ПОБРАТИМСТВО БИЛИННИХ ГЕРОЇВ

Билина була достоїнством і розумом на­роду. Вона становила і зміцнювала його мо­ральне обличчя, була його історичною па­м’яттю, святковим одягом його душі.

О. NL Толстой

У перехідну епоху від родової демократії до дер­жавності складався героїчний епос про Світогора, який здавна шукав точку опори, щоб «підняти Зем­лю».

Творення героїчного епосу в жанрі билин стало особливо інтенсивним в період розквіту Давньої Русі, коли князював Володимир Святославович, а по-билин- ному «Красне Сонечко». Роки його князювання іс­торики справедливо вважають «богатирським, героїч­ним періодом історії східних слов’ян» [75, с. 14]. Від­гомін цієї доби в усій повноті відчувається^ в билинах Київського циклу про богатирів мужніх і мудрих. Во­ни прибули з багатьох племен Русі, щоб обороняти вітчизну від кочівників. І заспівали гуслярі не лише про Київ з глибокими чорториями дніпровськими та роздоллям урожайного лісостепу, про епічного довго­жителя Світогора, а й про всю Русь як осередок слави і могутності.

Ехать в Киев-град ко князю Владимиру На поможение и сбережение...

Колективним епічним героєм цього важливого пе­ріоду в розвитку Київської Русі стає побратимство бо­гатирів, історичне обличчя якого так емоційно вима- льоване в билині, записаній на Смоленщині, з промо­вистою назвою «З’їзд богатирів» («Што не три тары зашаталися»). Детальніше про билину розповімо далі, але спершу наведемо унікальний білоруський переказ про ровесників Світогора — велетів-асілків: «Асілкі тьіі бьілі людзі здаровы, росту у касую сажень, у пля- чох аршіна з два, голас мелі, як звон немалы, бывала, калі крьїкніць на весь голас, ды свісніць, дык якое б дзірава ні было бальшое, а заваліцца. Вот якіі бьілі яны людзі, тыя асілкі. І жонкі іхніі бьілі па ім: баль-. шова росту, сільньїя і ражалі кажны раз па два, па тры рябёню, адначі вьїкармлівалі; як другая ціпер і аднаго не выкармщь» [23, с. 145].

Сила найстарішого билинного велета типу Світо- гора нерідко дорівнює реальним можливостям велико­го колективу; богатир молодшого покоління теж часто виїжджає проти численних ворогів сам і побиває їх. Гуслярі Київської Русі такою умовністю художнього відтворення зосереджували увагу на вихованні героїч­ної особи, хоч відомі факти, коли і один велет виступав проти цілого війська. Так, приміром, на Переяславщи­ні зафіксований у переказах реальний подвиг Дем’яна Куденевича без будь-якої билинної гіперболізації.

Головним ідеалізуючим моментом є сміливість, вну­трішня готовність іти назустріч небезпеці. Цільна на­тура богатиря шукає поєдинщика. І в цьому неважко помітити любування силою окремої особистості, котра виділилася, але не відокремилася у первіснообщинно­му середовищі. Отже, можна сказати, що образ богати­ря втілює в гіперболізованому вигляді народні уявлен­ня про вільну розвинену особистість героїчної епохи.

Звитяга мужів кращих у чистому полі поєднувала­ся з вищим ступенем розумової діяльності людини — здатністю богатиря осягати суть явищ^[7]. Билини пере­конують, що існувало випробування мужа, кращого не тільки на звитяжність, а й на розум та мудрість — оз­наку вищого рівня знань, досвіду. Одним з таких ви­пробувань, наприклад, вважалася гра в шахи. На Русі шахи поширилися десь у IX—X ст., тобто в той період існування Київської Русі, коли особливо пожвавилися зв’язки із Сходом, Візантією і Західною Європою^[8]. У поемі Фірдоусі «Шахнаме» читаємо легенди про по­ширення гри,, в якій діють фігури, що зображають вій­сько, дошка — поле бою, а перемогу розумом одержу­ють. Батьківщиною шахів є Індія. Шахові фігури ви­готовляли з кісток, скла, каменю, глини. Археологи знайшли такі шахи в 23 містах, в тому числі в Києві, Вишгороді, а також в Старій Рязані, батьківщині До- брині Микитича. Нам також пощастило знайти шахи, викувані із металу, в древньому місті. Здвиждень [72, с. 4].

