відомий краєзнавець А. С. Бугай встановив, що ці грізні вали з глибокими ровами датуються І—V ст. н. е. Біля самого Макарова в с. Калинівці — вал І ст., біля Фасової — І—V ст. Вали біля Нежиловичів належать до початку IV ст. Так роди і племена охороняли свою землю від нападів степовиків. Кожний член роду, племені міг зайняти будь-яку ділянку на час господарського користування, адже земля вважалася «нічиєю». Зваживши на це, можна уявити, з яким натхненням древляни копали рови, насипали оборонні вали. «Таким чином, населення мало змогу протягом досить тривалого часу вести осідлий спосіб життя, займатися господарством, а отже, і творити свою культуру, а вона в наших предків була на досить високому рівні,— робить висновок А. С. Бугай.— Це видно хоча б з того, якого розвитку досягла інженерна думка. Крім досконало продуманої системи укріплень, вражає і гнучка технологія їх будівництва».В такому, практично недоступному для нападників, куточку Київщини за чотирма лініями оборонних валів сіяв та збирав урожай Микула Селянинович. І, що особливо цікаво, час спорудження Змійових валів у районі Макарова синхронний з історико-поетич- ними ознаками тексту і наспіву билини про славетного ратая, якому судилося дожити в пам’яті народу до сьогодення і стати геніальним поетичним узагальненням життєвого досвіду і для нових господарів землі. Він і врожай збирав не лише для себе, а щоб спожити його разом з громадою. Змалювання життя іМикули-общинника деталізується в розповіді про тогочасне свято врожаю і являє собою органічну частину подій, зображених у билині. Пошлемося ще й на такий епізод. При зустрічі героя билини з господарями земель, на яких були соляні поклади (а ними славилась і Новгородська земля), відбулася суперечка, очевидно, про мито; вони вимагали плату за сіль, а Ми- кула-общинник- вважав таку вимогу хабарем і не давав.
Більше того, він розчистив шлях і для інших,. Виходить, що Селяниновича можна вважати своєрідним спільником мужів кращих, котрі розчищатимуть дороги прямоїжджі до Києва майже з усіх кінців Руської землі. Про «товари різні» додали до київської билини, очевидно, новгородці:Я там вивів діла несправедливі,
Тепер доріженьки у мене усі прочищені, Можуть їхати чи йти мужики селянськії, З товарами можуть з різними [29, с. 406].
Сильний, сміливий, демократично настроєний, Микула є уособленням незборимої хліборобської сили, одним з багатьох володарів «земної тяги». Коли життя вимагало брати до рук меч-кладенець, Микула був кращий воїн, аніж удільний князь із своїми дружинниками.
Селяниновичу — як епіко-героїчному уособленню хліборобської Русі — властиві психологічні риси багатьох східнослов’янських богатирів. Відблиск Минули— улюбленця матері-землі певною мірою лягає і на селянського сина Іллю Муромця: почуття власної гідності, щирість, богатирська сила і хоробрість знаходять аналогію в характері Минули.
Образ билинного богатиря — мудрого хлібороба, його філософську суть глибоко збагнув Максим Горький, підкреслюючи, що найяскравіші, художньо довершені типи героїв створені фольклором, усною творчістю народу. В одному ряду з Прометеем, Геркулесом він називав і Микулу Селяниновича [43, с. 698].
Підперезаний бойовим поясом, з мечем-кладенцем Микула обороняв Давню Русь від зовнішніх нападників і тих, хто чинив розбій на рідній землі. З- мечем ми його бачимо в Овручі, Вишгороді та на богатирських заставах південного прикордоння. Отож дослідники схильні вважати, що Микула колись був ватажком древнього «побратимства богатирів», відомості про яке до нас не дійшли [22, с. 47, 48]. Висловлену гіпотезу підтримує також і те, що в щедрому фольклорному ужинку, зокрема серед веснянок, натрапляємо на своєрідну поетичну зав’язь тієї частини поеми про Минулу Селяниновича, де йдеться про його конфлікт з князем. Сам князь — порушник рівноваги в суспільних відносинах — скаржиться язичницькому богу-заступнику на хисткість свого становища.
Він просить Дажбога, який нібито навчив слов’ян обробляти землю та жити в сімейному щасті, допомогти йоМу панувати, а це вельми промовиста деталь, як на ті часи:Ой ти, боже, ти, Дажбоже, рано-рано, Зверни мені з доріженьки, ранесенько, Бо ти богом рік від року, рано-рано, Бо ти богом рік від року, ранесенько, А я князем раз на віку, рано-ранесенько...
