Глава 2 РЕМЕСЛО

Серед різних видів ремесел важливе місце посідала металургія як галузь виробництва, що об’єднувала процеси видобут­ку руди, підготовки її до плавки, отримання металу та його обробку.

У житті східнослов’янських племен виробництво й обробка залі­за посідали особливе місце. Ці галузі виробництва до появи історич­них слов’ян мали вже тисячолітню історію розвитку, внаслідок чо­го було зроблено рішучий крок на шляху до другого великого сус­пільного розподілу праці. Розвиток металургії в І тис. визначається головним чином не рівнем удосконалення технології виготовлення та обробки металу, а зростанням його значення в побуті та трудовій діяльності населення, зміною соціально-економічного статусу само­го металургійного виробництва як галузі суспільної діяльності.

Протягом всього І тис., як і в попередні часи, застосовувався си­родутний спосіб отримання заліза. Це був найдавніший і єдиний метод одержання заліза у вигляді криці з руди шляхом безпосеред­нього його відновлення в горнах при температурі 1100—1300 °С. До рубежу н. е. на території сучасної України вже склалася в загально­му вигляді техніка залізодобування із застосуванням двох типів си­родутних печей, пристосованих для відновлення кричного заліза з широко вживаних болотних руд і залізних кварцитів. Ці печі були стаціонарними спорудами зі шлаковипуском багаторазового вико­ристання: перший тип — горни з наземною шахтою або часто заглиб­леною в землю і переднічною ямою; другий тип — горни у вигляді ям зі шлаковипуском. Обидва типи існували в деяких варіаціях залежно від культурної традиції та місцезнаходження в часі і просторі.

У племен рубежу та перших століть н. е. побутував перший тип горнів. Наприклад, на поселенні носіїв зарубинецької культури, що біля с. Лютіж Київської обл., було знайдено залишки глинобитних печей з наземними та дещо заглибленими у землю топками заввиш­ки до 0,7—0,8 м, та в перетині топкової частини 0,4—0,45 м, що до­сить добре збереглися. Сліди залізодобування у вигляді уламків сті­нок горнів та залізних шлаків віднайдено майже на 20 зарубинець- ких пунктах з 50, які розкопувались^[251]. З цього випливає, що мета­лурги одного пункту забезпечували залізом найближчу околицю, тобто кілька сусідніх общин. Але водночас існували й спеціалізова­ні центри з виготовлення заліза, які були відокремлені від общин. Прикладом може служити Лютіж, де здійснювалися всі процеси, пов’язані з отриманням металу, а саме: випал і заготівля деревного вугілля, видобуток і підготовка до металургійного процесу болотя­ної руди й, нарешті, виготовлення заліза. Про це свідчать залишки приблизно 400 ям для випалювання та збереження вугілля і вог­нищ з купами болотяної руди та 'залишки 15 горнів. Враховуючи можливі масштаби виробництва заліза та деревного вугілля у Люте- жі, місцезнаходження і характер забудови цього поселення, можна вважати, що йому в соціальному плані були притаманні більш знач­ні функції, ніж забезпечення сировиною ковалів найближчих об­щин. Можливо, завданням таких центрів, як Лютіж, було задово­лення потреби в залізі всього племені чи навіть союзу племен. Горни, аналогічні до зарубинецьких, зафіксовано у населення Под­ністров’я цього ж часу. Так, на поселенні Ремезівці знайдено дві майстерні із залишками горнів.

У племен, які дещо тісніше були пов’язані з латенським світом, використовувався інший тип залізодобувного горна, схожий до за­фіксованого поблизу с. Ново-Клинове в українському Закарпатті, тобто саме ямний горн одноразового використання. Такі горни отримали широке застосування пізніше, у другій чверті І тис., у носіїв пшеворської культури на території Польщі (Свентокжиський металургійний центр).

У другій чверті І тис. продовжували функціонувати горна назе­много типу. Вони відомі серед пам’яток черняхівської культури у різних її регіонах: Лепесівка на Волині, Іванківці в Середньому По­дніпров’ї тощо й подекуди в модифікованому вигляді, наприклад, у Молдові на поселенні Лопатна. Тут горни були складені з вапняко­вих плит на глиняному розчині. Були також горни багаторазового використання у вигляді ями. Стінки таких горнів викладені з пли­ток вапняку, що обмазані глиною. Серед пам’яток цього часу поки що не знайдено спеціалізованих металургійних центрів.

У другій половині І тис. відбуваються значні зрушення у соці­ально-економічному розвиткові слов’ян. Потреби в залізі суттєво збільшуються. І хоч технологічні традиції залізодобування залиша­ються тими самими, що й у попередні часи, кількісно видобуток за­ліза значно зростає. На ряді поселень VI—VII ст. відкрито залишки поодиноких сиродутних горнів наземного типу. Вони знаходяться на тих самих поселеннях, на яких мешкали всі члени общини — це Ріпнів-ІІ на Львівщині, Волоське в Надпоріжжі, Семенки і Самчин- ці на Південному Бузі тощо. Мабуть, металурги цих поселень забез­печували потреби в залізі членів своїх общин. Але для цього часу ві­домі також відокремлені спеціалізовані центри з виробництва за­ліза типу Гайворона на Південному Бузі, де відкрито 24 сиродутні горни наземного типу і залишки агломераційних печей для обпалу руди. Технічні потужності цього пункту, ймовірно, були розрахова­ні на задоволення потреб у залізі одного з племінних об’єднань схід­них слов’ян, що займало на той час Південне Побужжя.

