СЛОВО ПРО БИЛИННІ ЗАСПІВИ ОДВІЧНИХ ПРОБЛЕМ

Ця «сива давнина» за всіх обставин ли­шиться для всіх майбутніх поколінь надзви­чайно цікавою епохою, тому що вона стано­вить основу всього ПІЗНІШОГО вищого роз­витку...

Ф. Енгельс.

Билини, складені по гарячих слідах героїчних под­вигів «мужів кращих» в добу східнослов’янської спіль­ності, багаті на заспіви одвічних проблем.- Своєю наспівною епічністю переважно на рівні художніх об- разів-символів вони хвилюють нас і сьогодні, у безпре­цедентний за своєю складністю і напругою час.

Билини Київського циклу — це пісенні поеми епіко- героїчного характеру, складені в умовах Давньої Русі на грунті єдиної самосвідомості [34, с. 12] за буваль­щинами того часу. Вони були історичною пам’яттю народу, «святковим одягом його душі», за висловом О. М. Толстого. Історизм билин проявляється у від­борі подій, котрі оспівуються, у виборі історичних ге­роїв для уславлення чи критики, в народній оцінці по­дій і осіб.

Ізмаїл Срезневський переконував, що епіко-героїч- ні, переважно віршовані бувальщини з наспівом нази­ваються билинами і «былями».-К. Аксаков помітив, що між билинами і казками є суттєва відмінність у зма­люванні події: «...в епічних піснях йдеться про дивні справи, але вони витлумачуються як такі діла, що дій­сно відбулися, звідси і слова «быль» (факт) і «были­на» [37, с. 80—81]. Т. Шевченко казав: «...це не каз­ка, а билиця, або бувальщина, сказать». Академік Б. О. Рибаков вказує на слово «билинч» — вість, пе­редана по гарячих слідах події; воно засвоєно від су­сіднього племені торків [108, с. 167]. Як правило, ви­хідною точкою билини є історично-конкретні обстави­ни, життєві картини, котрі стали предметом художньої (поетичної, музичної) обробки за певними фольклор­ними канонами.

Найбільша частина билин оспівує побратимство богатирів мужніх і мудрих, зібраних з усієї Русі. Май­же кожна пісенна поема започатковувалася після яко­їсь події, а тому казали: «Співати бувальщину...».

Ще в XII ст. автор поеми «Слово о полку Ігоревім», визначаючи своє естетичне ставлення до дійсності, за­певнив, що його пісня складена саме «по былинам сего времени»... Виходить, що билини Київського циклу, побутуючи досить активно в IX—XI ст., стали ідейно- естетичним еталоном при створенні геніального «Сло­ва о полку Ігоревім», автор якого визнав їх взірцем славлення героїчних подвигів руських богатирів.

Билинний образ завжди був певною мірою носієм одвічної проблеми. Найвищого рівня' узагальнення народ досяг при створенні образів Світогора (Свято­гора), Минули Селяниновича, Іллі Муромця, Добрині Микитича та інших. За висловом М. Горького, вони стали «геніальними символами, гігантськими узагаль­неннями життєвого досвіду народу».

Наповненість епіко-героїчних поем Київського цик­лу заспівами одвічних проблем зумовлена суспільними потребами тогочасної демократії. Ф. Енгельс вказував, що демократія в сиву давнину грунтувалася на віднос­но простій моралі родового ладу: «І яка чудова орга­нізація цей родовий лад в усій його наївності і прос­тоті... Усякі суперечки і чвари розв’язуються спільно тими, кого вони стосуються — родом, або племенем, або окремими родами між собою...» [З, с. 94]. Вільні члени роду, племені — жінки, чоловіки — урочисто обирали старійшин і військового вожака з найкмітли- віших, найрозумніших. Обрані могли бути усунені за першою вимогою. Рада племені засідала прилюдно, оточена всіма бажаючими взяти участь в обговоренні питань. Коли справа доходила до військової сутички, вели її загони добровольців.. Родова демократія вихо­вувала у членів колективу повагу до старших, до зви­чаїв роду, витривалість і хоробрість. «Такими були лю­ди і людське суспільство до того, як стався поділ на різні класи»,— писав Ф.

