ІЛЛЯ МУРОМЕЦЬ — ОКРАСА БОГАТИРІВ

...Едет бором, только слышно, Как бряцает бронь, Топчет папоротник пышный Богатырский конь.

И ворчит Илья сердито:

«Ну, Владимир, что ж? Посмотрю я, без Ильи-то

Как ты проживешь?

Правду молвить, для княжого Не гожусь двора;

Погулять по свету снова Без того пора!^[11]

О.

Якщо почати оповідь про богатиря, для якого щастя тіла — в здоров’ї, щастя розуму — в справедливості й доброті, то вималюється, як живий, билинний образ Іллі з племені мурома — улюблений, рідний і близь­кий серцю, кожного. Його чарівність виявилася в гар­монії природних і соціальних якостей особистості, в їх оптимальній узгодженості й досконалості. «Тільки при умові суцільного мислення всього народу можна ство­рити такі широкі узагальнення, геніальні символи, яки­ми є Прометей..', Світогор, Ілля, Микула і сотні інших узагальнень життєвого досвіду народу», — писав Мак­сим Горький [43, с. 49]. І тут же він додав, що перші перемоги в житті спонукали народ до створення геро­їчного епосу, «який став вмістилищем знань народу про себе і вимог до самого себе» [43, с. 48].

До стольного Києва богатир прибув серед мужів кращих за велінням свого серця і на заклик Красного Сонечка. В цей час він був у розквіті сил. Ілля My- ромець — цільна натура. Здоровий глузд і спокійна урівноваженість властиві його судженням. Своєю по­явою в билинах Муромець поглибив і кристалізував демократизм героїчного епосу. Як окраса богатирів звитяжних і розумних Муромець власним прикладом впливає і на посилення громадських та етнічних зв’яз­ків між північно-східною і південною частинами Київ­ської Русі. В наукових розвідках прр Іллю Муромця радянські вчені, солідаризуючись з попередниками, відзначали: «І в південній Русі, в небагатьох уламках билинного епосу, що вціліли там, і в Русі північній, що зберегла з більшою повнотою цей давній, прибулий тільки з півдня епос, що наповнив у минулу пору всю Русь, — повсюдно одна основа, як, по суті, всюди один і той же нероздільний дух Руської землі» [75, с.

Ілля з Мурома змальований на рівні художнього символу і як взірцева людина здорового способу життя з нев’янучою молодістю. Йому завжди притаманний по-народному оптимістичний погляд на всі прояви бут­тя. Він тримається досить незалежно, справедливо розв’язує гострі ситуації у взаємовідносинах між бо­гатирями і князем. Навіть при найбільшому його кон­флікті з Володимиром Святославовичем Ілля Муро­мець проявив мудру орієнтацію на позитивно-творчі цілі: він вийшов з підземелля, розбив ворога, захис­тивши народ від загарбників.

У тих небагатьох варіантах билин, де зображено за­вершальний, так би мовити, світогорівський рубіж іс- торико-конкретної і умовно-епічної ДІЯЛЬНОСТІ MypOM- ця-безсмертника, билинники змальовують його як ве­личний монумент, що стає дороговказом для майбутніх поколінь.

Образ Іллі Муромця, щедро відтворений в билинах, не значиться з відомих причин у князівських літопи­сах, але має конкретну основу в історії, розказаній са-.мим народом. Старожителі міста Мурома вважають Іллю Івановича своїм земляком, пишаються ним і увіч­нили його ім’я у місцевих назвах. Так, ще здавна в Муромі існує Іллінська вулиця, Богатирева гора, Скокова гора, звідки вперше поїхав Ілля Муромець до Києва. Побутують усні перекази, пов’язані з пере­буванням богатиря на берегах Оки.

«Від града Мурома на відстані трьох верст знахо­диться село Карачарово, будівлі подібні до міських (збудовані після пожежі. — А. К.): церква висока, близько неї палати на три поверхи, далеко видно, над самою річкою Окою, де родився богатир Ілля Муро­мець. І до цього часу пам’ятним є місце, де він розчи­щав ліс для посіву пашні та сінокосу» [120, с.

Подвиги Іллі Муромця пов’язані з прокладанням доріг прямоїжджих до Києва і захистом Русі від зов­нішніх нападників. З бігом часу все це опоетизувало­ся і гіперболізувалося за правилами усної епіко-геро- їчної творчості східних слов’ян. Так образ билинного довгожителя Іллі Муромця і до наших днів сприймає­ться як художній символ могутності, величі і краси.

