Скіфи за писемними джерелами
Античні автори приділили скіфам багато уваги. Це пояснювалося сусідством обох народів, а також роллю, яку відігравали скіфи у подіях тодішньої історії. Та серед усіх авторів перше місце, безумовно, посідає Геродот (484— 425).
Виклад обширного фактажу щасливо поєднується у нього з даром письменника. Арістотель (384—322) вважав його визначним істориком, а римський мислитель Цицерон (І ст. до н. е.) влучно охрестив Геродота “батьком історії”.Народився майбутній історик у малоазійському м. Галікарнасс, але через політичні обставини змушений був залишити рідне місто й оселитися на о. Самос. Майже десять років свого життя він присвятив мандрам. Відвідав Передню Азію, Єгипет, острівну і материкову Грецію, Македонію, Фракію, а також, імовірно, Північно-Західне Причорномор’я — Ольвію. Останні роки життя провів у м. Фурії (Південна Італія). Помер, мабуть, в Афінах.
Наслідком цих мандрівок стала капітальна праця — “Історія”. Перше знайомство публіки з нею відбулося 445 р. до н. е. в Афінах. Геродот часто бував там і входив до кола визначних діячів науки і культури, які групувалися навколо Перікла. Пізніше александрійські вчені поділили твір Геродота на дев’ять книг і кожну з них назвали ім’ям однієї з муз.
Головна тема Геродота — греко-перські війни. Цим пояснюється посилена увага історика до Переднього Сходу та Єгипту, де на той час панувала Персія, а також до народів Північного Причорномор’я, куди перський цар Дарій І Гістасп рушив приблизно у 514 р. до н. е., шоб начебто покарати скіфів за скоєне ними у Передній Азії. І тут Геродот уже не міг оминути увагою скіфів, які змусили лютих ворогів Греції — персів — ганебно втекти, через що й зажили слави непереможних.
Скіфський логос уміщено, головним чином, у четвертій книзі Геродота. Природні умови Північного Причорномор’я, обшири й етногеографія Скіфії та сусідніх земель, походження скіфів, їхнє перебування у Передній Азії, війна з Дарієм, релігія, побут, звичаї скіфських і нескіфських народів, імена скіфських царів — усе це ми знаємо, завдяки Геродоту.
Від нього ми дізналися також про самоназву цього народу — сколоти, скіфами ж їх називали елліни. Достовірність багатьох свідчень Геродота підтверджена іншими писемними, а також археологічними джерелами.На жаль, твори попередників Геродота відомі фрагментарно — за згадками пізніших авторів. Уперше етнонім скіфи засвідчено найдавнішим грецьким поетом Гесіодом (друга половина VIII ст. до н. е.). Окрім відомої поеми “Труди і дні”, йому, мабуть, належить запис епічної поеми “Теогонія”, уривки з якої доніс Страбон (VII, З, 9). У ній фігурують гіппемолги (доярі кобил), які живуть в оселях на візках і яких названо скіфами.
Одним із найдавніших свідчень знайомства греків-іонійців зі скіфами є згадка про Колаксаєвого коня у поета Алкмана (друга половина VII ст. до н. е.) — вихідця зі столиці Лідії Сарди, який зажив слави своїми гімнами, зокрема пар- феніями — хорами для дівчат. Порівнюючи вроду виконавиць з прекрасними кіньми, він писав, що Колаксаїв кінь змагатиметься з лідійським. Одразу пригадується одна з версій Геродота про походження скіфів: першою людиною у їхній землі був Таргітай — син Зевса і доньки р. Борисфен. У нього було троє синів — Ліпоксай, Арпоксай і Колаксай... (IV, 5—7). За В. Флакком, римським поетом І ст., період “діяльності” того царя — Колакса — сягає часів походу аргонавтів за золотим руном (поема “Аргонавтика”).
На рубежі VII-VI ст. до н. е. скіфи уже добре відомі в Європі. У поета Алкея (кінець VII-VI ст. до н. е.) з м. Мітілена (о. Лесбос), сучасника знаменитої Сафо, йдеться про Ахілла — володаря скіфської землі. Отож, скіфська земля сягала Північно-Західного Причорномор’я. Адже згідно з грецькими міфами герой Троянської війни Ахілл із поховального вогнища перенісся на о. Левке — сучасний о. Зміїний у гирлі Дунаю, і його посмертне життя було пов’язане з цим регіоном. Ахілла особливо шанували ольвіополіти.