У шахових змаганнях богатирі, як і в чистому полі, не боялися небезпеки, сміливо і розумно велй «бій» з супротивником і перемагали в ім’я прославлення Русь­кої землі. В деяких варіантах билин майстром шахової гри показаний Михайло Потик, а також Ілля My- ромець, Альоша Попович. Найталановитішим шахі­стом серед богатирського побратимства виявився Доб- риня Микитич, якому рязанське виховання «в наук пі­шло». Серед переможених володарів бачимо не тільки Вахрамея, Батия, а й князя Володимира. Якось на бен­кеті Потик похвалився, що виграв у «поганого» царя Вахрамея велику казну. Коли Вахрамей став вимага­ти данину, Володимир відправив Михайла Потика пе­редусім розумом оборонити землю Руську. Відбуває­ться «шаховий матч» між Вахрамеєм та Потиком: «Вони поставили дощечку ту шахову, почали вони по дощечці ходить-гулять».

А виграв незліченну золоту казну —

Аж сорок возів тих ординських [95, т. І, с, 471].

Відлунює давниною і першооснова билини «Доб- риня Микитич і Василь Казимірович». Важливим сю­жетним мотивом є відомості про те, що богатирі ося­гали мудру гру ще в дитинстві:

Говорить йому цар Батий:

— Ой ти гой єси, Василю, сину Казиміровичу! Чи є у вас такі справжні гравці: Пограти б у тавлеї різні!

—• Ой ти гой єси, Батий-цар!

Я не знав, далебі, охоти твоєї царської,

Не знав ОХОТИ ТВОЄ*! боярської —

Не брав справжніх гравців.

Надію покладаю на брата названого, На молодого Добриню Микитича: Змалечку Добринюшка тішився, «

З малими дітлахами грав... [95, т. II, с. 85—86].

У вільні години богатирі грали в шахи на заставі молодецькій, тренуючи волю, розум цер.ед поєдинка­ми з ворогом:

Сидять молодці в наметі білому, Сидять молодці, про бав ллються, Грають в пїахи-шахмати, У тавлеї позолочені [95, т. II, с. ПО].

У билині про Ставра Годиновича і його дружину Василису Микулівну є цікавий епізод. У князя Воло­димира при дворі жили, звичайно, досвідчені гравці, але стольно-київський князь вирішив сам «молодця» провідати. Краще князя, мовляв, ніхто не підтримає престиж київських шахістів. Улесливі бояри, очевид­но, легко програвали князю, і він, як доводить акаде­мік С. Г. Струмілін, не випадково уявив себе шахо­вим чемпіоном стольного града Києва. Але Василиса, донька Минули Селяниновича, не збиралася лестити володареві, і гра скінчилася форсованою триходовою комбінацією. Князь одержав «шах, да і мат, да і під дошку» [118, с. 100—101].

Побратимство мужніх і мудрих богатирів не м-ис- лило себе також без пісень та гри на гуслях. Наші пращури на практиці переконалися, що музика про­никає в найглибші куточки душі, впливаючи на пси­хічний стан людини. З життєвого досвіду вони знали: там, де кінчається ідейно-естетичний вплив слова, по­чинає на всю силу діяти музика.

В комплексі зазначені риси не тільки зумовлювали' незборимість богатирів, а й започатковували саму «на­уку перемагати» у вигляді епіко-героїчних поем. У би­линах, які були достоїнством і розумом народу, його історичною пам’яттю, провідне місце відводилося му­жам кращим з усіх східнослов’янських племен, бога­тирям, котрі боролися за спільну справу — єдність Руської землі — і навічно її прославили.

красне сонечко ЧИ «СОБАКА-КНЯЗЬ»?

І забрала у Київ оту нещасну Малушу, щоб і рід той пощез,

щоб і спогад про нього вимер. Але син її, княжич, полюбив ту рабиню, як душу. Народився в них хлопчик.