Билинний Ілля Муромець — ідеальна постать прав­долюба і непереможного захисника рідної землі — ду­же давно переступив кордони своєї вітчизни і спри­ймається народами світу як окраса Руської землі. Так, уже в давньогерманському епосі діяв Ілля Руський, а в епосі норвезького народу він відомий як Ілля Гре­цький.

Збереглися назви пам’ятних місць, пов’язані з пе­ребуванням Іллі Муромця в Києві та на його околи­цях, а також документи мандрівників. З них богатир постає як конкретна історична особа.

На лівому березі Дніпра, де впадає Десна, на чис­ленних картах, призначених для водіїв річкового фло­ту, позначений острів Муромця. Старожили, перед­усім Дем’ян Фокович Трухан, його дружина. Марія, вчитель географії Володимир Ілліч Коваль нам роз­повіли:

— Там, де сходиться Дніпро з Десною за Троєщи- ною, тепер заклали парк Дружби народів. З давніх- давен це місце називається Муровка.

— Пам’ятаю ще з дитинства, — додає Володимир Ілліч, — коли ми з матір’ю та тітками ходили по ква- сець, а це було в 1932 році, то старші казали: «Підемо через Муровку, понад глибоким ковтебом (ковба­нею. — А. К )»-

— Тепер називають гать Муромця Бобровницею, бо там водились бобри, а здавна,— острів Муромця,— каже Дем’ян Фокович. — А риби було в ковтебі — в’язь, і вобла, ї лин, ну, звичайно, і окунь та щука. Як наловимо та повеземо до Києва, то всі рибалки ди­вуються... За пансіонатом «Дніпрові хвилі» були Му­ромські гаті. Хіба ж колись був такий ліс на острові Муромця! А тепер росте дубняк від кореня, в’яз, вер­ба, тополя, чорна осика. В другому ярусі — крушина. Серед різнотрав’я чимало тимофіївки, «гусячих лапок». На високих місцях, де колись, мабуть, напинали по­лотняні намети, росте багато дрібної гвоздики (сміл­ки) іноді з розкішним суцвіттям.

Під Переяславом-Хмельницьким є село Пологи-Чо- ботьки. Існують перекази, що назва села пов’язана з подвигом Іллі’Муромця. У деяких варіантах билин го­вориться про Муромця-Чоботька. У писемних джере­лах найдавніша згадка належить до 1574 р. Филон Кміта Чорнобильський скаржився кастеляну оршансь- кому В. Воловичу, що він перебуває в тяжкому ста­новищі, яке нагадує йому життя Іллі Муромця [36, с. 62—64]. В XVI ст. через Київ мандрував на Запо­різьку Січ іноземний дипломат Epix Лясота, який у своїх спогадах зазначив, що «в соборі святої Софії знаходиться Гробниця Іллі Муромця, про якого розпо­відають багато байок». Це поховання збереглося до наших днів у Києво-Печерській лаврі. Сюди перенесли останки за ініціативою Петра Могили, коли реставру­вали Софіївський собор.

Загадкою для науки до сьогодні залишилася билин­на розповідь про ^t^,e, як хворобливий Ілля з Мурома сиднем провів тридцять три роки, а потім став непе­реможним богатирем, Іскри стихійних матеріалістич­них уявлень спалахують, коли вчитуємося в перекази та билини земляків Іллі Муромця. Стають зрозумілі й засоби народної медицини. Народні оповіді свід­чать:

«Родився Ілля «здоровим і гарним. Ріс не днями, а годинами, ніби тісто на дріжджах. Батьки дивляться на сина і радіють, не відчуваючи біди. А нещастя рап­том і підкралося до їхньої хати: відібрало в Іллі но­ги... Сиднем сидить у хаті та на подвір’ї. Час швидко плине, ніби ріка біжить. Так Ілля і просидів тридцять три роки. Весною, коли батьки готували в лісі нову ділянку під майбутній посів, навідались до двору по- дорожні;

—, Підтопталися в дорозі, і спрага в’ялить, а люди кажуть, що у вас є холодний квас чи навіть бражка,, та ще й з піною. Принеси попити і сам на здоров’я вип’єш.

— У льоху все є, а принести нікому... у мене ноги відібрало, сиднем понад тридцять років сиджу.

—Встань, Ільку, і не роздумуй...