З родової демократії в час переходу до державнос­ті розвинулася військова демократія. Першим це по­няття увів американський історик Л. Г. Морган для визначення організації влади в героїчну епоху, на ста­дії розкладу первіснообщинного ладу. К. Маркс і Ф. Енгельс надали йому універсально-історичного зна­чення. Радянські вчені цим терміном стали визначати не тільки форму організації влади, а й відповідний етап розкладу первісного суспільства, процес його пе­ретворення в класове: «Воєначальник, рада, народні збори становлять органи родового суспільства, яке розвивається у військову демократію» [3, с. 164]. Ар­хеологічно період військової демократії відповідає ранній добі металів (бронзи і первородного заліза), використання яких зумовлювало розвиток землеробст­ва, скотарства, ремесла, обміну, а разом з тим появу додаткового продукту і приватної власності. Сили то­гочасної демократії сприяли тому, що в умовах первіс­ного ладу виникли і сформувалися історичні уявлення про честь і гідність людини як члена колективу, від­значає доктор філософських наук О. С. Терновий: «Мужність, винахідливість, сміливість, сила, щирість, чесність, проявлені людиною, високо підносилися її родовичами. Несумлінне виконання обов’язків, нега­тивні вчинки суворо осуджувалися племенами, люди­на втрачала повагу в своєму середовищі. Разом з тИхМ відзначимо, що в умовах первісного суспільства по­чуття власної (особистої) гідності ще не виробилося і було невіддільним від гідності племені, до якого на­лежала людина» [137, с. 161].

Спираючись на цей теоретичний грунт, радянські вчені довели, що героїчні епоси складалися в перехідну епоху від родової демократії до державності як за­гальнонародне мистецтво, і в цьому їх невмируще зна­чення в усі наступні століття. Для того часу характер­не формування оборонних сил із середовища народу: ремісників, селян, покликаних захищати єдність Дав­ньої Русі. Билини в героїчну епоху відображали саме віру в незламність сил народу [76, с. 35; 126].

Да и зрел, он смотрел на все стороны, Да смотрел он под сторону восточную — Да и стоит-то де наш там стольно Киев-град; Да смотрел он под сторону под летную — Да стоят там луга, да там зеленые;

Да глядел он под сторону под западну —

Да стоят там лесы темные; ■

Да смотрел он под сторону под северну — Да стоят-то де да ледяны горы [24, с. 204] ^[1].

Не в кожній билині так зримо відтворена масштаб­ність бачення світу, але завжди в них наявне щось значно вагоміше, аніж оспівувана конкретна дія. Де б не відбувалися події — на заставі молодецькій чи в стольному диво-граді над Дніпром у палатах великого князя Володимира (Красного Сонечка) — вони спів­звучні з історією всієї країни. В билинах постійно при­сутні найбільші величини: Руська земля, стольний Київ, богатирське побратимство мужів звитяжних і мудрих, славний син рабині Малуші («робичич») Во­лодимир Святославович, а іноді й Володимир Всеволо­дович Мономах (1053—1125).

Немає богатирів муромських (хоч Ілля Муромець з племені мурома), рязанських (хоч Добриня Мики- тич із Старої Рязані, племені в’ятичів), ростовських (хоч Альоша Попович з Ростова-Суздальського, пле­мені меря), чернігівських, волинських, а є руські бо­гатирі. І діють вони в межах єдиної самосвідомості [34, с. 12].

Майже в кожній билині започаткована якась од­вічна проблема, що глибоко хвилювала людей тієї ге­роїчної доби. У даній книзі розглянемо ті билинні за­співи, що мають особливе значення для сьогодення, керуючись науковим принципом історизму, який пе­редбачає аналіз не тільки зародження явища, але й етапів його розвитку в минулому та увагу до того ста­ну, в якому явище (в даному разі билина) перебуває сьогодні.

Протилежну точку зору відстоюють структураліс­ти на Заході. Вони дивляться на авторів художніх тво­рів як на величину, абсолютно незалежну від реаль­ності: митець, мовляв, створює тільки текст, предмет для лінгвістично-структурального, а не соціологічно- естетичного чи морально-пізнавального дослідження. Для них не існує і слухач-читач як співавтор і творець «живих картин» у надтексті на грунті свого і колектив­ного досвіду. Один із них заявляє, що розгляд худож­нього твору «починається із заперечення історичності, історії ідей та історії твору, джерел, впливів...» [139, с. 179]. Тобто вивчення билини, на його думку, має починатися з відмови від усього, що пов’язує текст твору з життям. Таким «ученим» дуже переконливо відповів Олесь Гончар: «...історія лише в творчому приторку до сучасності здатна дати іскру, збудити уяву, запалити фантазію, збагатити твір...

