Глава 1 ЗЕМЛЕРОБСТВО ТА СКОТАРСТВО

Слов’янські племена населяли територію, де здав­на розвивалося землеробство та скотарство. Вони значною мірою були нащадками попереднього на­селення й користувалися його здобутками в різ­них галузях господарства.

Територія давньої України в цілому мала до­сить сприятливі умови для життя людини. На більшій її частині протягом І тис. клімат був по­мірний, переважно континентальний, хоча зафік­совані й деякі його коливання, наприклад, похо­лодання на рубежі н. е., на що вказує значне потовщення льодовиків; близько 400 року — по­силення вологості та зниження середньорічної температури, а, починаючи приблизно з VIII ст., у Європі всюди встановлюється так званий малий кліматичний оптимум — клімат теплішає¹. Всі ці коливання, безумовно, позначались на господар­чій діяльності населення. Велике значення для економіки мала добра забезпеченість водою. В більшості районів було достатньо і навіть багато атмосферних опадів. Річкова мережа добре розви­нута. Грунти здебільшого придатні для землероб­ ^[233]ства (різні види чорноземів, а також заплавні та торфяні, підзоли, сірі лісові тощо), розмаїтий рослинний та тваринний світ. Терито­рія України багата корисними копалинами, насамперед покладами залізної руди, особливо болотної, різними мінералами. Це успішно використовувало населення.

Стародавні автори, починаючи з середини І тис., донесли до на­ших днів деякі свідчення про господарську діяльність слов’ян. Так, Маврикій сповіщає, що у слов’ян велика кількість різної худоби і плодів, які лежать просто неба у великих купах, особливо багато проса й пшениці. Пізніші автори також підтверджують це. Араб­ський автор X ст. Ібн-Руста писав, що слов’яни розводять багато сви­ней. Про землеробсько-тваринницький характер господарської діяльності слов’янського населення з часу формування його як окре­мого етносу свідчать також історико-лінгвістичні дослідження^[234].

Господарство кожного стародавнього колективу — це певна зба­лансована система, в якій окремі галузі мали гармонійно поєднува­тись або ж компенсувати своїм розвитком нерозвинутість інших. І хоч не всі прояви життя давніх суспільств відбиті в матеріальних залишках однаковою мірою, все ж у загальних рисах можна окрес­лити основу господарства населення І тис., головним чином, завдя­ки комплексному використанню археологічних джерел та даних природничих наук.

Східнослов’янські племена, як і населення Лісостепу та Поліс­ся, що їм передувало, вели осілий спосіб життя, про що свідчить тривалість поселень. Основу господарчої діяльності складали ріль­ництво і тваринництво, з тенденцією перетворення рільництва на провідну галузь виробництва. Розкрити суттєві ознаки рільництва допомагають палеоботанічні дослідження, що провадилися в остан­ні десятиріччя^[235]. У рослинних домішках до кераміки різних археоло­гічних культур І тис., у глиняній обмазці стін, господарських ям то­що, внаслідок промивки заповнень житлових і господарчих споруд вдалося отримати достовірну інформацію про видовий і популяцій­ний асортимент культурних рослин, які вирощувались у той час.

Основу рільництва у населення лісостепової і південної частини лісової смуг складали зернові, насамперед просо, ячмінь плівчас­тий, пшениця-двозернянка (полба). Крім них, культивувалися та­кож овес, рідко спельта (м’яка і голозерна та карликова), пшениця та жито і бобові (горох, сочевиця). З технічних культур відомі льон, конопля. Набули поширення, і, можливо, значного, городні культу­ри: коренеплоди (ріпа, редька), а також цибуля, часник.

Кількісний склад окремих культур протягом І тис., за даними Г. Пашкевич, не залишався незмінним, що є свідченням еволюцій­них процесів у розвитку землеробства у східнослов’янських племен. З часом збільшується питома вага гол озерних пшениць. Вони йшли практично лише на виготовлення борошна, тоді як плівчасті — тільки на виготовлення круп. Якщо на рубежі н. е. у племен зару- бинецької культури гол озерні пшениці становили 1,65% усіх сіль­ськогосподарських культур, то у слов’янського населення VIΠ— X ст.— вже 5,3%.