Вольовий наказ допоміг Іллі зіп’ястися на хворі но­ги і знайти сили, щоб доплентатися до льоху. Приніс. Почастував гостей і сам, за їх наказом, тричі пригу­бив. Почала вертатися сила. Перше зрушення спонука­ло Іллю до роздумів:

—Невже я буду, як всі люди, ногами володіти?

— Будеш ти наймогутнішим богатирем^ а в бою то­бі смерть не писана, — твердо _ч сказали мандрівники¹ і рушили далі, а Муромець подибав до лісу, де кор­чували ділянку батько з матір’ю. Вони притомилися і прилягли спочити. Ілля на радощах взявся виверта­ти пеньки та зносити докупи. Прокинувся батько з ма­тір’ю — лядина рівна та чиста стала, хоч зараз жито сій. Та найбільша радість їх охопила, як побачили, що перед ними стоїть добрий молодець, красень і посмі­хається».

Швидко все збувається тільки в казці, а життя йде значно повільніше. Ілля Муромець, напевне, не один рік попрацював на повну силу, поки налилися здо­ров’ям його м’язи. Бажання здійснилося тому, що він розумно виконав поради знавців здорового способу життя. Адже в народі мовиться: «Терпіння і труд — все перетруть!» Підтверджує такий погляд і наукова медицина: «Трудова діяльність заміняє багато ліків, але ліки всього світу не замінять праці» [70].

Відзначимо, що Ілля Муромець поступався силою тільки перед Микулою Селяниновичем. Виховання в прикордонній Рязані дало багато користі також Добрині Микитичу, але воно не могло дорівнятися ні до праці лісоруба Іллі, ні селянина Микули. Ще пока- зовіший висновок випливає з життя юного Альоші По­повича, який не пройшов’ школи трудового виховання, тобто не мав змоги натренувати достатню кількість периферичних «сердець», а тому нестачу сил компен­сував спритністю й хитрощами. Ось так і знайдено розгадку до билини про вилікування Іллі Муромця.

Коли молодець всіх перемагає «в чистому полі» — це для богатиря Київської Русі велика справа, але не все. Він покликаний тогочасним суспільством гїрикла- дати свою силу з гуманною метою — для поліпшення буття народних мас. Як же втілює в життя Ілля My- ромець, видатний представник героїчної доби, свої да­лекоглядні прагнення добра і справедливості?

Наука доводить, що еволюція людини давно припи­нилася, але триває.

Де ж бралися носії зла, які перетворювали прямо­їжджі дороги на страхітливі місця злочинів, насиль­ства і підступності? їх, виявляється, породжувала пе­рехідна доба, коли звичаї первісної общини були змінені під такими впливами, які здаються нам зане­падом порівняно з високим моральним рівнем старого родового суспільства. «Найбільш низькі імпульси, — пише Ф. Енгельс, — вульгарна пожадливість, груба пристрасть до насолод, брудна скнарість, корисливе прагнення до грабежу спільного добра — ось що стоя­ло біля колиски нового, цивілізованого, класового су­спільства; найганебніші засоби — злодійство, насиль­ство, підступність, зрада — підточують старе безкласо­ве родове суспільство» [3, с. 96]. Проти цих вад у суспільному середовищі боролися мужі кращі тогочас­ної героїчної епохи на Русі. А започаткував — Микула Селянинович.

Коли Ілля Муромець вперше виїхав до Києва, по дорозі він натрапив на заповітний камінь Латир.

І на камені було підписано:

«Першою дорогою їхати — убитим бути, Другою доріженькою їхати — жонатим бути, Третьою дорогою їхати — багатим бути!» [24, с. 215].

Вирішив богатир поїхати першим шляхом, де йому заповітний камінь провіщав загибель, передусім від придорожніх розбійників. Вони своїми злочинними діями заважали людям жити, спілкуватися, торгувати, а в цілому — послаблювали єдність Київської Русі. Ілля Муромець нещадно покарав розбійників (відомі різні варіанти):

Він прибив-прирубав усю силу невірную

І не залишив розбійників навіть на насіння. Завернув до каменя заповітного, до Латиря, На камені підпис підписував: «Дорога ця стала прямоїжджою!»

Богатир виконав з честю перше завдання: розчистив людям Київської Русі дорогу життя від злодіїв та бан­дитів.