...Минуле безліччю нервів проникає і в наше сучас­не, тут немає меж, яких не можна було б перейти; і коли кажуть, що кинь камінець у минуле, і він відлу­питься в твоєму сьогоднішньому чи завтрашньому, ко­ли кажуть, що, стріляючи в минуле з пістолета, не ди­вуйся, якщо майбутнє вистрілить по тобі з гармати,— то до цього варто прислухатися, в подібних узагаль­неннях, по-моєму, є резон, є в них мудрість віковічна, якою необачно було б нехтувати» [44, с. 2]. Тому, ви­ходячи з наукового принципу історизму, ми і приділя­ємо особливу увагу сьогоденному звучанню билин.

. у-

B чому ж ідейна цінність для рас, скажімо, заспі­ву одвічної проблеми родючості землі в билині про Микулу Селяниновича? Насамперед, у заклику до.збереження її сили («Земля наша матінка, всіх го­дує»), в застосуванні такого способу землеробства, при якому не порушується рівновага в природі та збе­рігається родючість грунту.

У билинах знайшла свій вияв і проблема перворо­дного заліза, яке відігравало виключну роль уже в добу діяльності руських богатирів. У найдавнішій би­лині про Волха (серед прототипів якого бачимо і Кия) оспівано вироби з високоякісного заліза, бронзи та золота, що служили мужам кращим в обороні Русі, забезпечуючи захист мирної праці, зокрема ратаїв. Долина річки Здвиж, де вирощував хліб Микула Ce- лянинович, була підперезана (нижче теперішнього районного центру Макарова) аж чотирма лініями Змі- йових валів із заставами богатирськими. Врожайна долина, де несуть свої води Здвиж та Ірпінь, виявила­ся також багатою на поклади болотної руди, з якої прямим способом (без домен і коксування) русичі ви­добували залізо високої якості. Говорять про це і ста­родавні назви сіл та урочищ в Макарівському та Бо- родянському районах Київщини.

Про металургію русичів документально свідчать археологічні дослідження Академії наук УРСР: «Най­важливішою галуззю ремесла у Вишгороді було здо­бування заліза та обробка металів. Розкопками виявлені рештки двох горнів, в яких варили залізо з бо­лотної руди. Поряд з горнами знаходилися напівзем- лянкові приміщення, що, за всіма ознаками, були май­стернями обробки металів, можливо, ковальськими майстернями, де гарячим куванням обробляли заліз­ний напівфабрикат сиродувної варки» [53, с. 42].

Видатний хорезмійський вчений XI ст. аль-Біруні відзначав високу майстерність русичів при виготов­ленні мечів, що ними переможно орудували богатирі. В середньовічній літературі Франції згадується доб­рим словом також кольчуга, зроблена на Русі. Ось що означає билинний образ «міцні лати булатнії». А їх ру­сич прагнув одержати ще з рук матері.

Тільки через тисячу років радянським інженерам вдалося розгадати таємницю давньої металургії і при­ступити на Оскольському електрометалургійному ком­бінаті до видобування заліза методом прямого віднов­лення, який має велику перевагу перед доменним про­цесом, бо підвищується чистота, однорідність, а звідси й пластичність металу, не забруднюючи навколишнє середовище.

У билинах Київського циклу, пробуджених до жит­тя демократією давньої героїчної доби, започаткова­ний також показ уміння богатирів завжди виходити переможцями. Секрет незборимості полягав насампе­ред в тому, що побратимство, зібране з усієї Давньої Русі, відводило провідне місце мужу кращому — бо­гатиреві; щастя для такого молодця було в здоров’ї, в справедливості й доброті. І Ілля Муромець, і Добриня Микитич, і Альоша Попович, і Василь Гнатович (бога­тир з Подолу, билинного серця Києва) — кожен діяв, виходячи із спільної ідеї захисту єдності Давньої Русі.

Традиції билинних героїв-переможців і після Київ­ської Русі були досить помітні в громадському житті понизової вольниці. Про це В. І. Ленін розповів у бе­сіді з керуючим справами PHK В. Д. Бонч-Бруєвичем [7, с.421].

Цікаво, що полководець О. Суворов завжди звер­тався до своїх солдатів по-билинному, величаючи їх «богатирями» і «чудо-богатирями»: «Богатыри, враг от вас трепещет...». Покладаючи надію на людину з народу, вірячи в її духовні і фізичні можливості, він пробуджував найдохідливішими засобами високу пат­ріотичну активність у солдатських масах, гартував їх дух, богатирську готовність до граничного напруження всіх сил для перемоги. Все це підносило солдата на рівень непереможного чудо-богатиря. Оцінюючи ді­яльність видатного російського полководця, Ф. Енгельс писав: «У вересні того самого року відбувся похід Су­ворова, в якому, як висловився своєю сильною і образ­ною мовою старий солдат, «російський штик прорвав­ся крізь Альпи...». Цей перехід був найвидатнішим з усіх здійснених до того часу альпійських переходів» [4, с. 223].

