Злет і падіння Скіфії

Скіфи гучно заявили про себе, з’явившись у 670-х роках до н. е. на кордо­нах могутньої Ассирії. Могутність та була ефемерною, оскільки трималася на силі зброї та постійних каральних експедиціях проти непокірних.

Покінчив із цими безчинствами Кіаксар, який здолав скіфів і захопив у 612 р. до н. е. Ніневію. Через кілька років Ассирія відійшла в небуття, а во­лодіння Мідії сягнули Північної Месопотамії. Останньою військовою епопеєю Кіаксара була війна з Лідією (590—585), на боці якої виступили також скіфи. 28 травня 585 р. до н. е. відбулося затемнення Сонця, що стало сигналом для примирення Кіаксара з лідійським царем Аліаттом. Після цього скіфи вже не згадуються у Передній Азії. Доба передньоазійських походів скінчилася.

За винятком драматичних подій, пов’язаних з вигнанням кіммерійців та поверненням скіфів із Передньої Азії, коли проти них повстало молоде по­коління, прижите дружинами вояків від рабів (Геродот, IV, 3—4, 11—12), ран­ня історія скіфів у Північному Причорномор’ї писемними джерелами не висвітлена. Проте є археологічні дані. В архаїчний період, коли інтереси скіфів були спрямовані до Передньої Азії, центр їхнього об’єднання містився у Пе- редкавказзі.

Однак Північне Причорномор’я також перебувало у полі зору скіфів. їхні, хоч і нечисленні, поховання з’являються тут також у VII ст. до н. е. Припус­кають, що з цього часу розпочинається скіфізація (іранізація) лісостепового населення, оскільки прикметні риси скіфської культури поширюються й у хліборобському середовищі. Нам це видається проблематичним, оскільки так звана скіфська тріада (озброєння, оснащення коня і звіриний стиль) пошире­на й на інших просторах, наприклад у східних сусідів скіфів — савроматів.

Ситуація кардинально змінюється із завершенням передньоазійських по­ходів скіфів. Кочовики, за влучним виразом А. Тойнбі, — супутники цивіліза­цій, звертають погляди до Північного Причорномор’я, де завдяки появі еллінів розгортається міське життя. Привабливе й недосяжне, воно манить скіфів. Та й північніший люд — хлібороби Лісостепу — мають доволі продуктів, аби тор-

Рис. 6. Скіфська культура архаїчного часу:

7 — с. Підгородне; 2 — Темір-Гора; 3 — Ульський курган; 4 — с.

6 — Перша Завадська Monuia (за В. Ю. Мурзіним)

гувати з греками. Зайнявши степ, скіфи стали з’єднувальною ланкою цих двох світів, нерідко нав’язуючи свою волю сусідам. За Геродотом, на час походу Дарія скіфи були повновладними господарями причорноморських степів і змогли організувати достойну відсіч ворогові. Це надало їм ще більшого авто­ритету й сили, що незабаром відбилося на ситуації у цьому регіоні.

На початку V ст. до н. е. Причорноморська Скіфія поповнюється, як ствер­джує А. Ю. Алексеев, за рахунок відтоку населення з Передкавказзя. У 496 р. до н. е. скіфи здійснили похід на Херсонес Фракійський (Геродот, VI, 40), про­те на заваді скіфській експансії на захід стало могутнє фракійське царство Одрісів. Скіфи відійшли за Дунай, який став кордоном між обома царствами. Дружні стосунки між ними було закріплено шлюбом скіфського царя Аріапіфа з донькою фракійського царя Тереса. Ще однією дружиною Аріапіфа стала істріянка. Свідченням агресивної політики скіфів у цей час були сутички з агафірсами, які мешкали в Карпатському регіоні. Під час одного з таких зіткнень загинув Аріапіф, як стверджує Геродот (IV; 78), від руки царя агафірсів.

Мабуть, із активізацією скіфів пов’язане також скорочення хори Ольвії та зведення навколо міста мурів. Можливо, що місто потрапило під протекторат скіфів — Аріапіфа, а потім і його синів Скіла та Октамасада. В усякому разі в середині V ст. до н. е. Скіл (син Аріапіфа та істріянки) почувався в Ольвії як удома. Він мав там розкішний палац, дружину-еллінку й упродовж місяців не з’являвся у степу. Інтерес скіфів до Ольвії у першій половині V ст. до н. е. найімовірніше був викликаний тим, що саме цьому місту вдалося налагодити тісні стосунки з лісостеповими хліборобами. Не дарма Ольвія мала назву “тор­жище Борисфенітів”. І скіфи не лише перебрали на себе функцію посеред­ників у торгівлі. Заживши слави й багатства у передньоазійських походах, на­щадки перших скіфських царів уже не могли зупинитись у своєму прагненні наживи.