Поїхав Ілля по другій дорозі, де мав «жонатим бу­ти». Зустрічає його писана красуня (як пізніше і Доб- риню), бере за білі руки і веде до опочивальні. Ча­рівниця хотіла покласти Муромця «на ліжечко», але богатир розгадав її хитрощі. Він схопив дівицю «да за пазушки», а те ліжечко підвернулося, і полетіла красна дівиця у погріб глибокий. З підземелля богатир визволяє дванадцять добрих молодців, що потрапили на гачок жіночки моторної, на все злеє проворної (Добриня, як відомо, зрубав голову Маринці!). Так Ілля Муромець виконав і друге завдання по очищенню того ж суспільного середовища: звільнив добрим лю­дям, так би мовити, дорогу життя від підлості та під­ступності. На цей раз він теж зробив відповідний за­пис на заповітному камені.

Під час прокладання третьої прямоїжджої дороги Ілля Муромець підноситься на найвищий рівень героя свого часу, коли відчутно проявилися риси класового суспільства з його жадобою до срібла-золота як «най­вищого блага». На десятки століть Муромець випе­редив тих прихильників соціальної рівності, які в ба­гатого брали, а бідних наділяли:

Направляє добрий молодець свого коня

І на ту доріженьку, де багатому бути.

У чистому полі наїхав на три погреби глибокії,

А вони насипані златом-сріблом, Златом-сріблом, ще й коштовним камінням; І забирав тут добрий молодець срібло-злато, І роздавав він срібло-злато всій голоті, І роздавав він срібло-злато сиротам безпритульним, І завертав добрий молодець до каменя, до Латиря, І на камені він підпис підписував: «Стала і ця дорога прямоїжджою» [24, с. 220].

Так Ілля Муромець, захищаючи добро і справедли­вість, виступав непримиренним борцем проти зла, но­сіями якого на той час були і «злодії придорожнії», і ті, хто жив брехнею та підступністю, і люди, охочі до «срібла-злата». Отже, зробити дороги «прямоїжд­жими» — це і означало поліпшити соціальне середови­ще, переборюючи порушення рівноваги в громадсько­му побуті.

На час зрілості Іллі Муромця припадає також ство­рення могутніх оборонних рубежів для захисту Русі від зовнішніх нападників, адже війна і підготовка до війни у степових кочівників стали регулярними функ­ціями: «Вони варвари: грабіж їм здається легшим і навіть почеснішим, аніж творча праця. Війна, яку раніше вели тільки для того, щоб помститися за напа­ди, або для того, щоб розширити територію, що стала недостатньою, тепер ведеться тільки заради грабежу, стає постійним промислом, — писав Ф. Енгельс. — Не­даремно височать грізні мури навколо нових укріпле­них міст: в їх ровах зяє могила родового ладу, а їх башти упираються вже в цивілізацію» [3, с. 150].

З метою оборони Київської Русі від таких сусідів по Стугні, Трубежу, Сулі, Десні, Остру ставилися градки і населялися гарнізонами. Окрасою героїв обо­рони Південних рубежів Русі став Ілля Муромець з північного племені мурома, в якому неабиякого роз­витку досягла родова демократія. Одна справа — роз­чистити дорогу від злодіїв-розбійників, а зовсім ін­ша — привернути ціле плем’я до спільного життя з сусідніми племенами. Таке важливе на ті часи завдання по зміцненню суспільного середовища всієї Русі постало перед Іллею Муромцем. В Бринських (нині Брянських) лісах, у краю в’ятичів, з якими зі­ткнувся богатир, навіть в умовах Київської Русі жили «зверинським образом», за словами літописця, а в по­буті панували архаїчні пережитки первісних форм шлюбу. Однією родиною з ватажком племені живуть і сини, і дочки, і зяті. Все молодше покоління Соло­в’я — на одне лице, що є наслідком ендогамії. Про це Ілля Муромець довідується з розповіді Солов’я: «Я си­на вирощу; за нього дочку віддам, дочку вигодую, віддам за сина, щоб наш рід не переводився». Це ті в’ятичі, проїзд через землі яких навіть Володимир Мо­номах ставив собі за неабияку заслугу: «Проехахом сквоза Вятичи».