Глибоко розуміти народ, безмежно вірити в його богатирські можливості міг тільки той, хто сам — бо­гатир, передусім по духу. Усвідомивши це, Г. Держа- він показав автора «науки перемагати» саме в образі билинного богатиря:

Ступит на горы — горы трещат, Ляжет на воды — воды кипят, Граду коснется — град упадет, Башни рукою за облак кидает.

І все це — не гіперболи «по замышлению Бояню», а правдиве, майже символічне художнє узагальнення єднання генія полководця з народом.

ЗмінилисяЧсторичні обставини. Почалася нова епо­ха. Червоноармієць став чудо-богатирем у боротьбі за здобутки Великої Жовтневої соціалістичної революції, а суворовська «наука перемагати» (з новим надтекс- том) продовжувала діяти. Найкращий тому доказ — перша «Пам’ятка радянського воїна», схвалена В. І. Леніним, яка з’явилася у 1918 році.

У соціалістичному суспільстві наука перемагати, започаткована в билинах та розвинута О. Суворовим, по-справжньому розквітає: діяльність її продовжува­чів— у роки Великої Вітчизняної війни і зараз, в пе­ріод боротьби за збереження миру на нашій плане­ті,— навіть не вимагає коментарів.

Ми сьогодні ще не завжди встигаємо «...морально освоювати досягнення технічної ери, згармонізуватися з нею, і хто стане заперечувати, що нинішня, після- атомна людина, мабуть, потребує корінного вдоско­налення насамперед самої себе, їй необхідні нове мис­лення, пошуки нових і — маємо надію — рятівних вза­ємозв’язків із навколишнім середовищем...» [44, с. 2]. Олесь Гончар висловив турботу про здоровий спосіб життя як пекучу проблему сьогодення. А витоки її по­мітні уже в билинах героїчної доби східнослов’янської спільності, зокрема в поемах з життя Іллі Муромця, Минули Селяниновича, Добрині Микитича, Василиси Микулівни, Ставра Годиновича і навіть найстарішого з них — Волха. Як же хворобливий Ілля Муромець, наприклад, став окрасою всього богатирства? Почат­ком для таких перемін виявився здоровий спосіб жит­тя, а це означає, як переконує доктор медичних наук Л. Сухаребський: «...оптимістичний настрій, урівнова­женість поведінки, постійна праця, стабільні фізичні навантаження до відчуття втоми, свіже повітря, ра­ціональне, розумне харчування» [119, с. 3].

Як же діяв Ілля Муромець? Перш за все він на­вчився постійно дотримуватися оптимістичного по­гляду на себе і на навколишній світ, бо «народові чу­жий песимізм» (Максим Горький), був надзвичайно врівноваженим. Згадаймо: хвороба прирекла його на багаторічне сидіння, але він мужньо витримував всі злигодні, не проклинав долі, не влаштовував стресових ситуацій.

Ще показовішою виявилася справа з щоденною працею. Ілля Муромець, послухавши поради народних співців, вірогідно, скоморохів, взявся корчувати «пе- нья-коренья», і праця допомогла йому стати на ноги. Билину про одужання Іллі Муромця кожен з нас па­м’ятає ще зі школи, а тому розповімо про наукову роз­гадку цієї таємниці. Виступаючи на Другій Всесоюз­ній антропологічній конференції в Мінську, член-ко- респондент AH БРСР' М. І. Аринчин збагатив новими доказами теорію «периферичних сердець». Наші м’я­зи, виявляється,— це не тільки і не стільки «нахліб­ники» серця, скільки його вірні помічники. Отож, коли за порадою мандрівних співаків Ілля вдався до про­філактичних засобів (пити квасок з пінкою), а потім і корчування лісу, у нього кожний скелетний м’яз став посилено присмоктувати і нагнітати кров, подібно до того, як це відбувається. в серці. Більше.того, коли Муромець почав працювати на повну силу, кожний м’яз став переходити до самозабезпечення. Ось так кровопостачання в організмі Іллі Муромця пішло по лінії оточення серця численною кількістю його поміч­ників — по всьому організмові почали діяти допоміж­ні насоси, тобто «периферичні серця». Вони розванта­жили роботу основного «мотора» життя і відвернули сердечні недуги.

