ЗМІЙОВІ ВАЛИ РОЗПОВІДАЮТЬ
Л. Ямковий
...Невеличка станція Корчі на Київщині. Ми виходимо з електрички разом з Аркадієм Сильвестровичем Бугаєм, доцентом Київського педагогічного інституту. Захопившись красою соснового лісу, не помічаю, як вибрався на кількаметровий земляний вал.
- Оце і був один з таких кордонів, - каже Аркадій Сильвестрович. - Залишок тих, що простяглися на сотні і сотні кілометрів.
Читачі «Науки і суспільства», певне, запам’ятали розповідь про Змійові вали, вміщену торік у № 8 журналу. За час, що минув відтоді, призбиралося чимало нових відомостей, зроблено нові висновки.
Змійовими валами називають великі споруди, розташовані здебільшого на правому березі Дніпра. Багатокілометровими, майже концентричними дугами простяглися вони уздовж берегів річок, перетнули поля, ліси, луки, охопивши велику територію навколо Києва. Вали боронили землі наших предків від ворогів. Будівники добре врахували природні умови. Зі сходу - Дніпро з його стрімкими берегами, могутня природна перешкода; на заході - Ірпінь, Тетерів, які навіть зовсім недавно, до зведення гідротехнічних споруд, протікали непрохідними болотистими низинами. І лише з півдня, звідки міг прийти найнебезпечніший ворог, був степ, невеликі річки. Ось тут і зводили вали.
Аркадій Сильвестрович оцінює розміри: в основі вал має 15-16 м. ширини, висота - 6-8 м. Це тепер. А раніше?
- Вали, мабуть, сягали десяти метрів висоти. Нескладні розрахунки свідчать, що для зведення одного метра валу потрібно було 90-100 кубометрів ґрунту. До того ж на вершині, можливо, ще ставили дерев’яний частокіл, уздовж валів виростали городища, де розташовувалися своєрідні гарнізони. Чи багато є споруд на землі, на які б пішло десятки мільйонів кубометрів будівельного матеріалу?
Творці валів, безумовно, добре знали свою справу. Адже навіть під час Великої Вітчизняної війни вали використовували як оборонні укріплення.
Ніколи життя слов’ян на землях нинішнього українського Лісостепу не було мирне й спокійне. Від І тисячоліття до н. е. і до XIII ст. степами Північного Причорномор’я хвиля за хвилею прокочувалися кочовики - скіфи, сармати, готи, гунни, авари, печеніги, половці, татари. Щоб захиститися від них, наші предки зводили укріплені городища: Немирівське на Вінниччині, Шарповське на Черкащині, Хотівське на Київщині та інші. Датуються вони VII-VI ст. до н.е.
Чи могли ці городища належати тодішнім господарям причорноморських степів - скіфам? Найімовірніше, їм, кочовикам, вони були непотрібні. Спорудження городищ вимагало неабияких затрат праці. Чи дозволили б скіфи зводити їх підкореним племенам? Навряд чи. Городища могли належати тільки народові, що був незалежний від скіфів.
Про скіфів, завдяки численним розкопкам, ми знаємо чимало. А от про побут населення укріплених городищ відомостей практично немає. І лише велика кількість могутніх укріплень свідчить про значну густоту заселення Лісостепу в ті часи. Але це воднораз є свідченням високої організованості населення, наявності знань та матеріальних можливостей для такого значного будівництва. Стратегічні й тактичні особливості розміщення городищ, їхня конструкція і технологія будівництва свідчать також про високу будівельну і військову культуру будівників, уміння використовувати умови великих територій,
У II ст. до н. е. в степах з’явилися кочові племена сарматів. Відтіснивши чи підкоривши скіфів, вони поступово розселилися на південній частині степових районів теперішньої України і впродовж кількох століть були сусідами давніх східних слов’ян. Малоймовірно, щоб войовничі сармати мирно співіснували із сусідами. І все ж...