Хто не звик правди поважати, той завжди ласий панувати, говорить народ. Проти таких ласих до панування Микула Селянинович горить ненавистю, бо живуть вони з «лежачого хліба», всю зиму князьки з прислужниками їздять по градках-острожках і збирають, а то й здирають данину. Потім все літо лодіями мандрують від Києва аж* до Царгорода торгувати. Один з таких ласих до «лежачого хліба» прагне залучити Минулу «во товарищи».
Хлібороб, відчуваючи себе головною богатирською силою, навмисне погоджується, щоб показати нікчемність дармоїдів: хай спершу князь зі своїми дружинниками спробує вийняти сошку і закине її за кущ рокитовий. Минулі ясно: якщо навіть Світогор не підняв його «земної тяги», то і князь не вийме сошки з борозенки:
Посилає князь всіх добрих молодців,
Вони сошку за чепіги у всі боки повертають, А не можуть сошки з борозенки вирвати, Із сошника земельку витрусити, ’ Кинути сбїііку за рокитовий кущ. Гбворив оратйй-оратйюшко:
«Ой ти, Вольго Святославовичу,
Не муддая в тебе рать, не хоробрая».
В такому ж безпорадному становищі опинився і сам князь:
А він брався за сошку кленовую З усієї силоньки да молодецької — Прудкі ніженьки да підломилися, Очі яснії да помутніли, Та й упав князь на сиру землю [41, с. 15].
Так засобами прозорої гіперболізації і сарказму показана перша перемога хліборрба над князем.
Поїхав ратай-оратаюШко
На своїй кобилці буланенькій До тієї сошки кленовенької, Брав він сошку однією рукою, ' Сошку із земельки витягнув, Із сошника земельку витрусив, Кинув сошку за кущ рокитовий, Сіли на добрих коней, поїхали [24, с. 321].
Незабаром Микула вдруге переміг князя, який прагнув показати свою зверхність.
Коли по дорозі до Овруча та сусіднього Вишгорода Микула Селянинович своєю буланенькою випереджає Вольгу, князь говорить:«Постривай ти, оратай-ратаюшко!
Твоя кобилка варта богатирського коня, — За цю кобилку п’ятсот дали б». Говорив оратай такі слова: «Дурненький* Вольго Святославовичу! Узяв я кобилку стригунчиком з-під матері...» [24, с. 321].
Поведінка волелюбного билинного героя свідчить про моральну і фізичну перевагу людини-трудівника над феодалом.
У билині наводиться також дуже давня картина з відгомоном тотемістичних уявлень: походження від змія мало нібито ріднити князя з Волхом. Однак образ Вольги аж ніяк не нагадує виборного військового вожака: це звичайний представник обтяжливої для селян феодальної влади. Його образ прикрашає лише боротьба, проти ще гіршого здирника Свенельда.
На думку істориків, билинна ситуація документується і літописно. Перед початком війни Ярополка з Олегом супротивники посилено готувалися,, збираючи дружини і поповнюючи їх ряди богатирями — селяни- новинами і кожум’яками — з самої гущі народної, перетворюючи їх на великих мужів. Все рішучіше витіснялися найманці: «Селянинович -^-смерд, який вступив до княжої дружини, уже красувався як билинний ге- рой древлянсько-київського антиварязького епосу. Йому на допомогу йде з глибин Русі селянський син Ілля,, потіснивши родовиту дружину київського князя». Пояснення Б. О. Рибакова в своїй основі не позбавлене вірогідності, але слід пам’ятати, що Минула, тимчасово перебуваючи «во товарищах» князя, здійснив тільки один військовий вчинок під Вручієм, коли воїни князя мали перейти через місток, підпиляний волелюбними древлянами.’Подальше перебування Селяниновича в сусідньому з Микуличами Вишгороді, що був важливим стратегічним форпостом і осередком первісної металургії на Русі, пов’язане з обороною Києва. А захищати стольний град було чим: вишгородські майстри виготовляли таку зброю, що славилася далеко за межами Києва. Половці тричі намагалися оволодіти укріпленим Вишгородом, але зазнавали поразки. Отож серед захисників Києва, очевидно, був і ратай з долини Здвижу [69, с. 4].
