ДОБРИНЯ МИКИТИЧ — ВЗІРЕЦЬ ДОСТОЙНОГО життя

Хоч роздаю, не порожніє скриня, У ній під віко — перлів доброти. Ще з древніх літ наш велетень Добриня Пересипає їх в мої світи.

Володимир Бровченко

В кожному образі билинного богатиря поєднується добро як позитивне начало моральності з хоробрістю і мужністю, але Добриня — це класичний взірець людей Давньої Русі, справедливістю славних.

Добриня Микитич (Малкитич, Нікітич) постає носі­єм комплексу прекрасних якостей характеру, що їх народ позначав словом «гречність» («вежество»). Він дуже ввічливий, стриманий, володіє мистецтвом повод­ження з людьми, отже, добре вихований; він пись­менний, прекрасний музйка-гусляр і гострий на powM шахіст. Добрині побратимство доручає важливі зав­дання, де необхідно проявити талант і делікатність. За дорученням Володимира Красного Сонечка Добриня виконує тогочасні дипломатичні місії, гідно представ­ляючи культуру Руської землі у зносинах з іноземця­ми. На богатирській заставі він писар, тобто начальник штабу.

Добриня змальований в циклі епіко-героїчних поем богатирем, який робив добро, боровся із злом і пере­магав його, якщо воно мало навіть дванадцять зміїних голів. Образно кажучи словами Івана Драча, Добри­ня діє скрізь:

Де правди не гасне свіча,

Де завжди заносить над лихом Добро правдоносне меча.

На відміну від більшості билинних героїв Добриня має сім’ю; він ніжно про неї турбується, будучи прек­расним сином, чарівним коханим і розумним чолові­ком, здатним розвивати щасливі сімейні стосунки. Все це пояснює, чому поетичний образ Добрині Микитича такий популярний від найдавніших часів до сьогоден­ня, а на Дону став окрасою всього билинного епосу.

Щоб глибше розкрити життєву основу характеру саме билинного добротвора, необхідно уважно приди­витися до соціального середовища, в якому пройшли дитинство і юність Добрині. А було це тривожне при­кордоння Рязанського князівства. Войовничі кочівни­ки, налітаючи з степів, в першу чергу намагались по­живитися в Старій Рязані.

Засновники цієї слободи вибрали прекрасне місце з будь-якого погляду. Міркування військово-стратегіч- ного і тактичного плану не потіснили турботи про при­родну красу. З крутого берега Оки відкривається ма­льовнича далечінь з луками, озерцями і перелісками. Знайшлося і затишне місце для гавані, а неподалік — височенні вали.

В. Бєлінський, побачивши Стару Рязань у 1829 р., писав: «Ці місця заслуговують на те, щоб тут стояла столиця». І, треба думати, найголовнішим було те,, що Стара Рязань стояла на великому водному шляху. Ока і Волга пов’язували її з багатьма містами Русі, а також з караванними шляхами в Середню Азію, Пер­сію, на Кавказ. Все це зумовило те, що батьківщина Добрині ставала першою багатою здобиччю на шляху кочівників і була першою сторінкою у багатолітній драматичній історії Давньої Русі.

Від Старої Рязані залишилися грізні вали, що гус­то заросли полином, та «культурний прошарок» грунту для археологів, «нафарширований» уламками від на­вал. В грунті сила-силенна різної зброї, дорогоцінних скарбів, закопаних наспіх. Тут же знайдено і «рязан­ські барми»^[13], що зберігаються в Оружейній палаті в Кремлі [93].

Під час розкопок знайдено, здавалося б, непоказну на вигляд річ — металеве писало, яким виписували на бересті. А це доводить, що в тодішній Старій Рязані жили серед ковалів, гончарів, теслів, хліборобів та­кож письменні люди, яким навчання «в наук пішло». Адже і Добриня на богатирській заставі вів усю кан­целярію. Пізніше столицю Рязанського князівства пе­ренесено до Переяслава (котрий перейняв назву від Рязані Старої). Місто краще захищене лісами від буй­них набігів кочівників.

На тривожному прикордонні ріс Добриня.

Ще молодим почав їздити в чисте поле,

На ту гору Сорочинськую, Топтати молодих змієнят, Виручати з полону людей руських...

Звертає на себе особливу увагу билина про його двобій з Муромцем. Поема записана далеко на півно­чі, а починається спогадом, як проходила юність бо­гатиря в Рязані-слободі:

Зловчився Добринюшка боротися,

Да хвацько Добриня з крутої метать.