На початку ІІІ ст. н. е. з узбережжя Балтійського моря до Північного Причорномор’я вдерлися готи. Вони ходили походами на Закавказзя, в Месопотамію, Малу Азію. А от на території майбутньої Київської Русі ніяких слідів їхнього перебування немає. Чому ж вони обминули своїх найближчих північних сусідів?
У IV ст.
степами Причорномор’я пройшли гунни, зачепивши тільки південний кордон Лісостепу. Чому тільки південний кордон?Перше письмове роз’яснення знаходимо у VI ст. Саме у той час із Азії до Європи вдерлися авари. Вони пройшли степом до карпатської низини, Панонії і заснували там примітивну державу - Аварський каганат. Цю подію не обминув своєю увагою тогочасний історик Агафій. За його словами, аварський каган Вайян хотів підкорити собі слов’ян, бо «вважав, що земля слов’ян багата на гроші... їхня ж земля не була розорена ніяким іншим народом». Спробуймо оцінити значення інформації стародавнього історика. Виходить, ані готи, ані гунни і, можливо, навіть сармати й скіфи цієї землі не захоплювали й не розоряли.
Та облишмо загадки історикам, самі ж почитаймо, що пише далі Агафій. Вайян зажадав від слов’ян, аби ті пішли під його владу. На це слов’янський князь Давріт і старійшини відповіли: «Чи народилася на світ і чи зігрівається під промінням Сонця людина, яка б підкорила собі силу нашу?» Чи не спиралась ця сила на надійні оборонні споруди?
Багато вчених досліджували вали, проте жодному з них не вдалося розкрити, з’ясувати їх систему. Вали залишилися загадкою ще й тому, що не було жодного археологічного матеріалу. Не було відомостей і про тих, хто їх будував. Звідси така розбіжність у поглядах учених щодо часу спорудження валів і самих будівничих. Існувала думка, що зводив вали Володимир. І, мовляв, слов’яни запозичили практику захисту земель чи то у стародавніх германців, чи то у візантійців. Вважали, що Змійові вали - продукт стихійних оборонних заходів. Проте...
Карта Змійових валів на Київщині
Залишок валу біля с. Іванковичі Васильківського р-ну
Кілька разів згадуються вали у літописах. Та жодного повідомлення про їхнє будівництво. І це дало підставу А. С.
Бугаю припустити, що воно відбувалось у більш ранні часи. Потрібні були докази. Належало з’ясувати систему валів, знайти матеріал для датування. Допомогли старожили. Показали залишки валів, згадали легенди. Ось одна з них. Микита Кожум’яка подужав Змія, запряг його у плуг та й виорав цей вал. Дотяг Змій плуг до річки, води напився, застогнав - і сконав. Відтоді вали Змійовими звуться, а річка - Стугною.А чи не має ця легенда під собою реального ґрунту, чи не полоненого ворога примушували будувати ці споруди? Цю гіпотезу А. С. Бугая вважає дуже цікавою академік Б. О. Рибаков.
Друга легенда пояснює: річку назвали Стугною тому, що на лівому березі її не раз плакали і стогнали слов’янські жінки, чиї чоловіки й діти гинули в битвах або перебували в полоні по той бік Стугни.
Скільки разів доводилося Аркадію Сильвестровичу запитувати в людей: чи не знаходили щось у валах? І от одного разу він почув:
- Авжеж! У війну звідти вугілля викопували.
Вугілля! Це ж можливість встановити точну дату будівництва! Адже потрапити у вал воно могло лише під час будівництва. Численні зразки вугілля А. С. Бугай передав на радіовуглецевий аналіз.
Погляньте на карту-схему Змійових валів, складену А. С. Бугаєм. Тут можна виділити кілька ліній валів. Перша, найдавніша, проходить межиріччям Віти і Будаївського струмка і далі по Бобриці майже до впадіння її в Ірпінь. Довжина - понад 20 км. Друга лінія з відгалуженням завдовжки близько 40 км тягнеться по Стугні від села Заріччя (колись Ханбіков), через Васильків до хутора Хлебча і потім межиріччям Стугни та Ірпеня (повз станцію Корчі, через село Плесецьке до села Перевоз на Ірпені).