І це був князь Володимир.

Ліна Костенко

Волелюбність і працьовитість давньоруської народ­ності в поєднанні з енергією та організаторським та­лантом «робичича» Володимира Святославовича спри­яли зростанню об’єднуючої ролі Києва.

Градок Кия став лише маленькою часткою міста Володимира, а це свідчило, що почався період не тіль­ки походів з метою остаточного формування території Київської Русі, а й неабиякого розвитку виробництва та будівництва, передусім оборонного. Щоб все це ви­малювалося вагомо і зримо, історичну постать князя Красне Сонечко доцільно оживити за билинами куль­мінаційної епохи розвитку Давньої Русі. Прочитаємо епіко-героїчні поеми «свіжими очима», щоб побачити не лише динаміку билинних ситуацій, а й те, що вияв­ляє приховану логіку людського життя, відокремлює глибинне, визначене плином часу, від нав’язаного мо­раллю можновладців. Тоді вималюється тогочасний процес перетворення докласового суспільства в класо­ве, де починала вершити справи урядова влада «соба- ки-князя» та його «кособрюхих бояр». На відміну від цільних, ніби викуваних з чистої сталі, характерів би­линних богатирів, князь Володимир — натура складна.

Володимир — позашлюбна дитина князя Святосла­ва, видатного послідовника Кия, і рабині Малуші з лі­тописного Любеча. Цей факт біографії рідко проходив йому безболісно, хоч батько добре ставився до сина- «робичйча», ростив разом із «законними» синами і до­ручив князювати в Новгороді. Про народження Воло­димира як дитини кохання згадується в літописах, частково в билинах. Біля Любеча люди і сьогодні пе­реповідають українсько-білоруською говіркою билину, наспів якої забувся: «Добриня і ще один наймит за­брали цего дитя. Г Ольга вирастіла яго, а Малуша вже

знала, значить. Прийшла... Як вона там плакала, наче пташка крилами розбивалася, як они забрали сина ад яе...» (у 1978 р. від Олімпіади Денисівни Шерепи в се­лі Новосілки Ріпкинського району на Чернігівщині за­писав музикознавець В. Матвіенко).

Святославович виріс мужнім і розумним. Його на­тура була виповнена веселістю і закоханістю в народ­ні язичеські свята. Як відзначають автори билин, Воло­димир, за народним звичаєм, мріє про ідеальний образ дружини-соратниці. Його переживання мають і кон­кретний підтекст, адже не один раз боляче ранили йо­му душу в дитинстві, юності і навіть дорослим, як це зробила, наприклад, Рогнеда з Полоцька: під час сва­тання вона образливо мовила, що не бажає знатися з «робичичем». В уяві Володимира вимальовується аж ніяк не патріархальний ідеал, коли чоловік має необ­межені права, а жінка — лише покірна домашня ра­биня, і не матріархальний, а ідеал побратимства в сім’ї. Князь хотів би разом з жінкою думу думати і вирішу­вати державні справи:

Щоб на зріст була висока, Станом вона становита, А на личко вона красовита, Хода у неї дрібненька і мова розумненька; Було б мені, князеві, з ким жити-поживати, Думу думати, довгі роки коротати, І всім вам, князям, всім боярам, Всім могучим богатирям, Всім купцям торговим, Всім сільським мужикам І всьому красному городу Києву Було б кому вклонятися... [24, с. 297—298].

Билина свідчить, як мудро уявляв собі народ іде­альний образ дружини-супутниці. Володимиру поради­ли таку наречену, і він прагне породичатися з коро­лем «грізної Литви», одружитися з його молодшою донькою, бо вона гарна і так вихована, що зможе бути і вірною коханою, і прозорливою порадницею.

Князь доручає Дунаєві поїхати сватом. Той охоче погоджується виконати важливе доручення, адже йде­ться про честь Києва і всієї Русі. За традицією бога­тирів Дунай заперечує проти грошової та іншої вина­городи і просить дати йому в бойові помічники мудру людину:

Не треба казни десять тисяч, Дай мені вірного товариша, Мого улюбленого Добриню Микитича...