Величезне подвір’я Солов’я-розбійника все. огоро­джене. На високих палях скрізь виставлені людські черепи. Господар страхітливої оселі розмовляє і по- людськи, і по-звіриному. Та, незважаючи на це, Соло­вей все ж не звичайний розбійник, котрий живе за ра­хунок купецьких караванів, він — володар Брянських лісів. При наявності таких незалежних і примітивних напівродових, напівфеодальних «гнізд» ніякі прогре­сивні завдання по об’єднанню Київської Русі не могли бути вирішені. Ілля Муромець діє дипломатично і на­віть залучає Солов’я-розбійника до звільнення Черні­гова від кочівників:

J говорить тут Ілля таке слово:

«Ох ти гой єси, Соловейку-розбійничку!

А пособи мені побити силу невірную, Ось тоді відпущу тебе на воленьку». І відв’язав Соловейка від стремена, І побіг Соловей в силу невірную, А схопив він поганого за ноги...

В більшості варіантів переповідається, що Ілля Му­ромець лише ранить Солов’я-розбійника. Потім при­в’язує його до стремена і приводить до князя Володи­мира. Під час княжого суду Муромець переконався, що вожак з Брянських лісів не здатний дбати про єдність Русі: Муромець виводить його в чисте поле і відтинає голову.

Після гостини в стольного князя на Старокиївській горі Ілля Муромець з мужами кращими, зібраними з багатьох племен, їде на південне прикордоння і очо­лює гарнізон застави. Щодня, як тільки займалася ранкова зоря, отаман Ілля Муромець пробуджувався, гарненько прибирався і починав оглядати бойові по­рядки на заставі, щоб:

Ні сірий вовк тут не петляв, ' •

Ні ясний сокіл не пролітав,

Зірко він вдивлявся на всі боки... [24,-с. 204].

Якогось дня Муромець запримітив незвичайного вершника: попереду сірий вовк біжить, на лівому пле­чі білий кречет сидить; в лівій руці лук тугий тримає, а в правиці — калену стрілу. Як під’їхав вершник до застави — узявся писати грамоту.

Да бере стар козак Ілля Муромець,

Да що в нього тут написано,

Да що в нього тут надруковано:

«Да їду я ниньки в стольний Київ-град/

Я громити, розбивати да стольний Київ-град...»

[24, с. 205].

На розвідку боєм, кажучи по-сучасному, Муромець посилає спершу Альошу Поповича. Глянув зблизька богатир соколиної юності на супротивника і переко­нався, що перемогти сил не вистачить. Сідлає коня досвідчений Добриня Микитич. Повертається і він з сумною звісткою:

— Не моя це рівня і не мені під силу,

А якого він роду-племені, не сказав [24, с. 198].

Виїжджає проти зайди сам Ілля. Муромець, в якого діє не одна сотня допоміжних «сердець». В напруже­ний момент поєдинку йому на часину відмовили ноги, а потім і рука. Переміг Муромця Підсокольничок і ви­йняв ножа, щоб знайти серце в старого козака. A My- ромець зібрав усі сили і скинув з себе супротивника. Як наліг на білі груди молодика, то став розпитувати про рід та плем’я.

«Я від того моря, моря, від синього,

Від того каменя, від Латиря...»

За цією ознакою Ілля Муромець упізнає свого сина, якого він мав від степової богатирки:

Та й побратався старий козак із своїм сином. Палахкотить почуття помсти в Підсокольничка.

Через деякий час син знову виїжджає на заставу, а Муромець після важкого дня спочиває:

Син і ткнув старого козака в білі груди [24, с.202].

На щастя, в батька на грудях виявилася оберега. Ілля Муромець піднявся на ноги, схопив Підсоколь­ничка і вже на цей раз «викинув вище лісу стоячого».

В билинах, як бачимо, в основну розповідь про пат­ріотичну діяльність богатирів та їх боротьбу за Київ- град і всю землю Руську вплітаються картини з сімей­ного життя, і небезпідставно. «Зустрічі з степовими богатирками, любовні історії з амазонками-«полени- цями», непізнані сини, народжені від випадкових по­бачень в далекій «Задонській і Хозарській» стороні,— все це могло бути відображенням реального життя кінця X ст.» [107, с. 75].

Походження цих сюжетів пов’язане з виникненням протиріч між нормами тимчасового шлюбу давноми­нулої епохи материнського роду і нормами постійного одруження на грунті батьківського права, коли стало ганьбою не знати батька. Такі сюжети зустрічаються також в епосі народів Кавказу, Середньої Азії, в іран­ському епосі про Рустемаj в германських, кельтських сказаннях тощо.