У пам’ятках VIII—X ст. сліди залізодобування знаходять також у вигляді поодиноких горнів, шматків шлаку чи уламків стінок гор­щиків на окремих поселеннях, наприклад у с. Черневе в Закар­патті, Парієвка і Хрінівка на Південному Бузі, Рашків-І на Дністрі, Ріпнів-І на Львівщині, Волинцеве на Сумщині, Лопатна, Бранешти в Молдові тощо, а також на городищах — Пастирське та Монасти- рьок на Черкащині, Битиця на р.

Залізообробне ремесло було тісно пов’язане з виробництвом залі­за й базувалось на продукції сиродутних горнів — кричному залізі та сталі. Тому й рівень його розвитку був обмежений можливостями криці, тобто губчастого залізного коржа з великою кількістю шла­ків (у криці була якась частина сталі). Для того, щоб такий метал став придатним для наступної обробки, крицю кілька разів проко­вували для ущільнення та вилучення шлаків. Це був досить важ­кий процес, тому криці виробляли здебільше невеликі, вагою до

2 кг. І хоча якість кричного заліза не була високою, воно протягом майже двох тисячоліть задовольняло потреби людства в основних знаряддях праці і предметах побуту. Крім того, майстри вміли по­ліпшувати якість кричного заліза шляхом цементації залізних на­півфабрикатів.

3 виробничим центром знайдено кам’яні ідоли. Зв’язок капища з виробництвом можна пояснити соціальним статусом слов’янського коваля як чаклуна та жерця поганського бога Сварога. Взагалі це­ментація заліза була досить трудомісткою і складною, тому сталь йшла тільки на якісні вироби, найчастіше шляхом її наварювання здебільшого лише на леза або інші робочі частини. Якщо в Київ­ській Русі сталь використовували у 8—10 разів рідше, ніж залізо, то у додержавний період цей розрив був ще більшим. У І тис. кова­льством, ймовірно, займалися ті ж майстри, які видобували залізо. Доказом цього слугують знахідки залишків ковальства не тільки поруч з сиродутними горнами на рядових общинних поселеннях чи городищах протягом всього досліджуваного часу, а й у спеціалізова­них металургійних центрах типу Лютежа. Втім, з’являються вже очевидні ознаки відокремлення процесу обробки заліза від його ви­робництва. Прикладом цього є металургійний центр у Гайвороні VI—VII ст., де зосереджувалося виробництво кричного заліза^[253] і го­родище Зимне — адміністративно-ремісничий центр слов’янського племені дулібів, на якому зафіксовано велике ремісниче виробниц­тво ковалів та ювелірів, але немає слідів залізодобування^[254]. З куз­нями можна пов’язати об’єкти на пам’ятках другої половини І тис. Зазвичай це залишки будівель з розвалами відкритих кам’яних вог­нищ чи горнів, біля яких зосереджено шматки криць, шлаків, уламки тиглів, сопла (Ріпнів II, Паріївка, Ломачинці, Добринівці, Волоське та ін.), а інколи й з набором робочих інструментів, як, зо­крема, на Пастирському городищі, в майстерні якого знайдено мо- лот-кувалду, невелике кувадло, молоток-ручник, великі та малі ко­вальські лещата, ножиці для різання металу, зубило.

Результати металографічного аналізу продукції ковалів, зрос­тання з часом її асортименту дають змогу виявити рівень розвитку техніки та технології металообробки, професіоналізму ремісників та уявити розвиток виробничих потужностей суспільства. На сього­дні проведено металографічне дослідження близько 700 коваль­ських виробів І тис.^[255]. Метал, що датується рубежем н. е., особливо з Середньодніпровського регіону, дуже зашлакований, нерідко за­надто загартований і погано прокований. Очевидно, зарубинецькі ковалі ще недосконало володіли прийомами пластичної обробки металу в гарячому стані, хоч іноді трапляються знаряддя з цемента­цією леза та з подальшим гартуванням і пакетуванням. Заруби- нецьке ковальство за своїми особливостями наближається до тра­дицій латенської металообробки. Проте технологія ковальського ремесла у Поліссі та Верхньому Подніпров’ї того часу при більш досконалій техніці пластичної обробки залізних виробів в гарячому стані дещо примітивніша і наближається до рівня ковальства гер­манських культур півдня Польщі.