Да пройшла про нього слава великая, Да велика та славонька, немалая,- Да немала та славонька по всій землі, Да по всій землі, по всій українці^[14], Да дійшла та слава до Мурома Да до сильного козака-то Іллі Муромця: «Ще нема такого сміливцй на всій землі, Да на всій землі, на всій україні» [24, с. 61].

Як зачув Ілля таке вихваляння, то швидко пішов на конюшню, осідлав богатирського коня і полетів (ніби в казці!) не дорогою, а навпростець. Догнав він Доб- риню в чистому полі під Києвом, коли Микитич саме похвалявся:

«Ще нема мені поєдинщика!»

Почув це Іллюшка, Ілля Муромець, Самовихваляння таке Іллюшці не сподобалось. Вони з’їхались, богатирі, в чистому полі, Да вдарились богатирі бойовими палицями: Ще один одного богатирі не ранили... [24, с. 62].

Вдруге з’їхалися, щоб позмагатися, але теж не по­ранили. Тоді вирішили поборотися. І тут Муромець заслаб на ліву ногу, а потім і на праву руку.

Та й упав Іллюшка на сиру землю,

А Добринюшка наліг на його білі груди.

Маючи розважливу натуру, Добриня не поспішав убивати, а допитувався: звідки цін родом, з якої землі. Ілля щиросердо відповів, що він, сидячи на грудях супротивника, не питав би, а шукав, де «ретйво серд- цо»! Як втретє запитав богатир, тоді Муромець все- таки розповів, що він — Ілля з Мурома. Скочив Доб­риня з грудей молодецьких, уклонився до землі, виба­чився, і вони побраталися:

«Будь же ти мені, Іллюшко, та другим батечком».

Тут поїхали побратимці в красен Київ-град [24, с. 63].

. В диво-граді над Дніпром стала Добриню «журба проймати». Заїхав він на гомінкий Поділ, де мешкала Марйнка, жіночка моторна. Богатир мав намір одру­житися, а Маринка виявилася на всеє зле проворна. Подібно до чарівниці з «Одіссеї», вона почала чаклун­ством перевертати «Добриню у свиню, ворону, а тоді ще й в сороку». Не витримав богатир такого відьом­ського збиткування — «відрубав. Маринці буйну го­лову».

Спозаранку він оповістив людей:

«Ввечері був Добринюшка жонатий, не холост, Ранком Добринюшка — холост, не жонат...»

Як оглянули біле тіло чарівниці, то виявилося, що

...у душки у Маринки, дочки Гнатової, *

В кожному суглобі — па змієняті,

По змієняті, да і по гадюченяті [24, с. 68].

В чистому полі Добриня зустрічає хоробру жінку із сусідньої землі. Помірялися силою, а потім Добри­ня пропонує їй руку і серце та привозить у стольний град на Старокиївську гору. На весілля запрошує і князя Володимира:

Як тут у них весільний бенкет почався, Весіллям провели да і закінчили [24, с. 59].

Живуть щасливо Добриня з молодою дружиною. Та забажалося йому знову «покозакувати» на заставі молодецькій. Поки він на кордоні захищає рідну зем­лю, дружину підступно видають заміж за Альошу По­повича. Негативна роль князя Володимира в одру­женні Альоші Поповича посилює соціальну гостроту билини та ще більше підносить самого Добриню як носія народних ідеалів у сімейних стосунках.

Жоден сюжет Київського циклу не знає такого по­слідовного відображення патріотичного «козакуван­ня», як цей.

«Та пусти мене, молодця, поратитись,

* У зелений луг та покозакувати, Пошукати собі поєдинщика, Навчитися захищати стольний Київ-град».

Добриня козакує. Мати господарює. Відчула ста­ренька, що на її життєвому виднокрузі показався сві- тогорівський рубіж, і наказала синові повернутися й одружитися на гарній дівчині, дочці Ліикули. Недовго молодець задовольнявся сімейним щастям:

Набридло доброму молодцю сидіти у закутку, Любуватися молодою дружиною, Горить у нього кров молодецькая, Грає сила богатирськая.

Знову Добриня поїхав козакувати, а Попович по­сватався до Настасії, сказавши, що її чоловік заги­нув. Добриня потрапляє на весілля й зачаровує всіх грою на гуслях. Він хоче розправитися з Поповичем, кидає його на кам’яну підлогу, але все ж зважує, що той його побратим. В доброму настрої Добриня ра­зом з Настасією повертається до своєї матері.