Король Литви зустрічав Дуная привітно, та коли почув про мету візиту, розгнівався. Володимир, мов- 34

ляв, не княжої крові — він син рабині, та й земля його не дуже багата. Конфлікт набрав серйозного характе­ру: ображено честь Київської Русі. Так розповідає і лі­топис про сватання Володимира до Рогнеди — дочки полоцького князя Рогволода. Образлива відмова спри­чинилася до війни, як відзначається в літописі. У би­лині ж зображено короткочасний бій. Дунай кидає­ться до короля. Нові палати від його ударів «розвер­таються», старі — «розсипаються», а тим часом Добриня в дворі розправляється з королівськими слу­гами:

В лівій тримає два поводи добрих коней,

А в правиці — дубина сарацинськая*/

Ніби ясний сокіл порхає,

Так той добрий молодець поскакує, На всі боки дубиною розмахує.

Честь Київської Русі богатирі відстояли. Поверну­лися до Києва з поневоленою нареченою. Та недовго робичич пожив з гордовитою Рогнедою. Вона згодом навіть полюбила того, хто розправився з її родичами. Але Володимиру, видатному діячеві свого часу, стели­лася інша дорога: знову силою зброї добувати особ­ливо «престижну» дружину — Анну, царівну з Візан­тії, і таким чином домогтися для себе і водночас для всієї Русі світового визнання.

Образ Володимира могутньо піднісся до билинного символу Красне Сонечко при створенні побратимства мужів кращих.

При Володимирі Київська Русь закріпила перемоги Святослава і досягла кульмінації свого розвитку. Та все ж їй загрожувала велика небезпека: у степах на тисячу кілометрів гніздилися сорок печенізьких пле­мен, готових до раптового нападу, грабунку і захвату невільників.

Від успіхів боротьби з кочівниками залежала безпе­ка врожайного лісостепу, густо заселеного хлібороба­ми, можливість використання ними чорноземних сте­пів і, нарешті, зв’язок з багатим Причорномор’ям. Князь Володимир, син убитого печенігами Святослава (з його черепа печенізький ватаг Куря зробив собі ке­лих!), прихильно поставився до залучення на службу замість найманців своїх богатирів. Це був перший крок до створення надійної оборони, адже Змійові вали втрачали своє оборонне значення.

Як свідчать документи, до Володимира «бігли холо­пи з усієї Русі». Щоб забезпечити спокій на південних кордонах Русі, Володимир закладає численні міста і фортеці в прикордонних із степом районах, куди він переселяє людей з інших земель: «начав ставити го- роды по Десне, и по Востри, и по Трубежеви, и по Су­ле, и по Стугне. И почал нарубати муже лучшие от словень, и от кривичь, и от чюди, и от вятичь, и от сих насели грады» [107, с. 123]. Ось так Володимир при­клав світлий розум і міцну руку до утворення побра­тимства богатирів звитяжних і мудрих. Його реформа дала вікопомні результати: мужі кращі майже з усіх племен Давньої Русі на півдні започаткували товари­ство, яке згодом зміцніло і було завжди готове до бо­ротьби проти всілякої сваволі.

Володимир Святославович безпосередньо спрямову­вав також боротьбу проти печенігів, в якій були заці­кавлені всі прошарки і класи Давньої Русі. На його очах відбувався поєдинок під Переяславом, в якому Кожум’яка «перея славу от печенигов». «Героїчна епо­ха Володимира (978—1015) була оспівана і феодаль­ним літописцем, і народом тому, що в головних її по­діях, — справедливо підкреслює академік Б. О. Риба- ков, — поєдналося феодальне начало з народним і політика князя стала підкорятися загальнонародним інтересам» [107, с. 51]. До того ж князь Красне Со­нечко зумів зробити боротьбу проти печенігів справою всієї Русі, майже всіх племен, поставивши,в центрі людину з народу — богатиря. Учені прийшли до важ­ливого висновку: князь Володимир Святославович був яскравою в історії Русі постаттю і справедливо вва­жається одним з її найвидатніших державних діячів [65, с. 121—122]*. Радянські письменники, передусім Семен Скляренко в романі «Володимир», Сергій Пла- чинда у книзі «Київські фрески», описали Володимира Святославовича. Князь, звичайно, і не передбачав, що саме його геніальні заходи щодо організації побратим­ства мужів кращих через п’ять століть стануть одним з факторів при утворенні важливих суспільних сил, ви­соко оцінених В. І. Леніним [7, с. 421].