Зернові культури сусідніх з слов’янами етнічних масивів поде­куди суттєво відрізнялися не тільки питомою вагою кожної конкрет­ної рослини в загальному обсязі посівів, а й асортиментом рослин в цілому. Наприклад, склад культурних рослин у черняхівських пле­мен, що були об’єднанням провінційно-римського типу,' відрізнявся значною різноманітністю та мав регіональні особливості. Якщо в землеробстві Лісостепу, де переважало, мабуть, слов’янське насе­лення, широко розповсюджені були, як свідчать матеріали посе­лень Хлопків, Теремці, Сокіл та ін., просо звичайне, ячмінь плівча­стий, пшениця-двозернянка і якоюсь мірою жито, горох, льон, тобто той самий набір, що й у сусідніх племен київської культури, то в Прутсько-Дністровському межиріччі черняхівські племена не вирощували жита, гороху і льону, а в Причорноморському степово­му регіоні віддавали перевагу голозерним пшеницям (м’якій та кар­ликовій), різноманітним бобовим — гороху, віці-ервілії, чині, соче­виці та особливо плівчастому ячменю.

У фракійського населення Українського Прикарпаття у першій половині І тис. (племена липицької культури та культури карпат­ських курганів) набуває значного поширення овес та чумиза (іта­лійське просо)^[236]. Однак ще на рубежі н. е. у носіїв поєнешті-лука- шівської культури Пруто-Дністровського регіону, за матеріалами поселення Круглик (Чернівецька обл.), склад землеробських рос­лин був близьким до зарубинецької культури Середнього Подніпро­в’я.

Отже, слов’яни протягом І тис. використовували для землеробс­тва різні ландшафтно-екологічні ніші з грунтами неоднакової родю­чості (від деградованих чорноземів до піщаних ділянок). Ця варіант­ність в освоєнні земельних угідь сприяла подоланню залежності слов’янських племен від екологічних криз. Підтвердженням цьому може бути порівняння землекористування у населення другої чвер­ті І тис. на прикладі пам’яток київської та черняхівської культур Середнього Подніпров’я. Якщо київським пам’яткам притаманна різноманітність природно-екологічних умов з тенденцією найбіль­шого тяжіння до надзаплавних терас з різними за складом грунта­ми, то для населення черняхівської культури характерна певна еко­логічна ніша, пов’язана здебільшого з наявністю рівнинних чорноземів^[242]. Обробка ж чорноземів на мисових плато стала посиль­ною головній масі східних слов’ян лише в переддержавний пері­од — у VIII—X ст.^[243]. Використання різноманітних грунтів зумовило появу різних систем обробки ланів і підготовку їх до посіву. Безпе­речно, на той час землеробство було орним. Але характер землеко­ристування був екстенсивним. Ділянки використовувалися до пов­ного виснаження^[244], а потім їх залишали (короткочасний або тривалий переліг). Це підтверджують відбитки зернівок специфіч­них бур’янів на кераміці, зокрема волошки лучної, з часів заруби- нецької культури (поселення Лютіж, Пирогівське городище тощо). Значного поширення набула підсіка як засіб розчищення земель під посіви і як окрема система землеробства. На це вказує питома вага ячменю в посівах протягом І тис., який потребує добрих, незасміче- них грунтів і дає найбільші врожаї на згарищах^[245].

На рубежі н. е. і в перші століття І тис. основні сільськогоспо­дарські культури були яровими (пшениця-двозернянка, плівчастий ячмінь, просо), що також підтверджується складом бур’янів. Пере­важають супутники саме ярових посівів (спориш, гірчак в’юнко- вий, лобода біла, кукіль, осот). Але у другій чверті І тис. населення Лісостепу, можливо, вже використовувало системи землеробства з чергуванням ярових і озимих культур. На це вказують зернівки су­путників озимих у матеріалах черняхівської культури (в’юнок по­льовий, волошка синя, стоколос житній та польовий у сполученні з голозерними пшеницями і житом, посіви яких набувають у цей час подальшого поширення у черняхівських племен). Мабуть, у посівах озиме жито чергувалося з яровою пшеницею, просом чи ячменем. І все ж протягом майже всього І тис. головною системою землеробст­ва залишалися перелогова (коротко- чи довготривала) у Лісостепу і підсічна у Поліссі. Лише наприкінці VIII ст. стають помітними якіс­ні зміни у землеробстві — перехід до інтенсивного землекористу­вання, який спричинився поліпшенням кліматичних умов у Європі та збільшенням народонаселення. Це, у свою чергу, призвело до не­стачі сільськогосподарських угідь і було поштовхом до пошуків до­сконалих агротехнічних прийомів. Протягом VIII—X ст. частіше використовуються родючі важкі чорноземи на плато. Термін пере­бування ділянок під перелогом зменшується. Зрештою, слов’янські племена починають застосовувати двопільну систему рільництва. Це підтверджує використання голозерної пшениці та жита у пам’ят­ках роменської, боршевської та Луки-Райковецької культур, а та­кож знахідки своєрідних бур’янів озимих культур. Але, незважаю­чи на наявність більш інтенсивних систем землеробства наприкінці І тис., переліг і підсіка не зникають остаточно.