Драматичний сюжет билини, багатство психологіч­них моментів захопили композитора О. Гречанинова. На її основі була написана опера-билина «Добриня Микитич». Наспів епічної поеми використав М. Бала- кірєв при створенні «Увертюри на теми трьох росій­ських пісень».

Слід відзначити, що в цій билині майстерно описана гра Добрині на гуслях (подібно до Ставра Годинови- ча). Це переконливо свідчить як про високий рівень розвитку музичної культури в той час, так і про все­бічну освіченість богатирів мужніх і мудрих.

Билинний сюжет «Добриня і Альоша», записаний на Дону, виходить за межі епічного часу і сприймається як суспільно-побутова пісня про подію, що могла ста­тися в умовах козацького життя [ЗО, с. 392, 565]..

Портрет Добрині буде неповним, якщо не згадаємо, як Микитич прекрасно виконав місію дипломата, ко­ли образив князь богатиря Альошу Поповича, яким неоціненним сватом був він для Володимира Красного Сонечка, як Добриня оцінював сумісність характерів у коханні. Його тверезі погляди на любов дивують і сьогодні.

Цікавою є також билина про двобій Добрині з Ду­наєм, який проміняв богатирську совість на розкоші шляхетські. Дунай — добрий молодець, гордий і при­страсний. В билині розкриті позитивні і негативні ри­си його характеру, людини сумної долі, яка здатна, на жаль, високі прагнення, передусім до справедли­вості, добра і краси, проміняти на побутові вигоди. Відчуваючи силу «хороброї Литви», яка незабаром заволоділа південними землями Київської Русі, Ду­най згинає спину перед литовським королем.

У Литві Дунай придбав чимало речей, в тому числі чорний намет з багатим убранням, сріблом та золо­том. Дунай так упадає біля цієї розкоші, що готовий карати¹ смертю кожного, хто тільки доторкнеться до неї. По чистому полю їхав Добриня і побачив чорний намет чужинця. Окинув оком магнатську розкіш. Про­читав і попередження. Спалахнув богатир ненавис­тю до зрадливого Дуная. Розірвав на шмаття чорний намет, все розвіяв, розкидав по чистому полю і ліг спати. Нагодився Дунай і став роздумувати:

. «І сонного мені вбити — це однаково, що мертвого,

Не честь-хвала мені буде молодецькая,

І не вислуга буде богатирськая».

Закричав тут Дунай та зичним голосом:

«Ти вставай же, вставай, невігласе мій!» [24, с. 290].

Підхопився Добриня, сів на коня. Билися день, дру­гий, а на третій нагодився Ілля:

Під’їжджає стар козак да Ілля Муромець:

«Бог вам на поміч, голубчики, що трапилось?

Чого б’єтеся, да чого ратитесь?»

І розповів Дунайко, яку розкіш знищив Добриня. За ним слово мовив богатир Микитич; він не міг проба­чити Дунаєві-зради Русі і самому собі, адже той пере­творився з богатиря на раба речей:

«І порвав я весь чорний намет,

І все розвіяв-розметав по чистому полю».

Говорив стар козак, сам Ілля Муромець: «Вина твоя, Дунаюшко, голову зрубаю,—

Ніби вже нам, молодцям, в поле виїзду немає» [24, с. 293].

Дунай погоджується із справедливим осудом його відступництва, і богатирі їдуть до Києва, де Дунай сам собі заподіяв смерть.

Знахідки учених переконують, що в XIII столітті жив реальний прототип епічного героя'— досить відо­мий тоді руський воєвода Дунай. Та все ж ототожню­вати з ним билинний o6pa_w3 немає підстав [17, с. 13].

Серед багатьох виїздів Добрині’ у чисте поле, до моря виділяється ще виїзд до річки Почайни у Києві. Почайна — річка особлива: в ній було заборонено ку­патися. Той, хто попадає в неї, зіткнеться із всепожи- раючим Змієм. Нерідко Почайну змальовували вог­ненною, але це, очевидно,— відлуння язичеських віру­вань або ж запозичення з історичних переказів про напади кочівників, близьке до правди. Витлумачення символічного образу вогненного Змія виробили істо­рики на грунті фольклору. Вони пов’язують його жит­тєву основу з епохою відкриття заліза, побудови знач­них оборонних споруд проти кочівників. Haflnepme^j вогненний Змій, що прилітав з півдня і вимагав жертв, з’явився в епічних переказах. Цілком вірогід­но, що це був фольклорний символ кінних орд, які раптово налітали на слов’ян в диму і полум’ї пожеж, захоплюючи в полон переважно молодих дівчат і хлопців. Художній образ київської Почайни зустрі­чаємо в сибірському варіанті, записаному в Барнаулі. Дбайлива мати попереджає Добриню, щоб не запли­вав у третій струмок, де може зустрітися з міфічним хазяїном стихії:

«Через першу ти струминку перепливеш, Через другу струминку перепливеш, Через третю струминку не плавай ти: І тут струмки докупи сходяться І занесуть тебе в гори високії, До того до лютого Змія;

Проковтне тебе злий Змій-Горинище» [24, с. 39].