Ясна річ, на цей час елліни знали скіфів не за чутками. Перекази про них живилися постійними зв’язками колоністів із метрополіями.
Потребам такого спілкування слугували карти (першу карту світу склав у першій половині VI ст. до н. е. філософ Анаксамандр із Мілета), перієгеси — описи відомих грекам обширів (наприклад “Опис землі” Гекатея з Мілета), періпли — лоції для орієнтації моряків. Після перемоги скіфів над Дарієм їх почали залучати до грецького війська, а пізніше афіняни використовували їх як поліцейських. Тому навіть елліни, котрі зроду не бували у Північному Причорномор’ї, добре знали скіфів. Ця тема була присутня і в художніх творах.V ст. до н. е. — час розквіту грецької драматургії, позначений іменами трьох великих трагіків — Ecxuia, Софокла та Eepinida, а також великого комедіографа Арістофана. їхні п’єси — це не лише художні твори високого гатунку, а й своєрідна енциклопедія знань того часу, де звучала й скіфська тема. Вона певною мірою привертала увагу також учених — філософів Плато- на (427—348), Арістотеля, учня і друга Арістотеля Феофраста (372—288) — автора знаменитої “Історії рослин”, якого називають “батьком ботаніки”.
І все ж у IV ст. до н. е. інтерес до скіфів згасає, що призводить до їх ідеалізації. Найавторитетніший історик того часу Ефор оспівує бідних і справедливих абіїв та гіппемолгів, які з часів Гомера зберегли первісну чистоту і жили за законами природи — у рівності та злагоді, що зробило їх непереможними. Саме в такому середовищі міг зрости славетний Анахарсіс, котрого Ефор, за свідченнями деяких джерел, зарахував до Семи мудреців стародавнього світу. Надалі така ідеалізація знайшла прихильників серед римських поетів епохи Августа (Горацій, Вергілій та ін.).
Постать Анахарсіса (приблизно перша половина VI ст. до н. е.) є унікальною. Виходець із варварського світу потрапив до сонму наймудріших, що стояли біля витоків грецької філософії. Про нього, починаючи з Геродота, писали багато. Найповніші відомості наведено Діогеном Лаертським у трактаті “Про життя, вчення і вислови славетних філософів” (III ст.).
Загалом час злету Скіфії та її краху прямо не відбито в писемних джерелах.
Але є свідчення, що відображають зміну зовнішньополітичної ситуації, зокрема піднесення Македонії та її конфлікт зі скіфами. Початок його викладено давньогрецьким істориком Феопомпом (377—300) в “Історії Філіппа Македонського”, продовження — у мемуарах стратега Александра Македонського Птолемея, сина Лага. Цими джерелами користувалися Страбон, римський історик порубіжжя ер Помпей Трог (“Історія Філіппа”), Курцій Руф (І ст.), Арріан (II ст.), Макробій (III-IV ст.) та ін.Останні події історії Скіфії стосуються участі скіфів на чолі з Агаром (310/309 р. до н. е.) у боротьбі за боспорський престол на боці Сатіра II. Грецький історик Діодор Сицилійський (90—21 рр.) висвітлив їх у своїй праці “Історична бібліотека”. Він подав іншу, аніж Геродот, версію ранньої історії скіфів (II, 43). Певних нюансів додали також Страбон, Помпей Tpor і Гай Пліній Секунд Старший — визначний державний діяч Римської імперії, автор чудової “Природничої історії” (загинув у 79 р. під час виверження Везувію).
Уточнити хронологію подій ранньої історії скіфів дають можливість ассирійські джерела (скіфи у них фігурують як ішкуза). В них стверджується, що скіфи з’явилися у Передній Азії раніше, аніж це “розвідав” Геродот. Однак клинописні джерела, в яких ідеться про скіфів, обмежуються добою Асархад- дона. Час володарювання скіфів у Передній Азії, яскраво описаний Геродотом (І, 103—106), має відлуння й у “Біблії”', у пророцтвах Єремії, Єзекпля, Повторенні Закону, а також у “Таблиці (каталозі) народів” (Книга Буття).