Недаремно в історичних рішеннях Комуністичної партії Радянського Союзу звертається постійна увага самеша розвиток здорового способу життя в нашому суспільстві. Отже, образно кажучи, повторити перший.подвиг. Іллі Муромця сьогодні, через тисячоліття — означає стати людиною здорового способу життя, щоб не загрожували ніякі інфаркти міокарда навіть при значних фізичних і духовних навантаженнях. Люди- на-оптиміст з багатьма «допоміжними» серцями, орі­єнтуючись на позитивно-творчі цілі, зможе досягти ус- : піху, займаючи активну суспільну позицію.

--; Ефективні заходи по впровадженню в громадський побут здорового способу життя здійснюють сучасні му- ромці по всій Україні, насамперед на Дніпропетров- -щині;він закономірно розглядається як одна з цент­ральних категорій соціальної гігієни, що відображує найтиповіші способи оптимально-гармонійної, біоло­гічно і соціально активної життєдіяльності людини в умовах розвиненого соціалістичного суспільства [14].

Людина живе не лише одними щоденними бажан- /нями, приміром, досягти чогось, стати тим-то, прид­бати щось. їй властиві далекосяжні прагнення добра,

- справедливості, а також невситима жага до краси.. А це так важливо. Одвічні прагнення особливо звели­чують людину, вона починає усвідомлювати свою іс­торичну спадкоємність. ;Так уже в умовах Давньої •Русі.визріває переконання, що людина та її покоління

• має залишити по собі все найкраще.

Думки про перехід у безсмертя шляхом передачі кращої частини досвіду, що постійно формує громад-

- ські діяння, зустрічаються в багатьох билинах, де прагнення добра і справедливості, були пов’язані з про­явом самовідданості'і навіть самопожертви. Перемо­ги побратимства мужніх і мудрих богатирів над іно­земними загарбниками і грабіжниками, що чатували на «прямоїжджих» дорогах, неабияк сприяли устален­ню їх "безсмертя Л Про перехід у вічність Іллі Муромця образно висловився видатний латиський поет Ян Рай- ніс: він, «як зоря, собою вкаже путь» нащадкам.

Дійшла до нас билина про Світогора, Минулу Ce- ляниновича і Муромця виразно філософського спря­мування, де в основі своїй правдиво відтворена од­вічна проблема прогресу суспільства. Якщо кожне людське покоління буде кращу частину досвіду- пере­давати наступникам, то духовний потенціал суспіль­ства досягне такого рівня, коли стане можливим, об­разно кажучи, і «підняти Землю». Безпосередність зв’язків між поколіннями.в героїчну епоху, коли па­нувало суцільне мислення, великий авторитет старших поколінь як носіїв життєвого досвіду і вихователів-на- ставників молодших,.наявність тільки усної, передачі мудрості старших молодшим — все це спричинилося до появи билинного заспіву про естафету поколінь, в основі якого лежало практичне розуміння одвічної проблеми поступу.

В цій епіко-героїчній поемі Світогор, ранньосло- в’янський велет старшого етносу, діяльність якого по­в’язана з часом родової демократії, поступається пе­ред новою силою суспільного -розвитку — улюбленцем матері-земл-і Минулою Селяниновичем — і передає су­спільні здобутки свого середовища захисникові хлібо­робів— Муромцю. Така історична естафета відбува­ється з метою, аби східні слов’яни успішно продов­жили історичний поступ.

У найдавніших зразках билини розповідається, як богатир Світогор побачив біля дороги τop6y-6^recary та хотів її підняти, але не зміг. Нагодився ратай Минула Селянинович і пояснив, що в його торбі зібрано всю мудрість селянського життя, тобто, образно кажучи, «земну тягу». А ще в І ст. н. е. древньоримський пись­менник і знавець сільського господарства Колумелла писав, що праця селянина найближча до.мудрості і кровно споріднена з нею. Саме тому не в силі підняти бесагу Світогор, виходець із середовища, яке достат­ньо не володіло мудрістю хлібороба:

«—~ Багато років я по світу мандрував, а такого дива не зустрічав: маленька,бесага не.поворухнеться, не піднімається! — Зліз Світогор із сідла, підняв її, а сам загруз у землю, а по білому лицю не сльози, а кров тече. Де Світогор загруз, там і встати не зміг, тут йому і настав кінець» [24, с. 22].