Добриня свідомо йде на подвиг, щоб приборкати Горинища. Він на березі роздягнувся, відпустив коня на попас, а сам поплив, очевидно, спершу по Киянці, потім по Глибочиці. Коли досяг Дніпра супроти остро­ва Іллі Муромця, там «зустрівся» із Горинищем/ У Добрині не було ніякої зброї. Та десь узялася «шапка землі грецької»: в одних варіантах Добриня ніби залишив її при собі, в інших — невідомо, як во­на потрапила до рук богатиря*. Цією шапкою богатир «пригощає» Змія і збиває три чи навіть всі дванадцять смертоносних голів. Після короткого бою Змій втра­чає силу, а Добриня сідає на нього верхи. Схожу картину бою як «спільне місце» зустрічаємо і в би­лині про Іллю Муромця та Ідолище. Сама назва «шапка землі грецької», очевидно, пов’язана з видат­ною подією внутрішнього життя Київської Русі в X ст.— прийняттям Володимиром Святославовичем християнства, що було зумовлено історичною необ­хідністю.

Розглядаючи відповідність билин до літописів, Б. О. Рибаков робить висновок: «Отже, якщо літопис­ний Добриня бере участь в розповсюдженні нової ре­лігії і керує поваленням язичницьких божеств, якщо він разом з Путятою збройним шляхом бореться з первісними віруваннями у Новгороді («Путята хрес­тив мечем, а Добриня — вогнем»), то ми цілковито можемо його зіставити з діями билинного Добрині Ми-

Урочище Кожум’яки і урочище Гончарі над струмком Киянка (на передньому плані), гора Кия (Замкова, Киселівка — ліворуч), Старокиївська гора (в центрі). Фото автора.

«Хліб-сіль Кию, Щеку, Xopиву і Либеді від древлян». Карбування по міді Д. Зозулі.

«Світогор (Святогор) і Муромець». Картина П. Соколова-Скаля.

Богатирі». Картина В. Васнецова.

«Василь Гнатович». Картина Є. Кибрика.

Arana Ходос, билинниця з Чернігівщини, Фото 1968 р.

Водограй у Вишгороді (Святослав, Малуша, Володимир, Роптела).

китича, котрий бореться з вогненним Змієм, перема- гає його «шапкою землі грецької», звільняє від за­жерливого Змія дочку Путяти, а також інших поло­нянок та іноземців...» [107, с. 71]. На радощах Заба­ва виявляє бажання стати дружиною Добрині, але богатир гречно відхиляє її освідчення в коханні, ро­зуміючи несумісність їх характерів, породжену соці­альною нерівністю:

«Вы есть нунчу роду княжецкого,

Я есть роду селянского:

Нас нельзя назвать же другом да любимым» [24, с. 56].

Билини про Добриню пронизані життєрадісністю і високою моральністю. Заповітне в поемах про богати^ ря влучно відтворив радянський поет Володимир Бровченко, кажучи, що високі прагнення добра, спра­ведливості та краси підносять Добриню на п’єдестал безсмертя:

Прекрасно бути чесним і хоробрим,

* Талановитим — істина стара,

Але яке то щастя бути добрим

• І знати, що вродив посів добра!

(«Пісня доброти».)

Володимир Сосюра в образі Добрині змалював ро­сійський народ, який є прапороносцем високої люд­ської гідності, розквіту творчих сил і щасливого жит­тя в новій сім’ї народів:

Добрий ти і чистий, добрий до усього,

що, як ти, прямує в сонячні дороги,

що, як ти, боролось та за день із тьмою, щоб іти до щастя світлою ходою. Російський народе, витязю свободи, ти простяг всім руки через гори й води, щоб у дружбі жити, щоб косити жито, рабською сльозою й кров’ю не полите.

Над тобою сяє чаша неба синя,

під-багряним стягом ти ідеш, Добриня, день іде з тобою, котиться з гори ніч, щоб навік загинув чорний Змій-Горинич.

(«Російський народ».)