Відносно вищого рівня розвитку досягло ковальство у другій чверті І тис. За матеріалами черняхівської культури спостерігаєть­ся досить високий ступінь майстерності й професіоналізму ремісни­ків, що виконували складні ковальські роботи. Стійке сполучення в одному предметі таких технологічних прийомів, як пакетування, цементування та гартування, вказує на кельтські, а можливо, й провінційно-римські традиції. Втім, ознак серійного виробництва ще немає. Ковалі у черняхівському суспільстві, як і раніше в зару- бинецькому, залишалися універсалами, що працювали «на замов­лення», а не на ринок, і забезпечували своєю продукцією найближ­чі общини. Аналіз вихідної сировини та технологічних особли­востей ковальських виробів свідчить про відносно високий рівень, наближений до черняхівського, залізообробки у племен рубежу і початку н. е. Подністров’я — носіїв поєнешті-лукатівської та ли- пицької культур. І навпаки, рівень ковальства у населення лісової смуги України, яке відоме за пам’ятками київської культури і є су­часником черняхівських племен, був дещо нижчий, його можна порівнювати із зарубинецьким ковальством. Стан ковальської спра­ви відбиває також асортимент залізних виробів на матеріалах най­більш вивчених територій. Якщо серед пам’яток зарубинецької культури він налічує близько 40 найменувань, більша частина яких є предметами хатнього вжитку та побуту, деталями одягу та при­красами, значно рідше знаряддями праці сільських промислів та ремісничого інструментарію і лише в поодиноких випадках предме­тами військового спорядження, то в черняхівських матеріалах асортимент значно ширший — до 60 найменувань. При цьому по­мітно зросла питома вага знарядь праці, особливо землеробських, ремісничих інструментів та предметів озброєння.

На слов’янських пам’ятках V—VIII ст. залізних знарядь зафік­совано начебто менше, ніж у попередній час. Але залізоробне вироб­ництво цього періоду свідчить про підвищення його обсягу, наслід­ком чого є спеціалізовані металургійні центри типу Гайворона, на яких виявлено залишки тільки залізодобування. Тому зменшення кількості виробів із заліза на поселеннях цього часу, очевидно, не можна пояснити деяким уповільненням поступального розвитку ранньосередньовічних слов’ян. Ймовірна причина криється в май­новому та соціальному розшаруванні слов’янського суспільства цього часу. Виявом його є рядові, общинні поселення з досить бід­ними знахідками та городища — господарсько-адміністративні цен­три племен, як Зимне чи Пастирське, з багатим асортиментом ко­вальських виробів та ювелірних прикрас, з численними залишками слідів їх виробництва і, зрештою, скарбів (Мартинівський, Харків­ський, Ржавецький тощо), які за характером знахідок пов’язують­ся саме з слов’янським етносом. Ковальство слов’янських культур V—VII ст. мало приблизно однаковий рівень розвитку. Всі ковалі використовували той самий вид сировини (кричне залізо і сирцеву сталь) й однакові технологічні прийоми. Вони досконало володіли технікою пластичної обробки заліза в гарячому стані, тобто вільною ковкою, широко застосовували гартування та відпуск металу. Виро­би з цементованої сталі трапляються рідко, як і випадки виготов­лення конструктивно складних виробів з наварними сталевими лезами. Широко розповсюджений був пакетний метал, який одер­жували за допомогою певної системи обробки залізного та сталевих напівфабрикатів. У слов’янській металообробці V—VII ст. спосте­рігаються процеси внутрішньої розгалуженості, хоча й досить слаб­кої. З’являються центри виготовлення заліза (Гайворон) і центри його обробки (Зимне). Виникає торгівля напівфабрикатами, про що свідчать знахідки стрижнів напівфабрикатів. Але ковалі, що забез­печували потреби рядових общинників, які складали головний кіс­тяк галузі, мабуть, залишались спеціалістами широкого профілю і тримали в своїх руках весь обсяг робіт, пов’язаних із видобутком та обробкою чорних і кольорових металів.

Певні відмінності спостерігаються у ковальстві лівобережного населення VII—VΠI ст., відомого за пам’ятками волинцевської культури. Серед його виробів значно більше предметів із сталі, отриманої, напевне, шляхом удосконалення сиродутного процесу та з пакетного металу. А крім того, тут уперше з’являються вироби,

Рис. 13. Залізні знаряддя праці з городища Зимне VI—VII ст.

виконані в техніці цілеспрямованого тришарового зварювання клинка ножа: у центрі смуга високовуглецевої сталі, по боках — за­лізо. Ці відмінності зумовлені впливом ремесла волинцевських пле­мен та алано-болгарських племен салтівської культури, що входили до складу Хозарського каганату. У пеньківському та празькому ре­меслі відчутне продовження місцевих традицій попередніх часів^[256].