В образах богатирів Київського циклу народ оспі­вував той люд з усієї Русі, який хоробро бився на Стугні, Трубежі, Сулі, обороняючи рідну землю від тих сусідів, які грабіж вважали милішим за працю. Наші предки добирали яскравих поетичних барв і при відтворенні образу князя Володимира як талановитого організатора оборони Київської Русі. Але коли князь діяв всупереч прагненням народу, породженим героїч­ною добою, ставав тільки жорстоким захисником при­ватної власності, тобто виразником феодальної влади, спрямованої проти народу, билинники вдавалися до сатиричних засобів. Поява таких сюжетів пов’язана з посиленням суперечності між нормами тогочасної демократії, що її відстоювали богатирі, і нормами міцніючої державності, коли навіть за дрібне пору­шення закону про приватну власність князь ладен був знищити богатиря. Народна ненависть до панівного класу набагато виразніше проявилася в билині про Іллю Муромця і голоту (очевидно, волелюбного По­долу), аніж в поемі про Микулу Селяниновича:

У славному Києві-городІ

Був сильний славний богатир Ілля Муромець. Він їздив далеко-далеко в чисте поле, Він їздив багато років.

Богатирський одяг його зносився,

Золота казна в нього вичерпалась [24, с. 144].

Прибув Муромець з чистого поля в Київ-град до за­їзду перепочити, зайшов до корчми, а там зібралася голота. Не маючи чим заплатити торговцям, він все- таки викотив три сорокові бочки, аби з добрими людь­ми привітатися. Торговці поскаржилися стольному князю Володимиру, а той наказав:

«Посадіть його в погреби глибокії,

. В глибокий погріб да сорок ліктів.

Не дати йому ні пити, ні їсти да рівно сорок днів,

Та хай він згине, собака, з голоду» [24, с. 146].

У немилість князя Ілля Муромець впав ще й за те, що замахнувся навіть на самого престольного, кажучи своїм побратимам:

«Пийте ви, голото, не сумнівайтеся,

Я спозаранку в Києві князем буду,

А в мене ви будете верховодити».

Тут Ілля Муромець СТОЛИЧНИК ВІДТЯГ,

Зняв золоті ключі:

«Завтра сам буду правити князівством».

. Коли князь закинув Муромця в погріб, княгиня Апраксія «догадочкою жіночою» рятує богатиря від го­лодної смерті. Вона веліла таємно зробити підкоп і годувала Іллю аж до слушного часу, коли нападники знову почали погрожувати Київській Русі загарбниць­кою війною:

«Ой ти, князю Володимире стольно-київський!

Ти поступися — віддай добром мені Київ-град,

Без бою, без кровопролиття великого.

А коли добром не віддаси Києва,

То я візьму його силою» [24, с. 147].

Князь Володимир тільки тепер пошкодував, що за­морив голодом Іллю Муромця. Та прийшла до князя Апраксія і зізналася, що вона порушила його веління і для щастя народу врятувала богатиря. Де й поділася пиха в незугарного державця:

Він приходить до Іллі, приклоняє коліна,

Говорить Володимир такії слова:

«Ти пробач мені, пане Іллюшенько, за першу мою провину, В тому були виною чумаки-корчмарі».

Суспільна суть провини князя значно глибша: фео­дальна держава зробила приватну власність, що так мало цінувалася раніше, священною і недоторканою. Богатир не пробачає «собаці-князю». Він виходить з темниці, щоб захистити народ Руської землі від на­пасників:

«Я йду на бій за віру християнську,

І за землю Руську,

Да і за стольний Київ-град,

За вдів, за сиріт, за бідних людей

І за тебе, молоду княжну-вдовицю Апраксію.

А заради собаки-князя Володимира

Да не вийшов би я з того погреба» [24, с. 148].

Так починається билина, пов’язана з небувалим на­шестям половців. Хан Шарукан у 1068 р. повів на Русь численне військо і розбив з’єднані сили князів:

На широкім роздоллі Шарх-велетень походжає...

Що не любо — мечем булатним розтинає,

Що не любо — ногами залізними в землю заганяє...

До святої Русі Шарх-велетень широку доріжку прокладає... В дикі ліси люд руський розбігається [108, c.T65].

В билині подана генеалогія династії ханів Шарука- нідів: Шарукан (Кудреван), його син (а не зять) Ан- трак і його онук Кончак:

Піднімається (на Київ) собака Кудреванко-цар

З любим зятьком з Антраком,

А ще з улюбленим сином він, з Коньшаком...