Протягом І тис. відбулися значні зрушення в удосконаленні зем­леробських знарядь праці. На рубежі н. е. орними знаряддями, ма­буть, були дерев’яні рала схожі на знайдені у торфовищах поблизу с. Токарі Сумської області та с. Жабичи (Полісся) Чернігівської об­ласті. Орні знаряддя цього типу відповідали знаряддям збирання врожаю, останні представлені залізними слабковигнутими асимет­ричними серпами латенського типу, довжина леза яких — від 10 до 24 см. Більше ЗО таких серпів знайдено на пам’ятках зарубинецької культури. Такими серпами користувались і племена, що займали у перші століття н. е. Волинь і Середнє Подністров’я. Доповненням до них у Поліссі були серпоподібні ножі, довжина леза яких не пе­ревищувала 12—16 см, відомі й залізні коси.

Для подрібнення зерна на рубежі і в перші століття н. е. застосо­вувались одноручні сферичні й дворучні плоскі кам’яні зернотерки і кам’яні ступи. Ротаційні жорна лише починають з’являтися у І—II ст. на Середньому Дніпрі (поселення Бабина Гора), на Серед­ньому Дністрі (Пасіки Зубрецькі). У племен, що жили ближче до кельтів, сильніше помітні впливи латенської культури на землероб­ських знаряддях. Так, серед пам’яток перших століть у Закарпатті знайдено скарби й окремі знаряддя праці кельтського типу: нараль­ники, серпи, коси, зернотерки, жорна. Такі ж знахідки зафіксовано на території поєнешті-лукашівської культури в Пруто-Дністровсько- му межиріччі (біля Круглика, Лукашівки, Лозни, Негри, Оничени).

Деякі зрушення в агротехніці по всій слов’янській ойкумені спостерігаються у другій чверті І тис. Найпомітніші вони у племен- носіїв черняхівської культури. Ці племена користувалися досягнен­нями провінційно-римської культури більшою мірою, ніж поліські слов’янські племена. Тому серед їхніх пам’яток дещо ширший на­бір сільськогосподарських знарядь праці — залізні наральники й подекуди чересла, мотики, серпи, оковки лопат, коси. Для перероб­ки зерна застосовувались ручні млини з ротаційними жорнами та ножні ступи. Показовою є знахідка у могильнику Чернелів-Русь- кий — 9 серпів і 4 коси. Великий центр виробництва жорен з вулка­нічного туфу зафіксовано в Південному Побужжі. Племена черня­хівської культури користувались плужним ралом із залізною кінцівкою. Рівень розвитку, близький до черняхівської культури, мали ті етнічні утворення з території сучасної України, які також були під впливом римських провінцій. Це стосується населення Прикарпаття, де серед пам’яток культури карпатських курганів знайдено залізний наральник, мотики, серпи, жорна з пісковику і кварциту. Агрокультура античних міст Північного Причорномор’я помітно впливала на рівень сільськогосподарських знарядь пізньо- скіфського населення Нижнього Подніпров’я, де вже з IV—III ст. до н. е. з’являються чотирикутні жорна елліністичного, а з рубежу н. е.— круглі жорна римського типу.

Слов’янські племена другої чверті І тис., відомі нам за пам’ят­ками київської культури, використовували місцеві традиційні зна­ряддя, але також перейняли деякі провінційно-римські досягнен­ня. Так, у Роїщі знайдено залізний серп, на деяких пам’ятках Подесення — кам’яні жорна черняхівського походження. Залізні знаряддя праці в цей час стають досконалішими. Серпи, наприк­лад, більші за розмірами і сильніше загнуті, ніж зарубинецькі. Зер­нотерки повністю замінені ручними млинами, що підвищило про­дуктивність праці в декілька разів.