Серед пам’яток VIII—X ст. (культури типу Лука-Райковецька на Правобережжі та роменська — на Лівобережжі України) знайде­но залізні вироби, які свідчать про помітний прогрес у ковальській обробці та водночас збереження технологічних традицій попере­днього періоду. Кількість залізного інвентаря зросла, він набуває сталих форм, що зберігаються і в подальшому. Збільшується частка знарядь праці та інструментів. У різних пам’ятках їх налічується до ЗО видів. Але спеціалізація в самій галузі перебувала ще в почат­ковому стані, оскільки залізо добувач, коваль та ювелір найчастіше поєднуються в одній особі. Доказом цього є залишки майстерень, де поруч з горнами зафіксовано ковальський та ювелірний інструмен­тарій. Прикладом є ремісничі майстерні на поселенні Кодин II, на городищах Добринівське, Новотроїцьке тощо. Ковалі Правобереж­жя в цілому продовжували традиції пеньківсько-празьких майстрів V—VII ст., але значно ширше використовували складні технологіч­ні прийоми, такі як пакетування та цементування металу, наварю­вання сталевого леза на залізну основу. В ковальстві Лівобережжя переважали прийоми отримання більш якісної сталі в сиродутних- горнах з наступною термічною обробкою виробів з неї та досить ши­роке цілеспрямоване використання тришарового пакетного металу. Тобто за наявності певного прогресу в ковальському ремеслі слов’ян другої половини І тис. спостерігаються деякі відмінності в техноло­гії ремесла на різних територіях. На Правобережжі зберігаються технологічні традиції, започатковані ще в кельтський період (це­ментація готових виробів з наступним їх гартуванням, пакетування металу). На Лівобережжі при збереженості тих самих прийомів значного поширення набули зварні вироби, особливо за технологією тришарового пакету — наслідок впливів салтівської технології. Широке застосування складних прийомів у ковальському ремеслі вказує на процес внутрішньогалузевої спеціалізації, на ріст обсягів ковальської продукції, призначеної на ринок, тобто на розширення товарного виробництва. Цей висновок підтверджується наявністю ремісничих пунктів протоміського типу (Пастирське, Битиця, Доб­ринівське).

Кольорові метали йшли головним чином на виготовлення при­крас, оздоблення костюма, кінське спорядження, посуд. їх оброб­кою тривалий час, ймовірно, займалися ковалі-універсали. На по­чатку нової ери ювелірне ремесло було порівняно скромним, але з часом набуло розквіту. Наслідком цього, зокрема, є чудові скарби другої половини І тис., що містять значною мірою речі місцевого виробництва.

На території розселення слов’ян не було промислових запасів кольорових металів. Отже, основну кількість потрібної сировини місцеві майстри повинні були ввозити. Інтерпретація даних Спект-' рального аналізу металевих виробів І тис. надзвичайно ускладнена внаслідок складності сплавів того часу, оскільки набір домішок, по­в’язаний з вихідною сировиною, стає непомітним через штучні за­барвлення. Однак, враховуючи дані щодо основних економічних традиційних зв’язків, найбільш ймовірним є припущення про се­мигород ське походження міді.

Звідти мідь у прикрасах і різних виробах надходила у вигляді олов’яних бронз. Срібні вироби трапляються значно рідше, а золоті в поодиноких випадках. Сировина до ювелірів могла надходити у вигляді злитків кольорового металу. Шматки бронзи, хоч і в неве­ликій кількості, знайдено серед пам’яток майже всіх культурно- хронологічних етапів історії слов’ян І тис. Вторинною сировиною слугували також речі з кольорових металів, які вийшли з ужитку або були зіпсовані.

Залишки ювелірного ремесла знайдено на поселеннях різних культур протягом всього І тис. Здебільшого це уламки ллячок, тиг­лів, ливарних формочок, шматочків шлаків з накипом бронзи, іноді напівфабрикати, нарешті, самі ювелірні вироби. Інколи ці знахідки вдається поєднати з окремим приміщенням, тобто майстернею. Можливо, часто такі майстерні були й житлом, бо характер інших знахідок у них вказує на це. Крім того, для плавлення кольорових металів у невеликій кількості спеціальні печі були непотрібні, у пригоді ставали звичайні хатні вогнища чи ковальські горни. І все ж таки з ювелірними майстернями можна пов’язати лише деякі з приміщень на окремих поселеннях: три житла-майстерні на посе­ленні Пилипенкова Гора та житло на Почепському поселенні рубе­жу н. е.^[257]; житло-майстерня в Черепині, на поселеннях носіїв чер- няхівської культури^[258]; на пам’ятках другої половини І тис.— це майстерні ковалів на Пастирському та Новотроїцькому городи­щах^[259], городищах Хуча і Зимне, на поселенні Паріївка.

Шлях розвитку ювелірного ремесла можна простежити на під­ставі огляду і порівняння його продукції. Ця галузь ремесла специ­фічна, оскільки задовольняла більшою мірою не практичні, а есте­тичні потреби населення, її продукція являла собою здебільшого прикраси з дорогоцінностей. Втім, здобутий під час розкопок мате­ріал дуже обмежений.

Знахідки речей з кольорових металів на поселеннях трапляють­ся дуже рідко, частіше вони засвідчені в похованнях (фібули, пряж­ки тощо). Але найбільш повно асортимент ювелірних виробів пред­ставляють скарби. Скарби початку І тис. є рідкісним явищем і дуже обмежені за кількістю речей. Перші великі скарби з’являються ли­ше в другій половині І тис. Так, на поселеннях початку І тис. знайдені в житлах чи ямах скарби з двох-трьох жіночих прикрас, наприклад у Чаплині. Скарби речей з емаллю другої чверті вже більші за обсягом, вони знайдені на поселеннях київської культури Хлепча, Шишино 5. До цього ж часу належать скарби Межигір- ський у Середньому Подніпров’ї й Борзнянський у Подесенні. В цих скарбах були ланцюги з ажурних пластин, великі трикутні фібули, обручки, арбалетні, круглі та підковоподібні фібули, підвіски в формі лунниць, простих і складних, а також ромбічні й круглі, брас­лети з ажурними щитками тощо. Значно більше багатих скарбів пов’язується з пеньківською культурою VI—VII ст. Це — Мартенів­ський, Малоржавецький, Хацьківський, Козієвський, Колосків- ський, Новоодеський, Новосуджанський, Ципляєвський та скарб з Вільховчика. За своїм складом вони неоднорідні, містять жіночі та чоловічі набори. Неоднорідні вони і за своїм походженням. їхнє коріння можна простежити в самих різних етнічних масивах. Але поясні гарнітури, пальчасті фібули і деякі інші категорії жіночих прикрас дають підстави пов’язати їх з конкретними племенами русів-росів^[260]. На деяких поселеннях, зокрема на Зимному та Пас­тирському, знайдено майстерні із залишками напівфабрикатів по­дібних прикрас.