Історичне обличчя побратимства, оспіваного в били­нах, першим в літературі змалював Микола Гоголь: «Хочеться мені сказати вам, що таке є наше побра­тимство. Ви чули від батьків та ‘ дідів, в якій честі в усіх була земля наша: і грекам дала себе знати, і з Царгорода брала червінці (йдеться передусім про діяльність Кия та його послідовника Святослава. — М).

...Нема уз, святіших за побратимство. Батько любить своє дитя, дитя любить своїх батьків, але це не те, браття: любить і звір своє дитя! А поріднитися пб душі, а не по крові може тільки людина... Хай же знають усі, що означає в руській землі побратимство» [42, т. 1, с. 378]. Отож билини про князя Володимира, Муромця, Добриню, Сухана складалися в той істо­ричний момент, коли Київська Русь різко змінила свою політику далеких походів та перейшла «до планомір­ної оборони Русі від печенігів...» [107, с.. 160]. У били­нах оспівувалися події, герої, які принесли славу на­родові, а справи князя відтворені «лише тою мірою, якою сам князь діяв в інтересах народу» [107, с. 161— 162].

Билина «З’їзд богатирів» («Што ни три тары заша- талися»), записана в Білорусії в 1908 р., розповідає, як з усіх північних племен Київської Русі з’їжджалися кращі мужі на південне прикордоння в такій кількос­ті, що й гори могли захитатися. Мелодія дещо пісен­ного складу у формі двовіршової строфи посилює емо­ційність сприйняття епіко-героїчного образу грандіоз­ної на той час реорганізації оборонних сил князем Володимиром Красним Сонечком. Звертає увагу на себе і така деталь: Ілля Муромець їде з племені му­рома, Добриня Микитич — з в’ятичів (Старої Рязані), а Попович Альоша — з племені меря.

То не три гори захиталися,

То не три гори захиталися, Три богатирі то з’їжджалися, Ілля Муромець з товаришами, Ілля Муромець з товаришами [23, с. 157].

Споріднену картину цього билинного заспіву^[9] до «науки перемагати» зустрічаємо також у поемах Map- фи Крюкової:

То не ясні три соколики прилітали,

Почали богатирі з’їжджатися-гуртуватися, Скоро, скоро князеві високі світлі горниці Народом, гістьми принаповнилися... [29, с. 430].

Богатирі зібрали раду: як їм діяти? Наявність ра­ди — це така риса громадського побуту богатирів, що свідчить, як міцно трималися в їхньому середовищі традиції військової демократії. Та й величають бога­тирів товаришами «старого козака» Муромця. На раді вони колективно вирішили всі питання. Вирушили бо­гатирі в дорогу. їдуть, а на узбіччі шляху стоїть «бо­гатирське калічище». Його постава, непомірно великі палиця та капелюх — все нагадує мужа кращого, яко­го, очевидно, недавно спіткала в бою лиха година. І, щоб залишитися в строю, калічище взявся за гуслі (а через декілька століть так буде з кобзарями):

А в нього капелюх — сорок пудів,

А в нього костур двадцяти сажнів, Сам стає біля шляху проїжджого, Костур ставить серед шляху.

З щирістю вчорашнього побратима він вітає бога­тирів, називаючи кожного братом по духу, товаришем:

Здрастуйте, братці, ви, товариші, Ілля Муромець з товаришами...

Окрім багатоголосного, ще існує дуже показовий од­ноголосий варіант цієї билини. Він записаний фоль­клористами в Ростові-на-Дону серед весільних пісень в 1910 р.

Посидите, гости, побеседуйте, ой!

Я вам, мои гости, старину скажу, ой! Да я вам, мои гости, старину скажу, Да старину скажу стародавнюю [ЗО, с. 557].