Потрійна лінія валів тягнеться від Соснівки через Бишів попри Макарів на Радомишль. Вали від Фастова до Житомира простяглися більш як на 120 км, а ще є вали між Стугною й Россю. Близько 800 км великих і малих валів на Київщині!
Вали не завжди суцільні. Там, де природні умови дозволяли оборонятися без додаткових укріплень, валів не зводили. Наприклад, на болотах або на високих берегах річок.
Коли простежити цей ланцюг валів і природних перешкод, вийде, що він оточує окремі ділянки і всю землю Київську загалом без жодного метра вільного проходу. Разом із численними городищами (а їх лише у трикутнику між Дніпром, Ірпенем, Унавою та Стугною близько сорока!) ці вали становили єдину систему оборони.Що ж виявив радіовуглецевий аналіз? Зразки, взяті з найближчого до Києва валу поблизу села Забір’я (Боярка), показали: 370 (±100) р., 450 (±90) р. та 480 (±80) р. Ранній час міг бути часом будівництва, пізніші результати могли означати ремонтні роботи.
Переважну частину аналізів було зроблено українськими вченими, кілька - у Москві та Вільнюсі. Цікаво, що результати, зроблені в різних установах, збігаються. Так, біля хутора Хлебча А. С. Бугай узяв три зразки вугілля. У Москві, в Геологічному інституті АН СРСР, його віднесли до 370 (±50) р.; в Інституті геохімії та фізики мінералів АН УРСР - до 360 (±70) р.
Найдавніший серед валів, за даними аналізів, побудовано в 150 (±90) р. до н. е. поблизу нинішніх сіл Завалівки та Ніжиловичів. На 130 р. молодший вал біля сіл Калинівки та Фасівки. Аналізи зразків, узятих з різних валів і городищ поблизу Півнів, Дорогінки, Василькова, Фастова, Бородянки, Білої Церкви, Сахнівки на Росі тощо, показують (приблизно з такими допусками, як у вищенаведених прикладах): 190, 320, 350, 430, 480, 525, 590, 620, 670 р. н. е.
Про результати досліджень А.С. Бугай доповідав в Інституті археології АН УРСР. Історики й археологи одностайно визнали, що вони мають неабияке значення для науки. Особливо цікавими є розрахунки щодо кількості населення, яке проживало на території Київщини в ті часи. Для спорудження самого тільки Постугнянсько-Ірпінського валу, якщо вважати, що будували його впродовж року (зводити захисні споруди треба було швидко), знадобилось 30-50 тисяч чоловік. Коли прийняти, що на одного працездатного припадало в той час близько п’яти чоловік «утриманців» (жінки, діти, старі, дружинники), то вийде: на території, обмеженій Дніпром, Ірпенем та Стугною, проживало близько 200 тисяч осіб, або понад 100 осіб на один квадратний кілометр.
На всій же території проживало, мабуть, не менше мільйона людей. Ясна річ, така велика кількість населення не могла обійтися без державного устрою, нехай навіть примітивного.Ось думка з цього приводу відомого київського археолога, доктора історичних наук професора В. Й. Довженка:
«Треба обов’язково продовжувати дослідження. Цілком очевидно, що будівники валів не були гостями на цій землі. Надто добре вони знали і вміли використовувати фізико-географічні умови великих районів. Отже, мешкали вони у цих місцях довго, протягом століть. Радіовуглецевий аналіз доводить, що не пішли вони з тих місць і після занепаду антського союзу. Ім’я антів зникає зі сторінок давніх хронік, та все частіше згадуються поляни, древляни, тиверці, уличі, сіверяни, котрі свого часу, очевидно, входили до цього союзу. Спорудження валів підходить впритул до перших писемних повідомлень про Київську Русь. Що ж, можливо, дуже можливо, що саме ці племена поклали початок давньоруській державі. Не випадково ж літописець указував, що на Київщині жили «поляне яже ныне зовомая Русь».
Журнал «Наука і суспільство», 1972, № 8, с. 37-39.