Найбільш відомими скарбами наступного періоду VIII—X ст. є Харівський скарб, до якого входили золоті і срібні сережки, срібні обручки, шийні гривни, антропоморфні фібули, срібний ланцюг то­що; Новотроїцький та Полтавський скарби IX—X ст. Скарб срібних речей, а саме жіночих прикрас, знайдено у с. Фативиж на Сумщині. Кілька скарбів знарядь праці та прикрас походить з городища Би- тиця. Ці скарби складаються із скроневих кілець (спіральних, се- мипроменевих), каблучок, різних за формою підвісок, пряжок із зооморфними зображеннями тощо.

Короткий перелік скарбів яскраво демонструє збільшення як їх кількості, так і їх асортименту, а отже, певний поступ у ювелірному виробництві. І справді, якщо з технічного і технологічного погляду оцінювати речі з кольорових металів, що належали населенню рубе­жу н. е., то побачимо, що головним чином вони виготовлені прос-

Рис. 14. Срібні і бронзові прикраси II ст. до н. е.— IV ст. н. е.

тим куванням. Це стосується, насамперед, фібул — найчислен- ніших виробів того часу так званого зарубинецького типу, а також простих за формою багатьох типів кілець, каблучок, браслетів, під­вісок, пронизок. Відливання як технічний прийом для виготовлен­ня прикрас застосовувалося рідше, хоч цим шляхом виготовляли деякі види браслетів, шпильок, підвісок. З II ст. з’являються так звані варварські вироби з виїмчастою емаллю геометричного стилю. Територія поширення цих виробів охоплює середню смугу Східної Європи, від Прибалтики до Прикам’я. Але більша частина таких знахідок походить із Середнього Подніпров’я, а саме з територій, що займали в III—V ст. племена київської культури^[261]. Технологія таких виробів була складніша від зарубинецьких. Бронзові литі ажурні прикраси мали виїмки геометричної форми, які заповнюва­лися різнокольоровою емаллю. Для ранньосередньовічних слов’ян V—VII ст. характерний так званий комплекс пальчастих фібул, що уособлює блискучу традицію ювелірного ремесла в Середній Над­дніпрянщині. До цього комплексу входять досить характерні і своє­рідні типи ювелірних виробів: пальчасті фібули, зоо- і антропо­морфні фібули, браслети з потовщеними кінцями, сережки, при­крашені зерню і сканню, скроневі кільця пастирського типу, речі поясного набору (пряжка, декоративні бляшки, наконечники поя­сів) з прорізним чи карбованим орнаментом тощо.

Ювелірне ремесло І тис. н. е. базується на складній технології. Передусім, це різні види відливання — за восковою моделлю чи кам’яною. Чисельні уламки кам’яних формочок знайдено на Зим­ному, Пастирському, Бакоті, Паріївці тощо. Для виготовлення ма­сових серій речей робилась плоска однобічна формочка способом відтиснення в глині негативу готової речі. Широко застосовувались прийоми тиснення, або карбування, волочіння дроту. Широкого поширення набули прикраси з плоскою і об’ємною зерню, а також орнаменти з крученого дроту, напаяного на пластинку (скань) або з’єднаного в об’ємну композицію (філігрань). Застосовувався орна­мент, нанесений способом карбування за допомогою пуансонів та ін­ших видів штампів. Широко застосовувалися гравіровка по гладкій поверхні, інкрустація, позолота.

У VIII—IX ст. формується нова художня культура, безпосеред­ньо пов’язана з соціальною верхівкою держави, що складається в цей час. Виявляється декілька напрямів розвитку ремесла Руської землі: вбрання племінних князів і бояр та вбрання сільських ста­рійшин. В основному це срібні речі, тиснені з зерню, традиція яких походить від аваро-балканських прототипів. Одяг дружинника, кін­ське спорядження, посуд, зброя — продукція майстерень худож­ньої обробки, в яких домінуючими були традиції металообробки ісламських центрів, що поширювалися, ймовірно, через Хозарію, угорців та інші степові етноси^[262].

На рубежі та в перші століття нашої ери у племен Східної Євро­пи побутував спосіб ручного ліплення глиняного посуду. Виходячи з ретельності виготовлення та обробки поверхні парадних посудин зарубинецької культури можна дійти висновку, що всередині об­щин працювали майстри-керамісти, ймовірніше жінки, які забез­печували потреби сусідніх сімей. Ще до впровадження справжнього гончарного верстата при виробленні посуду користувалися поворот­ною підставкою, що значно полегшувало роботу.