Вказівка на те, що співець збирається на весіллі розповісти «старину стародавнюю», є кращий доказ то­го, що це була в свій час билина, а пізніше стала «ста­риною», та ще й «стародавньою», тобто героїчного пе­ріоду розвитку Київської Русі. Наявність в мові еле­ментів діалекту, які відсутні в запису фольклориста А. Л. Маслова, дає підстави вважати публікацію М. М. Іполитова-Іванова ближчою до оригіналу:.

Што ни три тары зашаталися,

Три богатыра соежжалися, Три богатыра соежжалися — Илья Муромец с товарищами, Ca Микитушкой, са Добрынюшкой [ЗО, с. 556].

На Старокиївській горі (де колись на Замковій ви­рувало життя і в градку Кия) князь Красне Сонечко влаштовує в палатах білокам’яних справжні прийоми- наради перед кожним виїздом богатирів на прикор­доння:

У ласкавого князя Володимира,

У Сонечка у Святославовича

Було столування, почесне бенкетування

На багатьох князів, бояр,

І на всю поленицю багатую,

І на всю дружину на хоробрую. Він усіх поїть і всіх пригощає, Він усім же, князь, вклоняється...

Говорили на Старокиївській горі про події, пов’яза­ні з об’єднанням всіх східнослов’янських племен, адже завершувався тривалий процес формування території Київської Русі і відбувалося «складання давньорусь­кої народності, яка стала новою, вищою формою ет­нічної спільності порівняно до роду і племені» [64, т. 1, кн. І, с. 281].

Активізація процесів суспільного розвитку зумовлю­вала подолання племінної замкненості. Ось тому в би­линах так грунтовно зображено, як Ілля Муромець, Альоша Попович та інші мужі кращі прокладали до­роги прямоїжджі «ко городу, ко Києву». Вірогідно, що билини з такими сюжетами, нерідко і складалися на Старокиївській горі під час богатирських бесід, де лу­нали голоси найкращих гуслярів.

Йшлося у билинах і про вельми драматичні події: князь Володимир Святославович звернувся до князів та бояр, щоб захистити Київ-град від напасників, а йому бояри, купці та багатії відповіли зрадою:

Ми не можемо со князем думу думати...

Тоді Красне Сонечко пішов до селяниновичів і ре­місників. Народ знайшов богатиря на Подолі: він від­стояв Київ-град від загарбників і відплатив «кособрю- хим» за зраду.

Гостини у Володимира Святославовича відзначали­ся велелюдністю. Князь скликав людей, годував, поїв, а також наказував навіть розвозити по Києву їжу та напої для тих, хто не зміг прийти на княжий двір. Бенкети на Старокиївській горі (тепер — подвір’я Дер­жавного історичного музею УРСР) закінчувалися ви­їздом богатирів-побратимів на прикордоння, де були застави і фортеці. Про них і сьогодні нагадують круг- лики^[10], коли проїжджаємо по дорозі на Васильків повз село Круглик. На Переяславщині такі ж кругли- ки трапляються ще частіше: на пологах (тобто болоті) підноситься круглих у Віненцях, на горі — у Пристро-' мах, Гайшині, Хоцьках і Ташані. Тільки на території сучасної Київщини більше 200 кругликів, бо Змійових валів краєзнавці налічили понад 800 кілометрів [102, т. 4, с. 481].

Про виїзд на заставу говориться в билині, записаній від Марфи Крюкової, а вона перейняла її від свого діда:

Як поїхав Ілля Муромець з Києва, Та з Києва поїхав від князя він, І як поїхав Ілля в чисте поле, То й оглянув заставу богатирськую... [29, с. 90].

Застава розташовувалася, як мовиться в билині, «на горах, горах... на високих». Жили богатирі тут аж «п’ятнадцять років». На кожній заставі перебували ЗО сторожилів з багатьох племен, передусім з полян, древлян, кривичів, в’ятичів, муроми, меря, чуді та ін­ших — всі ж вони стали побратимами:

Отаманом — старий козак Ілля Муромець,

Ілля Муромець, да син Іванович, Підотаманом — Самсон та Колибанович, Да Добриня Микитич жив в писарях, Да Альоша Попович жив у куховарах, Да і Мишко Торопанишка жив у конюхах, Да і жив тут Василій, син Буслаєвич, Да і жив тут Дюк, да син Степанович, Да і жив тут Перм’я, да син Васильович, Да і жив тут Радивон Превисокий, Да і жив тут Микита Преширокий, Да і жив тут Потапюшка Сліпенький, А також Потик Михайло, син Іванович, А також жив тут Дунай, да син Іванович, Да був тут і Чурило... [24, с. 203].