Ранньосередньовічні слов’яни дещо вдосконалили землеробські знаряддя праці, пристосувавши їх до потреб місцевого землеробст­ва. Так, голозерні пшениці та жито вимагали глибшої оранки, ніж просо чи полба. Тому в ранньосередньовічних слов’янських пам’ят­ках все частіше трапляються знахідки залізних наральників з пліч­ками (поселення Селище, Бакота, Городок та ін.), а також серпи з відігнутим держаком, хоча в ужитку використовувалися й слабозіг- нуті серпи, коси-горбуші (Зимне, Городок, Устя). У VI—VII ст. існу­вало два типи рал: з полозом і без нього. Ралом без полоза, як і со­хою, можна було розпушувати грунт на 5—7 см, без особливих зусиль орача працювати на кам’янистому чи засміченому корінням рослин грунті. Ралом з полозом і залізним наральником обробляли

Рис. 12. Комплекс слов’янських сільськогосподарських знарядь:

1 — TT ст. до н. е.— II ст. н. е.; 2 — III—V ст.; З — V—VII ст.; 4 — VIΠ—X ст.

ділянки з важким грунтом на плато, щоправда, не перевертаючи підрізаного пласта. Для обробки зерна поряд із сферичними ручни­ми зернотерками застосовували ротаційні кам’яні жорна.

Прискорене вдосконалення сільськогосподарського інвентаря припадає на останню чверть І тис. У цей час в усій східнослов’ян­ській ойкумені широко розповсюджуються знаряддя праці, харак­терні для Подунав’я та Балкан. Це, зокрема, досконаліші рала, які складалися з чересла, відвальної дошки і наральника з широким лезом та асиметричними плічками (Новотроїцьке городище, Xoto- мель). Такими ралами можна було підрізати шар грунту вже на глибину 10—15 см, що значно підвищувало врожайність. Це зна­ряддя було перехідним типом від рала до плуга. У Поліссі найбіль­шого поширення набула дерев’яна соха, яка найкраще відповідала вимогам лісових піщаних грунтів. Всюди, як і раніше, використо­вували мотики та лопати з"залізним окуттям. Для обробки врожаю слугували серпи з асиметричним лезом і відігнутим держаком, що наближаються до сучасних. Частіше трапляються знахідки кіс, а також жорен. Скарби залізних землеробських знарядь праці похо­дять із Макарового острова і Битиці. В цілому сільськогосподар­ський інвентар VIII—X ст. з пам’яток Луки-Райковецької, волин- цевської, роменської та боршевської культур є тією основою, на якій виник давньоруський комплекс. У цей час спостерігається чіт­ка зональна спеціалізація, що знайшла яскраве відображення, на­самперед на орних знаряддях.

На кожному культурно-хронологічному ступені розвитку сло­в’янських племен І тис. поряд з металевими та кам’яними знаряд­дями праці значне місце посідали й дерев’яні, подібні відомим за етнографічними даними — різноманітні ступки, суковатки тощо.

Врожай (зернові, коренеплоди) зберігали у великих корчагах, мішках, плетеній тарі, які розміщувались у коморах, льохах, під укриттям. Залишки ям у великій кількості відкрито на поселеннях усіх археологічних культур І тис. Але якщо на рубежі і в перші сто­ліття н. е. вони мали округлу чи грушоподібну форми, розмірами 1,0—1,5 м у перетині й глибиною в середньому 1,0—1,3 м, то розмі­ри зернових ям у VIII—X ст. значно збільшуються і нерідко переви­щують 2,0—2,5 м у розрізі і завглибшки. Трапляються ями зі схід­цями, стінами, укріпленими хмизом і глиною, які, до речі, нерідко були обпалені. Відомі численні господарські споруди, які складали­ся з зернових ям-льохів, приміщень для інвентаря і ручних млинів.

Поряд із землеробством найважливішою галуззю господарства у східних слов’ян було тваринництво. Ця галузь виробництва пов’я­зана з розведенням свійських тварин з метою отримання продуктів харчування (молока, м’яса, яєць тощо), сировини для виготовлення одягу (вовни, шкіри тощо), матеріалу для різних виробів з кістки, рогу, копит. Крім того, тваринництво забезпечувало населення тяг­ловою силою та засобами пересування. Без тваринництва важко уявити життя хліборобів і вирішити, яка галузь була першорядною у структурі господарства слов’ян. Можливо, ці галузі розвивалися приблизно однаково. Для характеристики тваринництва маємо дві групи джерел: різні засоби для утримання, вирощування та викори­стання тварин і остеологічні залишки, грунтуючись на яких можна мати уявлення про видовий склад худоби та м’ясний раціон хар­чування.