Асортимент ліпної кераміки зарубинецької культури був досить різноманітним^[263]. Для приготування їжі та збереження продуктів із

Крим. Золоті прикраси гунського часу IV-V ст.

Черкаська обл. Мартинівський скарб VI—VH ст.

Рис. 15. Срібні та бронзові прикраси із слов’янських пам’яток V—VII (І) і VIII-X ст. (2).

глини, яка мала грубі домішки (пісок, жорства, шамот), виробляли горщики або великі корчаги. Рідше з такої ж маси ліпили миски, кришки, плоскі диски. З більш тонкої глини робили столові або ри­туальні посудини, нерідко із старанно лощеною чорною поверхнею. Це горщики різних типів, іноді прикрашені рельєфним валиком або наліпами, миски, кухлики, зрідка трапляються глечики. Основну кількість лощеного посуду знайдено на могильниках, на поселен­нях він становить не більше 12—15%. Значна частина ритуального посуду з поховань випалювалась дуже слабо і тому розсипається від вологи. Решта зарубинецької кераміки добре випалена на вогнищі до дзвінкого черепка. Приблизно такий самий рівень виробництва посуду мали племена поєнешті-лукашівської культури та зубриць- кої групи.

Виготовлення посуду на гончарному верстаті на території сучас­ної України вперше почалося в грецьких колоніях Причорномор’я близько середини І тис. до н. е. Пізніше кружальний посуд з’явля­ється на пізньолатенських пам’ятках Закарпаття, де становить до 40% усієї кераміки. Частину цих виробів зроблено кельтськими

майстрами, інші мають місцеве походження, але більшість з них ге­нетично пов’язана з латенськими старожитностями Середньої Євро­пи. Серед гончарного посуду Закарпаття трапляються лощені та нелощені екземпляри, зрідка — графітові (з домішкою товченого графіту) та розписні вироби. Сіроглиняні вироби прикрашалися геометричним візерунком та штампованим орнаментом.

Серед пам’яток липицької культури Прикарпаття І—II ст. від З до 15% керамічного комплексу становить гончарний посуд. Його походження пов’язане з дакійськими старожитностями Румунії. Липицький кружальний посуд виготовлявся з тонкої глини, мав си­вий або жовтуватий колір. Його асортимент складається з кількох типів горщиків, ваз, чаш на високій ніжці, глеків.

УIII ст. н. е. населення Південно-Східної Європи починає широ­ко застосовувати гончарну техніку виробництва посуду. Найбільшо­го розвитку ця галузь ремесла досягає у черняхівських племен і дещо меншого — у карпатських. До племен — носіїв київської куль­тури — невелика кількість виготовленого на верстаті посуду надхо­дила торговельним шляхом з черняхівських майстерень.

Типологія східноєвропейської сіроглиняної кераміки та гончар­них горнів вказує на їхню причетність до єдиного провінційно-рим­ського стилю, поширеного серед романізованих народів Централь­ної та Західної Європи. Найближчими осередками цього стилю були причорноморські міста Ольвія і Tipa, а також ремісничі центри про­вінцій Нижнього Дунаю. Якась частина черняхівської гончарної продукції, особливо на початковому етапі її виробництва, могла ви­готовлятися прийшлими спеціалістами, в тому числі полоненими ремісниками з дунайських провінцій. Вказівку на це можна вбача­ти в грецьких літерах на сіроглиняному посуді з поселення Лепесів- ка. Однак зростаючі потреби внутрішнього ринку спричиняли швидке поширення цього ремесла на значній території Південно- Східної Європи. Місцеві майстри засвоїли нову для них техніку та технологію гончарної справи разом з основними формами провін­ційно-римської кераміки й за короткий строк повністю наповнили ринок своєю продукцією.

За підрахунками О. О. Бобринського, майстер витрачав на виго­товлення однієї середньої посудини 8—10 хв., виробляючи щоденно від ЗО до 80 посудин^[264]. Таке виробництво здатне було забезпечити округу в радіусі десятків кілометрів. Відносну продуктивність окре­мих гончарних майстерень можна порівняти за внутрішнім об’ємом випалювальних горнів, що вміщували приблизно від 25 до 150 гор­щиків.

Серед багатьох черняхівських пам’яток ліпний посуд домаш­нього виготовлення становить не більше кількох відсотків усіх зна- хі-док кераміки. На синхронних поселеннях культури карпатських курганів частка ліпного посуду наближається до 80%, що вказує на

Рис. 16. Чорнолощений ліпний посуд з могильника зарубинецької

Козаровичі.

культури.

відносно невисокий рівень товарності економіки прикарпатських племен та вузькість внутрішнього ринку. Окремі групи населення, що належали до черняхівської культури, зокрема мешканці посе­лень з слов’янськими рисами на Верхньому та Середньому Дністрі, також використовували гончарну кераміку, але меншою мірою, ніж, наприклад, племена сусідніх територій Молдови або Поділля. Однак і тут гончарна кераміка не була предметом імпорту: на посе­ленні Ріпнів II відкрито залишки гончарної майстерні^[265].