Плин часу у відтвореній картині автор билини й тогочасні слухачі'ще розуміли циклічно, тобто без передачі частки кращого досвіду нащадкам [97, с. 90— 92]. Поступово в героїчному епосі з’являється витлу­мачення плину часу з перспективою («лінійне»). Так, у сербській пісні герой уже пише звернення («Слово») до нащадків. І лише у найповнішому східнослов’ян­ському сюжеті билини, записаному, зокрема, на тери­торії Сибіру, подається розгорнутий показ історичної спадкоємності, чи, як кажуть, «истории связующей нити»:

«їдуть богатирі, бачать: дванадцять ковалів у два* надцять молотів кують (дванадцять ковалів — це два­надцять місяців. —A. K.). Наближаються. Домовина стоїть. Ілля і мовить:

— Ну, Їгор-Світогор, це моя смерть.— Ліг Ілля у домовину, а вона завелика для нього. Тоді Світогор сказав:

— Ні, Ілля, це, видно, моя смерть.— Тільки Світо­гор ліг у домовину, а вона й закрилась кришкою — на ній дванадцять кілець. Ілля почав кільця рубати ме­чем, а вони знову зросталися. Говорить Світогор My- ромцю:

— Візьми мій кладенець і рубай, мені дихати ні­чим.— Та не зміг Ілля меч підняти. Говорить тоді Сві­тогор:

— Ось вийде піна з домовини, ти її попробуй, тоді меч піднімай.—. Так Ілля зробив і підняв меч.

— Іди,— мовить Світогор,— на свого коня руку по­клади.— І поклав Ілля руку, а спина вгинається.

— Сідай на мого коня і поїжджай.

Сів Ілля на коня.Світогорового, а свого залишив» [27, с. 393—394]. Так, всебічно збагатившись силою попередніх поколінь, вступає в дію молода східносло­в’янська сила.

Коли вдумаємося в таке художнє узагальнення, зроблене народом, і зіставимо його з поняттям історич­ної обумовленості, перед нами одразу яскраво поста­не глибинна суть билинного заспіву проблеми: кожне покоління як найменша одиниця виміру суспіль­ного часу має своє історичне завдання, а найкращу, безсмертну частину досвіду повинно передати нащад­кам. Художній показ відчуття детермінованості в ав­торів билин геніально простий і мудрий:

Святогор остался лежать да во сырой земли ^[2], А Илья Муромец поехал по святой Руси

Ко тому ко городу ко Киеву,

А ко ласковому князю ко Владимиру.

Рассказал он чудо чудное, Как схоронил он Святогора да богатыря На той горы на Елеонскии.

Да тут Святогору и славу поют/

А Ильи Муромцу да хвалу дают [24, с. 33].

Так билина про Світогора з перспективним "усві­домленням історичного часу народом відтворює ми­нуле, сучасне і майбутнє в їхній, єдності. Вона завжди буде злободенною, бо супроводить історичну зміну по­колінь.

Вчені висловили декілька припущень про місце, де відбувалися події, про які йдеться в билині. Одні вка= зували на гори Карпати, інші — на Святі гори, де по­хований О. Пушкін, але ніхто не згадував крейдяних гір над Сіверським Дінцем в районі Слов’яногорська (в недалекому минулому — Святогорська). Проте би- линниця Марфа Семенівна Крюкова в епіко-героїчних поемах, що їх вона перейняла від свого діда — вихід­ця з півдня України, вказує саме на крейдяні гори над Сіверським Дінцем, де проходив кордон з Диким По­лем. Була там і богатирська застава: бійниці, підзем­ні ходи та інші оборонні споруди, залишки яких помітні і сьогодні. Тут і зустрівся Муромець із Світо- гором. В подальших пошуках вікопомного місця з’ясу­валося, що пам’ять старожилів Слов’яногорська збе­регла також історичні перекази та легенди.

«Мені там показували,— говорив Павло Григоро­вич Тичина,— крейдяну гору, під якою закопано коня Світогорового. Легендарний богатир, герой наших би­лин Світогор заснував тут, як свідчить легенда, пер­ший скит. А потім уже на березі Сіверського Дінця почав розростатися монастир. І гори нарекли Свято- горськими, і монастир почали називати Свят.огорсь- ким...».

Лауреат Республіканської премії імені Павла Ти­чини — «Чуття єдиної родини», відомий співець друж­би народів Леонід Вишеславський під враженням роз­повіді П. Тичини та на основі своїх фронтових спога­дів написав твір «Дубовая роща в Святогорске»:

Дубы-великаны, дубы-исполины,

Как будто спустившись с приречных гор, Сошлись посреди Святогорской долины... Каждый из них — богатырь Святогор.

Вечность сама на их ветках дремлет, В каждом изгибе видна их сила,—.

Недаром корнями ушли они в землю, Которая богатырей родила.