Образам богатирів — сторожилів землі Руської при­таманні риси тогочасних людей, в них знайшли своє художнє відображення одвічні прагнення народу до справедливості, миру і добра, його патріотизм, усві­домлення своєї сили. Билини приділяють увагу насам­перед молодецьким дерзанням, бойовому самовладан­ню, витривалості, розважливості, умінню знаходити найдоцільніші засоби боротьби.

На заставі виробилася і своя тактика: коли отаман помічав вершника чи перехожого, то спершу посилав наймолодшого для розвідки боєм, по-сучасному кажу­чи. Якщо він не наважувався зіткнутися з прибулим в охоронній смузі, тоді отаман посилав сильнішого бо­гатиря. А якщо і той повертався на заставу, перекона­ний, що супротивник сильніший за нього, тоді їхав сам отаман застави. Це дещо перегукується з билиною про Волха!

За Володимира на південному кордоні розгорнулося будівництво фортець, що являли собою єдину систему захисту. Після створення оборонних ліній печеніги му­сили долати чотири неабиякі перепони: «Першим був рубіж по Сулі, що двісті років тому правила за кор­дон між руськими і кочівниками... В гирлі Сули ар­хеологи розкопали фортецю-гавань Воїнь. Далі форте­ці по Сулі йшли через 15—20 км одна від одної.

Якщо печеніги долали цей оборонний рубіж, то во­ни зустрічались з новим по Трубежу, де був один з найвизначніших градів Київської Русі — Переяслав. Коли ж вони долали і цю перепону, то перед ними від­кривався шлях на Чернігів і Київ. Але перед Черніго­вом височіли оборонні лінії по Десні та Остру, що утруднювали підхід до цього багатого міста.

Печеніги могли потрапити з лівого берега Дніпра до Києва, лише перейшовши ріку через брід під Витече- вом (тепер с. Витачів), а потім здолавши долину Стугни. Але саме тут Володимир і поставив свої фор­теці. Археологічні розкопки у Витечеві відкрили на високій горі могутню фортецю кінця X ст. з дубовими стінами і сигнальною баштою на високій горі...» [108, с. 49—50].

За роки своєї діяльності князь Володимир Святосла­вович об’єднав усі землі Київської Русі, включаючи і Закарпаття. Під його керівництвом навколо Києва побудовано чотири лінії богатирських застав та фор­тець. Силою своєї влади він згуртував' мужів кращих з усіх околиць Русі для захисту держави, зокрема її південного кордону. Він дбав про те,, щоб здібні та хо­робрі мужі з народу висувалися в державні діячі. Князь Володимир мав авторитет і серед володарів єв­ропейських держав. Ще в XI ст. Іларіон писав, що він володарював на Русі, «яже ведома и слышима есть всеми четырьми конци земли...». За це історія спору­дила йому нерукотворний, вічний пам’ятник, а народні співці в документальних пам’ятках, складених за би­линами того часу, величали Красним Сонечком.

Билини побутували не тільки в зоні оборонних дій, айв рідних місцях богатирів, які прибули до князя Володимира з Новгородської, Смоленської, Псковської земель, а також з естонсько-вепських країв на берегах Фінської затоки і з окських та підмосковних лісів. Так учені дійшли висновку, що «...відома нам билинна традицій є новгородською інтерпретацією руського епосу» [108, с. 163]. Слід зауважити, що образ Воло­димира Святославовича в билинах, що побутували в Новгородській республіці, нерідко поєднувався з об­разом Володимира Мономаха (1053—1125), який за­суджував князівські міжусобиці. Отже, в народній сві­домості новгородців їх об’єднувало насамперед вирі­шення найважливішої проблеми — єдності Русі.