Із скотарського начиння в поодиноких випадках відомі ботала у матеріалах культур другої чверті І тис. (Леськи, Улянівка) і в ран­ньосередньовічних слов’янських пам’ятках другої половини І тис. (Волинцево, Лука-Райковецька). Зафіксовано фрагменти та мініа­тюрні моделі-амулети залізних ножиць, які могли вживати як у по­буті, так і для стрижки овець. Трапляються різні типи кіс, якими заготовляли сіно упродовж всього І тис., починаючи з часів заруби- нецької культури. Знайдено вудила та шпори, які поширились, ма­буть, під впливом кельтів у східних слов’ян вже з рубежу н. е.

З’ясувати склад свійського стада значною мірою допомагають дослідження кісток, знайдених під час розкопок^[247]. На жаль, остео­логічні збірки часто малочисельні, що утруднює порівняльне ви­вчення якості і ступеня розвитку тваринництва різних культурно- хронологічних періодів історії східних слов’ян. Та все ж виявляєть­ся, що перше місце серед слов’янських культур посідала велика ро­гата худоба, друге — свині, третє — дрібна рогата худоба або коні. Але подекуди, зокрема в черняхівських пам’ятках Верхнього По­дністров’я і Побужжя, кількість корів та свиней була приблизно од­накова. У південних районах Лісостепу вівці за кількістю голів іно­ді займали друге місце після великої рогатої худоби. Незначна кількість кісток коней, можливо, вказує не на їх реальне місце у стаді, а на те, що конина рідше вживалась у їжу, ніж яловичина, баранина чи свинина. Таким чином, у тваринництві східних сло­в’ян переважав м’ясо-молочний напрям.

Серед залишків їжі трапляються також кістки свійської пти­ці. Кістки курей знайдено в пам’ятках усіх археологічних куль­тур І тис.

За своїм складом свійське стадо у східних слов’ян відрізнялося від стада сусідніх племен, що були носіями інших культур. Так, у східних балтів і фінів — північних сусідів слов’ян, серед остеологіч­них матеріалів домінують кістки свині та коня; у населення степо­вої смуги, тобто південних сусідів,— кістки вівці та коня.

Осілий спосіб життя східних слов’ян зумовлював певний тип тваринництва. Ймовірно, воно було стійлово-вигінним. Це означає, що вночі худоба перебувала у хліві або в кошарі на поселенні чи не­далеко від нього, а вдень у теплу пору року її виганяли на пасовись­ка^[248]. Можливо, у весняно-літні місяці частина худоби знаходилась на пасовиськах досить далеко від постійних поселень. Тобто східні слов’яни могли поєднувати стійлово-вигінну та відгінну форми утримання худоби. Оскільки слов’яни у другій половині І тис. засе­ляли різні фізико-географічні ландшафти, то складалися різні за характером типи тваринництва, тобто виникали локальні відмін­ності в утриманні тварин (до речі, яків землеробстві), що відбилося на складі стада і характері тваринництва. Такі особливості мало тваринництво передусім у Прикарпатті й Карпатському регіоні, а також пристеповій і до деякої міри степовій смугах.

Чимале значення в житті слов’ян І тис. мали різні промисли, пов’язані із збиральництвом, полюванням та рибальством. На жаль, дані, які дали б змогу висвітлити рівень їх розвитку, нечисе- льні. Мисливством займалися з подвійною метою: по-перше, воно було додатковим способом отримання продуктів харчування на до­повнення до м’яса свійських тварин і, по-друге, способом отриман­ня хутра і шкур диких звірів головним чином для пошиття одягу чи окремих його деталей. Шкури були предметом торгівлі. Виходячи з етнографії різних мисливських народів, обробка тушок хутряних звірів, м’ясо яких не вживалося до їжі, відбувалося на місці полю­вання, а тому даних про цей різновид промислу небагато. Та все ж нечисленні кістки хутряних звірів, а саме: ведмедя, бобра, вовка, рисі, барсука, куниці, лисиці, видри тощо, систематично, хоча й в обмеженій кількості, фіксуються археологами в пам’ятках усіх пе­ріодів історії слов’ян І тис. Свідчення про хутряний промисел у сло­в’ян залишили також східні автори^[249]. На цій підставі деякі дослід­ники вважають, що хутро наприкінці І тис. було тим самим товаром, який сприяв розвитку жвавих торговельних зв’язків з арабським Сходом, унаслідок чого на слов’янські землі потрапили численні східні монети і вироби із срібла. Звірі, м’ясо яких вжива­лося в їжу і шкури яких використовувались у господарстві, відомі ширше — це кабан, лось, олень, тур, косуля, зубр, заєць тощо.