Яка ж конкретно вічність «дрімає» на цих дубах?. Не тільки за часів Давньої Русі тут діяла богатирсь­ка застава на чолі з Світогором. Аж до XVI ст. трима­ли на цьому місці сторожу, щоб стримувати напади ординців.

Здійснюючи естафету поколінь, людина відчуває під ногами не просто землю, а всю товщу, глибину сто­літь, вживається в історію. Очевидно, тому Максим Горький ставив образ Світогора поряд з образом Про­метея. У цих героїв слов’янського і давньогрецького епосів він вбачав спільну рису: вміння «множити серце» на тисячі сердець і так сягати у безсмертя. Влучно сказав про це радянський поет Олекса Близько:

Сили б, сили б, і сили відерце Світогором понести до мас!.. Якби можна помножити серце, Я помножив би тисячу раз! [133, с. 29].

Народна мудрість говорить: якщо твої прагнення розраховані на майбутнє, виховай дітей, а діти хай поставлять на ноги твоїх онуків, онуки — правнуків, а правнуки — праправнуків... і так, щоб навчання кож­ному з них «в наук пішло», як співають у билині про Волха:

Віддавала його матінка грамоті навчатися,

А грамота Волху в наук пішла; Посадила його ж пером писати — Письмо йому в наук пішло^[3].,

Історична естафета поколінь від доби Світогора і до сьогодення незмінно в кожній родині починається з ласкавої материнської усмішки і колискової, випов­неної щирістю. Билинники, говорячи про материнсь­кий вплив на виховання мужнього і мудрого богати­ря, подають таку художню картину в поемі про Волха, найдавнішого ватажка захисників Києва:

Повивай мене, матінко,

В міцні лати булатнії,

На буйну голову клади злат шолом,

По праву руку — палицю,

А важить кияка сорок пуд...

Як тільки хлопчик починав бігати, до материнсько­го піклування за традицією родового колективу долу­чали свої зусилля сивоголові наставники. Вони вводи­ли онуків та правнуків у навколишнє життя найкорот- шим і вельми ефективним шляхом — за допомогою за­хоплюючих розповідей про реальні та бажані події. Саме на грунті такого призвичаювання часто виника­ли народні казки, легенди, оповіді. Майже докумен­тально про це розповів*Володимир Малик у історич­ному романі «Князь Кий», наголосивши на великій користі традиційних забав, пов’язаних з радістю умо­вних перемог: «Спочатку гра була..Тур навіть кеп­кував з цієї затії. Та коли побачив, як отроки влучно стріляють, як б’ють списами в ціль чи, накрившись ов­чинами, сплять у дощ і в сніг у безлюдному степу, скоро переконався, що це далеко не гра, що вони ста­ли справжніми воями, на яких можна покластися в скрутну хвилину...» [82, с. 48].

Коли виховання матері та наставників Волху «в наук пішло», громада довірила йому оборону рідної землі (так, очевидно, було і в житті Кия):

Воїнів добирав три роки, Він набрав собі молодців сім тисяч... Залунала та слава великая Аж у стольному Києві...

Володар, напевно, сусідньої держави, говориться в билині, звелів «споряджатися на Русь війною», а йому дружйна каже:

А'про те не знаєш, не відаєш, Що в небі прозирнув ясен місяць, А в Києві народився могут богатир — Твій, царю, супротивничок.

Слов’яни становили особливу загрозу насамперед для імператора Візантії, адже їх походи нерідко пе­репліталися з народними повстаннями в самій імпе­рії, а до складу слов’янських військ могли входити ра- би-втікачі.

Під Орудою Волха-характерника слов’яни здобули перемогу найменшою кров’ю. Та на цьому не зупиня­ється епічна розповідь билинників. У заключному епі­зоді нашаровується відображення подій, котрі відбу­валися в стародавньому Києві через декілька століть, а саме — в 1068 р. Повсталі кияни обирають Волха своїм ватажком. Та на цей раз прототипом послужив Всеслав Полоцький, якому велику увагу приділив і автор «Слова о полку Ігоревім». Так мудро форму­вався характер русича в умовах Давньої Русі.

Минула тисяча років з того часу, як складалися билини. Змінилися уявлення про добро, поняття про справедливість, еталони краси, а принцип виховання дітей виявився в основному наскрізним: справжні ви­хователі завжди гартували дух дитини, насамперед вкорінювали у її свідомість одвічні.прагнення. Якщо вихованець на конкретних прикладах змалечку перей­няв тверду віру в непереможність добра і справедли­вості, то можна бути певним, що наставники досягли мети і сьогодні.