Міста Керченського півострова були змушені подбати про свою безпеку. У 480 р. до н. е. вони об’єднуються в Боспорське царство зі столицею у Пантіка- пеї. Очолили його Археанактіди. На Керченському півострові вони зводять Тірітакський вал та рів для захисту з боку степу. Стосунки скіфів із Боспором теплішають від середини V ст., з приходом до влади Спартокідів, тож ΓV ст. до н. е. — період розквіту Скіфії — пройшло під знаком миру й навіть співробіт­ництва обох сторін. Скіфи допомогли боспорським царям здолати непокірну Феодосію. Боспорські правителі змушені були рахуватися з цією силою і, мож­ливо, навіть сплачували скіфам данину. Тяжіння скіфів до Боспору пояснюва­лося тим, що саме на цей час припадає пік вивозу місцевого хліба до Афін. Задіяна у цій торгівлі скіфська знать неймовірно збагачувалася. Втілене в золо­то багатство мало звеличувати її і в іншому світі — потойбічному. Саме на FV ст. до н. е. припадає зведення величних курганів скіфських царів та знаті, могили яких уражають розкішшю та витонченими речами. Саме союз Скіфії і Боспору породив той феномен, що дістав назву скіфського золотарства. Виготовлені бос- порськими ювелірами шедеври являють собою дивовижний сплав грецької майстерності й скіфського духу, скіфських смаків. Цілком можливо, що деякі речі, як, скажімо, знаменита пектораль, були виконані афінськими майстрами.

Однак у цьому розквіті вже помітні й тривожні ознаки кризи. “Золотою осінню” назвали IV ст. в історії Скіфії Ю. Г. Виноградов та К. К. Марченко. На тлі колосальних багатств аристократичних гробниць, відбувається зубожін­ня рядових кочовиків. Ідеться не лише про тисячі поховань зі скромним суп­роводом (декілька стріл у чоловічих похованнях чи скляне намисто та бронзові сережки у жіночих). Прикметнішою ознакою є початок седентаризаційного процесу — осідання скіфів та перехід до хліборобства.

Мабуть, у пошуках виходу з кризи цар Атей розпочинає експансію на захід — за Дунай, до фракійців. Здолати їх було неважко, оскільки після смерті Котіса І царство Одрісів розпалося. Якась частина скіфів осідає в Добруджі, й Атей обкладає даниною місцеве населення. Проте його намагання тут зіткну­лися з інтересами царя Македонії Філіппа II. У 339 р. до н. е. 90-річний Атей загинув у бою, чимало скіфів потрапили в полон до македонян. Утім, після смерті Атея ніщо начебто не віщувало кінця. Саме на післяатеївський час при­падає зведення багатьох царських курганів, зокрема й таких гігантів, як Чор- томлик, Олександрополь, Огуз. У 331 р. скіфи знищили військо намісника Александра Македонського Зопіріона, який здійснив похід проти них, гетів та Ольвії. Пізніше Александр Македонський, який перебував у Бактрії, плекаю­чи надію завоювати Північне Причорномор’я, направив до скіфів посольство з дарунками. У 310 р. 30-тисячне військо скіфів брало участь у війні за бос- порський престол на боці Сатіра, а онук Перисада знайшов притулок у Arapa — останнього відомого, за писемними джерелами, скіфського царя.

І раптом життя у Степу завмерло. Степи запустіли, населення концент­рується в долинах низового Дніпра, Дону й Дунаю та в передгір’ях Криму. Історія Великої Скіфії завершилася. Що сталося? Тривалий час дослідники були одностайними у цьому питанні. Вони вважали, що Скіфія загинула через навалу сарматів. Однак сьогодні цей аргумент піддано сумніву. Адже найпізні­ші скіфські поховання датують початком III ст., а сарматські поширюються з II ст. до н. е. Отож виходить, що сармати зайняли безлюдні степи. Нині вису­ваються й інші гіпотези щодо краху Скіфії: екологічна криза, спричинена по­сухою (С. В. Полін), або ж антропогенний чинник — зростання населення і, відповідно, худоби, що призвело до деградації пасовиськ (Н. А. Гаврилюк).