Картина битви як за поетикою, так і за змістом спільна для багатьох билин і подається в ідеальній ситуації: богатир сідає на коня, озброюється, перема­гає силу «собаки-царя Калина», а його самого бере в полон:

Він сідав на коня богатирського, Брав він до рук шалигу залізную, Да залізну шалигу дорожную... Він як став цією шалигою розмахувати... Да куди не махне — вулиця паде, А назад відмахне — провулочок [24, с. 149].

Так розповіла билина, але ж у ній діють і на цей раз епічні довгожителі — Ілля Муромець і князь Во­лодимир. Отже, треба шукати достовірні факти в лі­тописах, архівах та спогадах, що збереглися в історич­ній пам’яті народу, а вони переконують: безпосереднім приводом до оспіваної в билині події була поразка військ князів Ізяслава, Святослава і Всеволода Яро­славовичів, завдана їм половцями на річці Альті в 1068 р. Можливо, якесь відношення мають і перека­зи про подвиг Іллі Муромця під Переяславом (в селі Пологи-Чоботьки). Після поразки патріотично на­строєні кияни, передусім долішняни з волелюбного Подолу, зібрали на «торговищі» віче і звернулися до Ізяслава з категоричною вимогою дати їм коней і зброю для боротьби з половцями [65, с. 131]. Та князь побоявся озброєного населення стольного гра­да, а Київ на той час перетворився на справжній центр стихійної класової боротьби. Обурені поведінкою кня­зя кияни (а вони і в билині виступають як могутня сила!) розгромили двори «кособрюхих» бояр і звільни­ли ув’язненого князя Всеслава (в билині Апраксія звільняє Муромця, а це суттєвий збіг епічної картини з літописом!), настановили його київським князем за­мість Ізяслава Ярославовича, адже той утік до свого родича в Польщу. Наступної весни за допомогою військ Болеслава II Сміливого Ізяслав жорстоко при­душив київське повстання. Тепер нам легко перекона­тися, що в героїчному епосі відтворена суть подій. Ще ближче до реальної ситуації подія 1068 р. показана в билині про Волха, але найбільш розгорнуто — в би­лині про подвоєну боротьбу Василя Гнатовича на чолі народних мас із волелюбного Подолу. Цікаво відзна­чити, що і в цій пізній билині (в деяких варіантах) діють ті ж довгожителі: і князь Володимир, і київські богатирі, зокрема Добриня та Альоша Попович. Отже, вчені справедливо кожного разу дошукуються першо­джерела — історичного факту. Але не треба забувати, що билина дійшла до нас у новгородській інтерпре­тації.

Зберігся наспів цієї билини — одновіршевий, роз­горнутий в характері співучого проказування. Артис­тичний комплекс значної емоційної впливовості ство­рювався Ф. А. Конашковим, одним з найкращих виконавців билин, тільки голосовими засобами. «Спі­вав билинник без віддиху, не зупиняючись навіть для того, щоб набрати повітря», — говорить доктор філо­логічних наук А. М. Астахова. І це зрозуміло: билин­ник прагнув надати особливої ваги одвічним прагнен­ням, що висвітлювалися в епіко-героїчній частині творчо-виконавського комплексу.

Важливі сюжетні ланки до висвітлення билинної слави Києва знаходимо також в поемах Марфи Ce- менівни Крюкової: Муромець діє тут разом із Світо- гором на богатирській заставі. Вона перейняла твір від свого діда-билинника, а його предки жили на пів­дні, можливо, недалеко від білого каміння крейдяних гір над Сіверським Дінцем. Про це свідчать також мовні елементи південної діалектної зони. Прізвище Муромець вона вимовляє м’яко, а замість «в чистом поле» — «в чистом полі»:

А и вот поехал-то Илья Муромець из Киева,

А и побывать ему-то, поездить да во чистом поли.

А и он прйехал-то все же в чистое-то полюшко, А и вот проверил всю заставушку богатырскую, А и вот поехал Илья Муромець на горы крутые...

.Богатирський його кінь попереджає, що незабаром тут з’явиться велет:

«А и скоро приедет Святогор да он суда стоять... А ты тогда-то с им ведь и сможешь познакомиться».

Світогора цікавить:

«Из какой земли, скажи ты ведь, из украины, Ты какого-то отця, скажи, сын какой матери?»