Говорячи про героїчний епос Київського циклу, не­обхідно згадати заспів такої вічної проблеми, як єд­нання внутрішнього світу жінки і чоловіка. На цьому грунті розвинулася вельми важлива моральна цінність суспільства — сім’я. В народі кажуть: «Найкраща спіл­ка — чоловік і жінка». Так само оцінив значення по­дружжя І. Котляревський у «Наталці Полтавці», за­певняючи, що люди щасливі там, «де згода в сімейст­ві, де мир і тишина». Настоював на такому розумінні «найкращої спілки» всесвітньовідомий письменник-ре- аліст Лев Толстой: «Щасливий той, хто щасливий у себе дома».

У билинах відтворені майже всі ранні прояви сі­мейних відносин: ендогамія — в розповіді Солов’я-роз- бійника; матріархальні взаємини при змалюванні образів «полениць», котрі мали синів від зустрічі з бо­гатирями Русі; патріархат, коли Дунай Іванович сва­вільно розправляється з дружиною; витоки високого почуття індивідуальної любові,, коли Михайло Потик погоджується живим лягти в могилу поряд з дружи­ною (Марією Лебідь), а Іван Гординович, злеліявши ідеальний образ коханої, не може одружитися: кого він бажає, там його не хочуть мати за зятя, бо він не багатий.

Пошуки народом найдосконаліших шлюбних взає­мин билинники насамперед пов’язують з Добринею Микитичем — взірцем достойного життя. Він прекрас­ний сім’янин, мужній воїн і, як на свій час,— філософ. Добриня усвідомлює важливість всебічної сумісності характерів жінки і чоловіка як запоруки сімейного щастя. Диву.даєшся, коли читаєш відповідь Добрині на бажання Забави, небоги князя Володимира, стати його дружиною:

— За твою великую за выслугу

Я бы назвала нынь другом да любимым,— В нас же вы, Добрынюшка, не влюбитесь! Говорит же тут Добрыня, сын Никитич, Молодой Забаве, дочь Потетичной: — Ax ты, молода Забава, дочь Потетична! Вы есть нунчу роду княжецкого, А я есть роду селянского:

Нас нельзя назвать же другом да любимым [24, с. 56].

В уста Красного Сонечка билинники вкладають на­родне поняття ідеальної дружини, котра завжди бу­ла б соратницею, господинею і справжньою коханою. Висватати таку дівчину князь посилає Добриню Ми- китича, що дуже показово.

Зразок того, коли «чоловік і жінка — найкраща спілка», бачимо в билині про Василису Микулівну, доньку Микули Селяниновича і дружину Ставра Го- диновича. Отже, історична заслуга билинників Дав­ньої Русі полягає в тому, що вони прозорливо поміти­ли в житті та оспівали в епіко-героїчних поемах прагнення народу до найдосконаліших сімейних сто­сунків, коли чоловік і жінка стають побратимами в ро­дині.

Ми розповіли про започаткування не всіх одвічних проблем, бо їх в героїчному епосі дуже багато, оскіль­ки «в билинах оспівувалися важливі події з життя на­роду і його героїв, боротьба з нападниками, соціаль­но-побутові явища» [65, с. 157].

Нині помітно посилилася увага до вивчення билин Київського циклу в усій повноті обставин їх творення та побутування. Тривалий час цьому перешкоджала думка про пізнє їх походження — XVI—XVII ст. «Згід­но з цією теорією,— відзначає професор М. М. Плі- сецький,— Київ — це тільки умовне місце, щось подіб­не до «тридевятого царства, тридесятого государст­ва...» [66, с. 149].

Буржуазні націоналісти настирливо нав’язували теорію про те, що національні особливості українсь­кої культури, мовляв, визрівають лише у відрубності від братніх культур. Практика історичного розвитку переконала, що українська, російська і білоруська культури розвивають свої національні особливості са­ме в процесі спілкування. Інтерпретація билин Київ­ського Циклу — на' півночі Російської Федерації, на Дойщи.ні, в Сибіру та в інших регіонах нашої Біт­

чизни — виповнена прекрасними прикладами взаємо-; збагачення. *

Як бачимо, вивчення билинних заспівів одвічних проблем, і взагалі розгляд успадкованого в нових історичних умовах, збагачує сучасність, поглиблює на­шу культуру. Посилена увага до билин Київського циклу, їх наукове осмислення — це лове усвідомлення своїх коренів і заглиблене відчуття себе в історії. Пе­реконливим доказом цього є звернення В. І. Леніна в праці «Що робити?» саме до богатирської сили би­линних героїв як до взірця незборимості [5, т. 6, с. 100].,