Всього ж на території України відомо близько 50 місцезнахо­джень черняхівських гончарних майстерень, здебільшого горнів^[266]. Найкраще збереглися залишки майстерні в Журавці Ольшанській на Черкащині, де знайдено запаси глини на різних стадіях приготу­вання та робоче місце гончара. Випалювали посуд у двокамерних горнах у відновному (редукційному) режимі при зменшеному дос­тупі кисню, тому вироби набували кольорів від світло-сивого до чорного.

Із майстерень гончарів, що належали до черняхівської культу­ри, виходили кухонні горщики та глеки, великі, до метра заввиш­ки, піфоси — посудини для зберігання продуктів. Дуже різноманіт­ний столовий посуд: миски, глечики, кухлі, келихи, триручні вази. Багатство форм зумовлено переплетінням у керамічному комплексі черняхівської культури традицій провінційно-римської та інших культур^[267]. Столові посудини прикрашалися різними орнаментами та зображеннями, які мали не тільки естетичний, але й магічний зміст. Деякі екземпляри являють собою справжні витвори декора­тивного мистецтва.

У середині І тис. н. е. внаслідок розпаду Римської імперії та по­дій великого переселення народів відбувається загальна варвариза- ція населення Європи, в тому числі й на території сучасної України. На поселеннях нових ранньослов’янських культур у V ст. ще трап­ляються окремі уламки гончарної кераміки черняхівського типу, пізніше вона зникає зовсім. Посуд ліпили з глини ручним способом і випалювали в хатніх печах або на вогнищах. Величезну його масу становлять горщики висотою 10—ЗО см. Різним племінним групам слов’ян, що належали до празької, пеньківської, колочинської культур, притаманні особливі типи цих посудин^[268]. Крім того, в ужитку були корчаги висотою 40—60 см, сковорідки, диски, мініа­тюрні посудинки. Цей набір однаково характерний для всіх трьох ранньослов’янських культур.

Відродження гончарного ремесла у Південно-Східній Європі по­в’язане з.аланами та болгарами — народами Хозарського каганату (салтово-маяцька культура). Один із виробничих центрів діяв у VII — на початку VIII ст. у балці Канцерка між Дніпропетровськом і Запоріжжям. Тут розкопано залишки 12 майстерень, випалювальні горни, запаси сировини, житлові та господарчі споруди. Майстерні спеціалізувалися в основному на виробництві великих водоносних глеків та корчаг, а також столового та кухонного посуду. Салтівські майстерні відомі також на Дону, Сіверському Дінці (с. Підгаївка), біля дельти Дунаю (с. Багате).

У VIII ст. під впливом сусідів гончарне ремесло розвивається у слов’ян дніпровського Лівобережжя. На поселеннях волинцевської культури уламки посуду, виготовленого на колі, становлять 5—10%, на Битицькому городищі сягають 56%. Для волинцев- ських горщиків, мископодібних посудин та кухлів характерне ло­щения по всій поверхні та орнамент з лощених або врізних ліній.

Правобережні слов’яни, що належали до культури Луки-Райко- вецької починають застосовувати гончарне коло у IX ст. На верстаті тут вироблялися тільки горщики, часто прикрашені багаторядним орнаментом. На поселеннях гончарні, уламки становлять від 5 до 20% керамічного матеріалу. Біля с. Хрінівка Іллінецького району Вінницької обл. досліджено дві майстерні із залишками такого посуду.

Ліпні горщики в культурах VIII—X ст. за формою здебільшого близькі до гончарних. Часто по вінчику вони прикрашалися паль­цевими вдавленнями або защипами. Для роменської культури ха­рактерний мотузковий орнамент, зроблений паличкою, на яку на­мотувався мотузок. Ліпний посуд прикрашався також круглим штампом, наколами, іноді лінійно-хвилястим декором, більш хара­ктерним для гончарних виробів. Крім горщиків, серед слов’янської ліпної кераміки VIII—X ст. трапляються миски з відігнутими він­цями або конічні, в тому числі миски-цідилки з отворами для виго­товлення сиру. Для випікання коржів або млинців призначалися сковорідки різного розміру (діаметр до ЗО см) з більш або менш ви­раженим бортиком. Іноді на дні був прокреслений хрест, що відби­вався на продукті. У слов’янських житлах знаходять також уламки так званих жаровень-противнів прямокутної форми з бортиками. Цілий екземпляр з Волинцевського поселення мав розміри 90x60 см, висоту бортиків 13 см, товщину дна 2,5 см. Для зменшен­ня ваги виробів до глини додавали солом’яну січку. Вони встанов­лювалися зверху печі і призначалися для підсушування зерна та, можливо, для випікання хліба.

У X ст. якість гончарної продукції поліпшується. Вінчики гор­щиків набувають складнішого профілю, характерного для пізнішо­го давньоруського посуду. В міських центрах архаїчна кераміка зникає раніше, а на периферії її продовжують виробляти^ протягом усього X ст.

Крім металу та глини, найбільш вживаним природним матеріа­лом було дерево. У лісовій та лісостеповій смугах воно було основ­ним будівельним матеріалом. З деревини робили деталі різноманіт­них знарядь, зброї, побутові речі. Багато деревообробних інстру­ментів знаходять на поселеннях черняхівської культури: сокири, струги (скобелі), тесла, долота, ложкоподібні свердла. Деяке зна­ряддя мало вузьке призначення. На поселенні Ріпнів II знайдено три дворучні струги: з широким лезом — для грубого обтесування колод, з вузьким — для обробки менших виробів, а також спеціаль­ний скобель для виготовлення клепок на діжки. Напевно, таке досконале спорядження належало теслі — фахівцю у своїй справі, здатному вдовольняти потреби общини.