Знаряддями полювання були лук і стріли, дротики, рогатини, різні пристосування (сіті, капкани, пастки). Важко оцінити значен­ня мисливства у житті слов’ян. Однак із 15 видів диких звірів, кіст­ки яких знайдено серед археологічних матеріалів, до пам’яток пер­шої чверті І тис. н. е. віднесено 14, до пам’яток другої чверті — 9 і до другої половини І тис.— лише 8. Якщо навіть взяти до уваги неповноту і випадковість цих даних, то все ж простежується тен­денція до зменшення питомої ваги мисливського промислу в житті східних слов’ян. Є деякі свідчення про полювання на диких птахів. Зокрема, кістки тетері й рябчика знайдено серед пам’яток черня- хівської культури у Верхньому Подністров’ї і на ранньосередньовіч­них поселеннях слов’ян Лівобережжя.

Про рибальство свідчать залізні гачки й остроги, важки для сі­ток, знайдені серед матеріалів усіх культур І тис. Кістки риб і луска мають значно менше шансів зберегтися до наших днів порівняно з кістками тварин та звірів. Все ж матеріали розкопок вказують на широкий асортимент риби, яку виловлювали у той час. Це судак, щука, сом, сазан, лящ, плотва, лин, осетр.

За даними етнографії і фольклору, у слов’янських племен було значно розвинуте бортництво. Є свідчення про цей промисел і в пи­семних джерелах. Археологічно бортництво зафіксоване тільки у пам’ятках кінця І тис. Так, на городищі Монастирьок у житлі VIII—X ст. знайдено шматки обвугленого дупла з стільниками й ме­дом, на городищі Воргол на Сеймі — горщик із залишками меду.

Крім промислів в економіці слов’янського населення певну роль відігравало збиральництво горіхів, жолудів, ягід, грибів, диких плодів.

Викладене вище дає змогу деякою мірою реконструювати їжу слов’ян. Можна припустити, що на початку І тис. н. е. головною їжею були каші й прісні коржики. В асортименті зернових культур головне місце належало просу й голонасінним різновидам пшениць, тобто загалом круп’яним культурам. На це вказують знаряддя їх переробки — численні зернотерки, товкачі, за допомогою яких дро­били зерно на крупу, і брак знахідок жорен, якими перемелювали зерно на борошно. На випічку коржиків вказують численні знахід­ки глиняних дисків цього часу — коржечників. У другій чверті І тис. поряд з прогресом в агротехніці, що був певною мірою зумов­лений впливами провінційно-римської культури Подунав’я і Північ­ного Причорномор’я, спостерігаються деякі зрушення і в харчовому раціоні племен Лісостепу. Широке розповсюдження ручних мли­нів, що давало змогу збільшити інтенсивність помолу зерна на бо­рошно в 3—4 рази порівняно із зернотерками, спричинилося до ши­рокого впровадження в їжу хліба. Ймовірно, саме з цього часу кислий хліб став постійним продуктом харчування східнослов’ян­ських племен. У зв’язку з цим збільшуються посіви гол озерних пшениць та жита. Крім зернових культур, значну роль у харчуван­ні слов’ян відігравали овочі й фрукти, обвуглені залишки та відбит­ки яких зафіксовано палеоботанічними дослідженнями (ріпа, сли­ва, яблука, терен, суниці, малина тощо).

Другим головним продуктом харчування упродовж І тис. були продукти тваринництва. Це насамперед м’ясо: яловичина, барани­на, свинина, можливо конина. Велика роль молочних продуктів (молока, сиру, масла) в харчовому раціоні підтверджується числен­ними знахідками різних за формою глиняних дуршлагів, глеків та іншого посуду, що належав носіям усіх слов’янських культур І тис. Підмогою в харчуванні були продукти бортництва (мед), мислив­ства, рибальства й збиральництва. Можна припустити, що в неуро- жайні роки роль збиральництва значно зростала.

Землеробство, тваринництво й промисли забезпечували східно­слов’янські племена та їхніх попередників протягом І тис. не тільки продуктами харчування. Вони були базою для розвитку ремесел та інших галузей господарства.