Після багатьох драматичних перипетій богатирі по­браталися. Світогор відчув, що Ілля Муромець — його історичний наступник. На цій підставі він здійснює біля білого каменя урочисту передачу меча, коня і кращої частини досвіду дідів-прадідів богатирю схід­них слов’ян. Саме мечем Світогора Муромець звер­шить всі подвиги в боротьбі за єдність Київської Русі.

Спогади поета-академіка Павла Тичини неабияк пе­регукуються з творами Марфи.Крюкової і дають під­стави ще точніше визначити місце, де відбулася не тільки зустріч велета з Муромцем, окрасою богатирів Древньої Русі, а й сам звичай історичної естафети.

У віршованій билині про Світогора з найскладнішим сюжетом ще грунтовніше розкривається місце його зу­стрічі з Муромцем. Іде ранньослов’янський велет «по Святих горах» і дрімає, бо стомився від натуги, коли порався з бесагою Микули Селяниновича. Назустріч здалеку виїжджає старий козак Ілля Муромець. По­бачив він сонного. Погукав, а вершник не чує. Тоді Ілля подумав, що богатир збиткується над ним, і ви­рішив дістати його списом. А велету здалося, що ку­сають комарики:

...бере Іллю за русі кучері,

Поклав Іллю він та собі до кишені, Іллю з конем богатирським, І поїхав він та по Святих горах... [24, с. 29].

Цікаво, що, подібно до билин та численних пісень, арабські історики IX—X ст. зображують постать сло­в’янина, яка нагадує Світогора. Ібн-Русте відзначав: «Руси мужні і хоробрі... на зріст вони високі, красені і сміливд на раті». Ібн-Міскавайх писав: «Цей народ могутній, статурою міцний,, мужність має велику». Ще могутнішими змалював.русичів Шараф аль-Марвазі: «Хоробрість їх (русичів. — А. К.) і мужність добре ві­домі, тому одиїт з них рівноцінний багатьом з інших народів...» ^[12].

На третій день кінь Світогора став спотикатися. А коли кінь почув докір богатиря, відповів, як у каз­ці, людським голосом:

«А дозволь мені та слово вимовити, Третю добу да ніг не складаючи, Я вожу двох руських могутніх богатирів, Та ще й з конем богатирським».

Світогор опам’ятався і почав розпитувати Муромця. Звернімо увагу на таку деталь дуже давнього харак­теру. Світогор запитує Муромця про його рід та плем’я:

«Ти скажи, хоробрий добрий молодець, Ти якої землі да ти якої орди?»

Велет пропонує старому козаку вступити у двобій, а Муромець запрошує побрататися:

Говорить Ілля да такі слова:

«Ой же ти, хоробрий добрий молодець!

Я бачу силу твою великую, Не хочу я з тобою змагатися, Я хочу з тобою побрататися» [24, с. 31].

Світогор погодився стати побратимом, адже його образ був поетичним уособленням простої моралі ро­дового ладу, а відтак йому притаманне гармонійне по­єднання почуття і думки та зовсім чужі низькі при­страсті, зокрема жадоба до багатства, насильство, поневолення, злодійство, підступність і всіляка крив­да. Побратими напинають білий намет, коней пуска­ють на зелені луки, а самі справляють.богатирський звичай братання. Одсипалися вони три доби, а потім осідлали коней і поїхали «да по Святих горах», мож­ливо, понад Сіверським Дінцем, як передають билини Марфи Крюкової і перекази, почуті від народу Пав­лом Тичиною.

По дорозі натрапили на домовину, облаштовану за звичаєм, що зберігався до 30-х років XX ст. Спершу заліз у неї Ілля Муромець, але поховальна скриня ви­явилася для нього надто великою. Тоді приміряв до­мовину Світогор, а вона прийшлась якраз по ньому, а це, мовляв, ознака того, що час прощатися з білим світом і передати кращу частину колективного досві­ду новому східнослов’янському поколінню богатирів.

«Нахились ти до домовини та дубової,

Я дихну тобі да в личко білеє,

В тебе силоньки да поприбавиться» [24, с. 33].

Ілля Муромець прийняв належну частину сили, а від зайвини відмовився:

«Якщо силоньки у мене да прибавиться — Мене не буде носить да мать сира земля».

Образ Іллі Муромця живе в народі як приклад для наслідування мужа кращого, щастя якого — це відчут­тя повноти своїх фізичних і духовних сил в їх застосу­ванні для загального добра.