Образ Минули Селяниновича оспівано також в поемах, складених на півдні Русі і соціально загострених на півночі. Марфа Семенівна Крюкова дещо умовно розповідає, як він змагається з Муромцем, потім богатирі братаються, бо не здолати Селяниновича, тому що його, мовляв, любить матінка — сира земля:
Як вони побраталися, їдуть до Брянських лісів, Настріляли там вони да все куниць-лисиць, А на тихих на заводях настріляли там, Настріляли вони ще гусей-лебедів...
І хотіли богатирі повертатися до славного града Києва... [29, с. 134].
Але раптом побачили вороже військо:
Не допустили тут богатирі до застави богатирської...
Не дві зіроньки ранковії появилися —
Два богатирі руські з’їжджалися;
А по праву руку поїхав Микула Селянинович,
А по ліву поїхав Ілля Муромець, Ілля Муромець — син Іванович;
. Праворуч махне — валиться вулиця. Ліворуч відмахне — так провулочки.
Все ж руські богатирі бій закінчили, Невірную силу геть повибили... [29, с. 135].
Після відвідин князя Микула поїхав на відпочинок у своє рідне село, очевидно, поблизу Вишгорода:
Де жив його рідний батечко,
Де жила його рідна матінка [29, с. 136].
Показ органічного зв’язку ратая, який взяв до рук меч-кладенець, з рідним середовищем поглиблює основну думку про важливість землеробства.
Билина «Минула Селянинович і Добриня» теж епічно відтворює бенкетування в князя і полювання на гусей-лебедів, яких багато було на річці Либідь під Києвом[6]. Богатирі побачили військо супротивника. За три доби подолали ворога і знову повернулися в село:
Хороше село було у Микули...
Після відпочинку богатирі знову виїхали на заставу молодецьку. Вони оглянули поле битви, зібрали трофеї і завітали до Києва. На Старокиївській горі віддали добуті цінності князеві стольно-київському (в добу походів їх ділили на кожного).
Дуже цікавою є також поема «Бій Микули Селя- ниновича з невірним рицарем баби Латингорки». З града Латингорки вирушає нападник та все похваляється, що заверне до Києва і на дим місто пустить. Микула Селянинович вступає з ним в бій, перемагає і привозить голову загарбника на прикордонну заставу:
Тут пішла честь і славонька Та богатирю вельми сильному, Сильному-могутньому Та й Микулі Селяниновичу [29, с. 360—361].
Латингорка змушена була визнати, що посилати навіть наймогутніших рицарів на Русь — справа безнадійна, коли на- її захист виступають такі сини мате- рі-землі, як Микула.
Билини Марфи Крюкової про ратну діяльність Микули Селяниновича дають змогу зрозуміти, чому князь їхав у «градки», а не в села збирати данину. Стає зрозумілим і те, чому він так уклінно запрошував Микулу «во товарищи». Князь знав, що без допомоги Микули він не збере данини. А як «градки» зустрічали князя Ігоря, відомо з історії. Розповідається в билині і про те, як поставились до Вольги в Овручі: він ледве не поплатився життям. Академік Б. О. Рибаков доводить, що і сама поява градків- острожків пов’язана «з розквітом військової демократії і процесом народження державності» [109, с. 40]. В епічному змалюванні саме цього процесу полягає суть протиставлення князівської влади, що трималася на данинах, Селяниновичу, який жив з чесної праці на землі свого племені. Отже, в образі Микули художньо сконцентроване ставлення східнослов’янських хліборобів до землі як до основного багатства народу.
В наш час через безпосередню практику продовжувачів досвіду Микули Селяниновича хлібороби багатьох країв усвідомили, що в господарському, науково обгрунтованому веденні обробітку грунту закладено великі резерви збільшення виробництва хліба. Видатний радянський хлібороб, двічі Герой Соціалістичної Праці Т. С. Мальцев, творчо використовуючи надбання своїх попередників, наголошує: «Хліборобська мудрість не тільки в тому, щоб регулярно брати з поля плановий урожай, а й у тому, щоб хлібороб кожного разу умів пояснювати самому собі і побратимам свої дії... Дорогоцінні часточки практичного досвіду складають серцевину знань хлібороба» [83, с. 73].
Сьогодні своїм колективним досвідом відзначається Полтавщина. Грунтозахисна система обробітку землі, оспівана в билинах, розвинута за ініціативою секретаря Полтавського обкому Компартії України Ф. Т. Моргуна, автора книги «Поле без плуга», та доктора сільськогосподарських наук М. К. Шикули, набуває все більшої популярності [134].