Токарний верстат в античному світі був відомий здавна, але на слов’янській території з’являється тільки в часи черняхівської культури. На поселенні Бовшів II знайдено залізний різець з гачко- подібним перовидним лезом, на кількох пам’ятках черняхівської культури відома токарна продукція — обточені пряслиця з м’якого каменя мергелю. Подібні мергельні пряслиця та токарний різець знайдено й на ранньосередньовічному слов’янському городищі Зим­но. Саме поширенням токарної технології деякі дослідники пояс-

Рис. 17. Гребінь з могильника черняхівської культури. Переяслав-Хмель- ницький.

нюють відсутність столового посуду в кераміці ранньослов’янських культур другої половини І тис. н. е. На їх думку, в цей час у масово­му вжитку були виточені з дерева миски та кухлі.

На досить високий ступінь теслярського ремесла у слов’ян VI— IX ст. вказує застосування досконалих технічних прийомів у будів­ництві житлових та оборонних споруд. При зведенні стін зрубів вживалося з’єднання колод «в лапу» та «в обло», що доведено архе­ологічними джерелами.

Багато дрібних виробів у давнину виготовлялося з кістки та ро­гу тварин. Це різноманітні проколки, знаряддя для плетіння, руко­ятки ножів, накладки для луків та наконечники мисливських стріл, прикраси, амулети та ін. Виробництво цих речей потребувало особливих навичок, хоча відбувалося здебільшого у рамках домаш­нього промислу.

Ремісничого характеру набуло в пізньоримський час виробниц­тво гребенів з оленячого рогу, широко розповсюджених у черняхів- ській культурі. Такі гребені складаються з кількох платівок із зуб­цями, що з’єднувались з обох боків за допомогою металевих закле­пок пластинчастими накладками. Виробам, залежно від моди, нада­вали різної форми. Полірована поверхня часто прикрашалася кар­буванням. Виготовлення гребенів потребувало низки операцій із застосуванням, крім сокир та н,ожів, спеціальних тонких пилок та свердел, а також затискачів та абразивів. Біля с. Велика Снітинка Фастівського району на Київщині досліджено гребінкову майстер­ню, що діяла з кінця III до середини IV ст. Тут знайдено сотні плас­тин-заготівок до гребенів, бронзовий дріт на заклепки, різне зна­ряддя, тисячі обрізків-відходів оленячого рогу^[269]. В ранньому серед­ньовіччі виробництво гребенів тривало, однак його обсяг вже зменшився.

Обробка каменю в перші століття н. е. найбільше була розвину­та на півдні України, де давній місцевий досвід збагатився надбан­нями античної цивілізації. Пізньоскіфські, а потім черняхівські племена Причорномор’я широко використовували місцевий вапняк у будівництві. З м’яких порід висікали архітектурні деталі — поро­ги та бази під дерев’яні стовпи, робили корита та ступи. В пізньо- римський час увійшли в побут ручні млини. Жорна до них на півдні та в Подністров’ї виробляли з вапняку. На Побужжі існувало окре­ме виробництво біля сіл Жорнище та Лугова (Іллінецький район Вінницької обл.). На місці кратера доісторичного вулкану тут було створено кар’єри, де давні гірники видобували ефузивну туфоподіб­ну породу. Серед кам’яних відходів знайдено рогові клини та череп­ки черняхівського посуду. На стінках кар’єру добре помітні сліди кирок^[270]. За технологічними якостями туфові жорна кращі за вап­някові, з пісковику або граніту. Жорна з лугівського центру знахо­дять на великій території від Дністра до Середнього Подніпров’я. Ручні ротаційні млини відомі в ранньослов’янських культурах дру­гої половини І тис. Копіткої мистецької праці потребувало виготов­лення ливарних форм для ювелірних прикрас, що робилися з м’я­ких порід (мергель). 64 такі форми знайдено нещодавно у згорілому житлі VΠ ст. на поселенні в Бернашівці поблизу Могильова-По- дільського.

Із Середнім Подністров’ям пов’язані перші спроби слов’янської кам’яної скульптури. Зображення богів знайдено під час дослі­дження язичницьких святилищ в Іванківцях та Ставчанах, а також у Калюсі, Бакоті, Кремінному, Непоротові, Козлові.

Потреби людей у тканинах задовольнялися на рівні домашнього виробництва. Звичайною знахідкою на поселеннях, а часто і в похо­ваннях жінок, є пряслиця (грузики-маховики) до веретен, якими сукали нитки з льону, коноплі та овечої вовни. В черняхівській культурі відомі залізні гребінці для розчісування куделі. У давніх житлах знаходять глиняні грузила, що натягали нитки основи на вертикальних ткацьких верстатах. На думку Б. О. Тимощука, від­сутність грузил на частині поселень VIII—IX ст. є показником того, що в цей час слов’яни користувалися вже вдосконаленими верста­тами, зокрема горизонтальними^[271].